Криза в Україні триває вже більш ніж рік. Ситуація зайшла у безвихідь, і в ній є лише ті, що зазнали поразки. 

Передусім це Україна. Вона втратила Крим і частину східних регіонів, її економіка падає, а політичний клімат у Києві загострюється. Росія також серед тих, що програли. Хоч її економіка ще не розвалилася на частини, а на міжнародній арені рано говорити про ізоляцію, її стан все одно не назвеш хорошим. Кремль підгодовує консервативні настрої, які явно суперечать модернізації країни.

Третя жертва української кризи – Євросоюз. Породивши необґрунтовані надії «Східним партнерством» (шведи, поляки, прибалти і багато брюссельських чиновників подавали його як перший етап нового розширення на схід), зараз він ганебно відступає, як це було помітно на саміті в Ризі. У Києві виникло відчуття, що Брюссель здає позиції, а Кремль розпізнав у цьому ознаку своєї геополітичної перемоги.

В цих умовах особлива відповідальність лежить на Німеччині та Франції. На Берліні – через його економічну потужність і особливі відносини з Москвою, що склалися після Другої світової війни. На Парижі – через те, що він залишається єдиним постійним членом Ради безпеки ООН, якому довіряють як росіяни, так і українці.

Франції та Німеччині потрібно діяти в п’яти напрямках. Передусім працювати з іншими державами-членами ЄС для збереження єдності в українському питанні. Потрібно також вести жорсткий і реалістичний діалог із Росією. Згодом – натиснути на Україну, яка зволікає з реалізацією політичної частини других мінських домовленостей (йдеться про децентралізацію). А тоді вивести з гри тих (а їх набереться чимало у НАТО і в американському Конгресі), що виступають за постачання Україні озброєння. Не менш важливим є досягнення примирення Варшави та Москви.

Перепон набереться немало, але низка моментів все ж дають надію на краще. Адже ні Росія, ні Європейський Союз не зацікавлені в тому, аби Україна перетворилася на “чорну дірку” поблизу їхніх кордонів.

На тлі численних ознак наближення війни НАТО та Київ нарощують кількість заходів оперативної та бойової підготовки. Те саме робить Росія.

Зі слів українських чиновників, зараз у зоні силової операції в Донбасі перебувають 60 тисяч осіб проти 54 тисяч російських військових. Цього літа масштабні воєнні дії із застосуванням зброї в Донбасі представляють реальну загрозу.

Поміж тим Росія не обмежується лише Україною. Москва вже кілька разів погрожувала ядерною зброєю, її літаки здійснювали обльоти кораблів НАТО і США в Чорному морі, а в Криму та Калінінграді РФ розмістила ракетні комплекси “Іскандер”.

Оскільки інтенсивність загроз Росії і далі наростає, НАТО необхідно підвищити ставки. Треба розмістити постійний контингент в районах Балтійського і Чорного морів, а також засоби наземної, протиповітряної, морської оборони і засоби протидії інформаційній війні.

Враховуючи чисельність військ, якими володіє Україна, і високу ймовірність відновлення воєнних дій, зараз зберігається небезпека того, що цей конфлікт вийде за кордони України. Для НАТО і Євросоюзу це стало несподіваним сигналом. Окупувавши Україну, Росія зробила війну в Європі реальною. Агресія Росії загрожує європейській архітектурі безпеки. Тому альтернативи створенню і розгортанню потужних і ефективних неядерних сил стримування в Прибалтиці і Чорноморському регіоні просто немає. Це єдина надія і гарантія того, що в Європі буде збережений мир і що Москва більше не зможе реалізувати свої імперські амбіції в цьому регіоні.

Співпрацюючи один з одним, НАТО і Євросоюз здатні підтримати Україну та її сусідів, не допустити подальшої агресії Росії, збільшити і без того високі затрати Москви на українську операцію і знизити ризик агресії в майбутньому. В реальності це означає необхідність витратити багато грошей і навчити військовослужбовців – тобто ті інвестиції, які Захід не дуже хоче робити.

Європі вкотре необхідно згадати одну давню істину: мир не здатен зберігати себе сам.

Я не закликаю НАТО давати зброю Україні. НАТО повинно обороняти лише ті країни, які є в складі Північноатлантичного альянсу. Думаю, Володимир Путін це розуміє. Ще кілька місяців тому я був прихильником обмежених постачань зброї Україні, навіть якби це були “натовські” постачання, які могли б сплутати розрахунки Путіна й відновити мир.

Але зараз ми стали свідками того, що мінські домовленості не виконуються, бойові дії ведуться на всій лінії розмежування. Я вважаю, що потрібно зробити все можливе, аби забезпечити перемир’я вздовж цієї лінії. Лише після цього можна провадити якісь розмови про майбутнє східної України. Зараз потрібно забезпечити більш ефективний моніторинг ситуації з боку ОБСЄ і, якщо це можливо, задіяти миротворців вздовж лінії розмежування...

Два місяці тому я разом із групою представників Ради Європи був у Києві. Мої орієнтовані на Захід українські друзі в приватних бесідах казали, що перемовини вестимуться про заморожений конфлікт у Донбасі. Лише це, на їхню думку, могло допомогти створити на всій іншій території України нормально функціонуючу державу. 

Звичайно, це не може бути офіційною позицією Президента Порошенка і українського уряду, які занепокоєні дотриманням мінських угод. А все ж цю жорстку, в чомусь цинічну, позицію своїх українських друзів я б назвав реалістичною. Заморозивши конфлікт, обидві сторони дадуть можливість тисячам біженців повернутися додому. Це також допомогло б Заходу планувати серйозну економічну допомогу Україні...

Думаю, існування успішної та відновленої України не меншою мірою було б у інтересах Росії, ніж у інтере­сах самого українського народу. Від того, якби вдалося уникнути гуманітарної катастрофи на сході України, виграли б усі...

Захід дуже повільно реагував на російську агресію. Сильна реакція з’явилася лише після того, як був збитий “Боїнг”. Загалом Америка на словах відреагувала на цей конф­лікт дуже різко, але, по суті, переклала українську проблему на Європу. Євросоюз на чолі з Німеччиною абсолютно правильно перейшов до санкцій, точніше до комбінації дипломатичного та економічного тиску на Росію. Європі вдалося зберегти єдність. І зараз час працює на Захід, оскільки плачевний стан російської економіки впливає на її політичну позицію. Зараз, як на мене, дуже важливо, щоб США відкрито продемонстрували намір захистити територію, яка перебуває в зоні відповідальності НАТО...

Коли ж Росія виправиться? Мені нещодавно розповіли цікаву історію про американського історика, фахівця з історії Росії Річарда Пайпса. Торік його запитали, коли Росія стане демократичною, вільною країною, і Пайпс відповів так: “Щоб вивітрився радянський дух, повинно минути три-чотири покоління”. Але я все ж більш оптимістичний щодо кількості цих поколінь.
* (інтерв’ю з британським істориком Тімоті Гартоном Ешом)

Ситуація погіршилася саме через російського президента Володимира Путіна. Такого, що він зробив і продовжує робити, не було з часів Другої світової війни: він скористався своєю владою, щоб окупувати територію суверенної держави. 

Дуже важливо, щоб люди зрозуміли, що цей конфлікт спровокував саме Путін. А ще важливо, щоб різні країни, реагуючи на його дії, демонстрували єдність...

Зараз НАТО передислоковує своє озброєння і схиляє членів Альянсу до більшої єдності, в тому числі з точки зору їх зобов’язань. Заява Путіна, що він готуватиметься до можливого конфлікту, більш ніж насторожує. Викликає занепокоєння не лише можливість нової холодної війни, але й потенційний розвиток подій в Україні за принципом “око за око”.
* (інтерв’ю з колишнім держсекретарем США Мадлен Олбрайт)

Ніхто не знає, чим закінчиться безконечний конфлікт між Афінами і європейськими лідерами, які контролюють видатки греків.

Але в Києві, іншій європейській столиці, що затиснута в лещата боргових переговорів, помітно одне: українська влада не хоче закінчити, як Греція: багатолітніми супере­чками з кредиторами.

За підтримки МВФ українці наполегливо намагаються змусити іноземних інвесторів, зокрема гігантський інвестиційний фонд Franklin Templeton, піти на значні збитки в початковому договорі про фінансову допомогу. На початку перемовин фонди на чолі з Franklin Templeton не пішли на поступки щодо списання частини українського боргу, наполягаючи замість цього на продов­женні періоду оплати до 2019 року. За даними аналізу кредиторів, економіка України одужає досить швидко для того, аби зробити необхідні виплати із золотовалютних резервів.

Уряд вимагає негайного зменшення основної суми боргу на 40%. Якщо власники облігацій не поступляться, зі слів українських офіційних осіб, початкова допомога від МВФ не матиме ефекту, відтак Україна знову і знову сідатиме за стіл перемовин із кредиторами, повторюючи шлях Греції.

Якщо в Греції можна чогось навчитися, то це необхідності бути дуже агресивними із самого початку, коли йдеться про зменшення боргів. Чиновники в Києві також активно дають зрозуміти, що кредиторам варто й себе звинувачувати у тому, що вони проігнорували очевидні ознаки корупції в уряді колишнього президента Януковича.