Для китайців це – справжня революція, адже держава завжди жорстко контролювала демографічну ситуацію. Хоча ще в перші роки після Другої світової китаянки народжувала без жодних обмежень. Мао Цзедун вважав, що чим більше китайців, тим краще: багато робочих рук і солдатів. У Китаї навіть діяла заборона на імпорт протизаплідних засобів, місцеве виробництво контрацептивів також було заборонено. 

Результати не забарилися – уже в середині 1970-х населення Китаю сягнуло мільярда осіб. Робочих рук і солдатів було багато, а ось харчів стало бракувати. “Пізніше – рідше – менше” – висунула гасло місцева компартія. У рамках цієї програми заохочувалися пізні шлюби – рекомендований вік створення сім’ї становив 28 років для чоловіків і 25 років для жінок. Сімейні пари закликали робити щонайменше чотирирічну перерву між народженням першої і другої дитини. Нарешті, третя рекомендація стосувалася кількості нащадків: для міських сімей – не більш двох, для сільських – трьох. 

Щоправда, несвідомі громадяни не надто дослухалися до партійних рекомендацій, тож у 1980 році принцип “одна сім’я – одна дитина” був закріплений законодавчо – в конституції КНР з’явилася стаття про те, що “подружжя зобов’язане здійснювати планове дітонародження”. Виняток зробили для мешканців сільських районів і представників національних меншин, що становлять приблизно сім відсотків населення – їм дозволялося мати двох нащадків. 

Заборону навіть обґрунтyвали математично – на замовлення ЦК компартії була навіть створена модель зростання населення країни, згідно з якою виходило, що до 2080 року населення КНР перевищить чотири мільярди чоловік. Єдиний шлях уникнути катастрофічного сценарію – терміново знизити народжуваність до однієї дитини на сім’ю і підтримувати цей рівень протягом 20-40 років.

Порушників нової політики карали жорстко: виганяли з партії (для Китаю це – кінець кар’єри), була також введена система штрафів за “надлишкових дітей”, несплата якого позбавляла дитину прописки і практично всіх соціальних гарантій. За офіційною статистикою, політика “одна сім’я – одна дитина” була вкрай успішною, оскільки дозволила “зекономити” 400 мільйонів (!) зайвих ротів.

Щоправда, вилізла несподівана проблема – всі хотіли мати хлопчика, продовжувача роду, тож катастрофічно збільшилася кількість абортів, єдиним мотивом яких було позбавлення від небажаної дівчинки. В результаті сьогодні в середньому на 100 китайських дівчаток припадає 115,8 хлопчиків, а в окремих провінціях цей показник зашкалює за 120. На 100 незаміжніх жінок, що народилися після 1980 року, припадає 136 холостяків. Крім того, населення стрімко старіє, що збільшує тиск на систему соціального забезпечення. Сьогодні в Китаї в середньому на одну пару молодят припадає по дві пари батьків, а іноді ще й чотири пари літніх дідусів і бабусь. При цьому пенсійна система в країні розвинена дуже слабо. І якщо раніше молоді могли розділити навантаження зі своїми братами і сестрами, то зараз, будучи єдиними дітьми в сім’ї, їм доводиться значну частину свого заробітку витрачати на підтримку людей похилого віку.

Крім того суттєво скорочується кількість працездатних громадян, що вже створює проблеми для китайської економіки. Таким чином, політика “однієї дитини” вступила в протиріччя з економічними інтере­сами держави та завданням забезпечення соціальної стабільності. До відмови від суворих обмежень експерти закликали давно, проте чиновники впиралися до останнього, оскільки штрафи за незаконних дітей справно поповнювали бюджети регіонів, що було особливо актуально для переважно аграрних провінцій. Але центральна влада нарешті усвідомила всю шкідливість демографічних обмежень і проголосила: “Плодіться і розмножуйтеся”.

Однак, судячи з усього, китайці не надто поспішають це робити. Згідно з даними соціологічних опитувань, більше половини громадян, молодших за 30 років, хочуть мати не більше двох дітей. Так що бебі-буму в Китаї чекати не варто.