Усього вісім місяців минуло відтоді, як колишній президент Грузії Михеїл Саакашвілі, нудячись у Брукліні, готувався до “тріумфального повернення” на батьківщину. Але від минулих вихідних він уже є громадянином України та губернатором Одеської області. Його призначення – спроба Президента Петра Порошенка довести, що реформи в країні можливі. Можливо також, що це – частина задуму зробити Саакашвілі прем’єр-міністром замість Арсенія Яценюка.

Порошенко захоплюється тими масштабними економічними та політичним реформами, що провели у Грузії після приходу до влади Саакашвілі. В останні місяці Адміністрація Президента набрала немало грузинів із команди Саакашвілі сподіваючись, що вони створять подібне чудо. Але колишній президент Грузії спершу відмовився від посади заступника прем’єр-міністра, а потім не захотів брати участі в конкурсі на посаду глави Антикорупційного бюро. 

Щоразу він пояснював це небажанням втрачати грузинське громадянство. Аж раптом опинився в самому центрі візантійської інтриганської політики України – змінює на посаді протеже мільярдера Ігоря Коломойського, який зараз є одним із найсильніших опонентів Президента України.

Саакашвілі погодився на роль довіреної особи Порошенка в одній із найбагатших, але надзвичайно корумпованих областей, де є найбільший український морський порт і курортне місто. Як розповів на початку року голова Адміністрації Президента Борис Ложкін, якщо Порошенко планує залишитися на другий термін, йому потрібен “турбонаддув”…

Існує ворожнеча між Порошенком і Яценюком, який утримався на прем’єрському кріслі, оскільки його партія неочікувано показала хороші результати на парламентських виборах. Дати Саакашвілі змогу здійснити в Одесі деякі яскраві та привабливі антикорупційні дії, аби підготувати до посади прем’єра, ризикована для Порошенка стратегія, яка все ж може принести багаті плоди.

Але Порошенко знає: якщо не піде ва-банк, може втратити хороший шанс. Від нього варто очікувати нових незвичних ходів, оскільки він прагне відновити імпульс сили і шукає битви, в яких може перемогти.

З одного боку, Саакашвілі прекрасний адміністратор. І зрозуміло: якби в нього були розв’язані руки, він провів би прекрасні реформи. Але важко уявити, як він проводитиме реформи в Одесі, оскільки руки в нього будуть зв’язані – там потрібно виганяти всіх. А чи можна йому це зробити?

Це хороший піар-хід із боку Порошенка, якому дорікають відсутністю реформ. Потім сам же Президент зможе сказати: “Ось дивіться: я навіть Саакашвілі призначив, а нічого не вдалося”.

Для Кремля, який зробив усе, щоб знищити цього реформатора, для Кремля, який сприйняв як особисту образу те, що в якійсь сусідній країні до влади прийшла людина не для того, аби розпилювати гроші, а щоб проводити реформи… Для Кремля призначення Саакашвілі це не просто червона ганчірка. Це плювок в обличчя. І якщо так, то в Одесі варто очікувати терактів.

Зараз важливо почитати кремлівських тролів, які проштовхують шалену теорію: “Призначення Саакашвілі – справа рук США, які одразу після цього почнуть атаку на Придністров’я з метою нашкодити Путіну”. І ось головна частина: “Подальший розрахунок простий: чи напад на Придністров’я, чи атака на російський літак повинні буквально змусити Москву піти на воєнну відповідь, відмовившись від позиції невтручання”. 

Якщо це перекласти нормальною мовою, то, видається, принаймні частина путінського оточення планує цього літа пробивати коридор у Придністров’я. Це супроводжуватиметься класичним оруеллівським “на нас напали”. У світі, в якому живе Кремль, таке кадрове призначення вимагає відповіді.

Підсумки першого року президентства Порошенка, здавалося б, безрадісні.

Економіка, курс гривні й особистий рейтинг швидко рухаються в одному напрямку, протилежному світлому майбутньому. Але головне – на сході країни і далі точиться справжня війна, яку з якихось причин називають “порушенням режиму припинення вогню”.

Саме останній факт не дозволяє оцінювати цей рік за мірками, типовими для глави будь-якої мирної країни, тому варто зіставляти не минуле і теперішнє, а те, що стало, із тим, що могло б бути. За такого підходу аж ніяк не варто вважати минулий рік провальним для Порошенка. Підвищення рівня економіки у країні, що воює, не могло бути за визначенням, але й не сталося краху. 

Зиму Україна також пережила, хай і не без допомоги Росії. Нинішній рейтинг Порошенка (за даними TNS, 17%), очевидно, непорівнюваний із результатами минулорічних виборів (54,7%), але зіставляти його правильніше з рейтингами суперників, у яких популярність є ще меншою. Збільшення невдоволення курсом влади досі не привело до росту популярності опонентів влади, що було б цілком природно.

І головне для сучасної України питання – Донбасу Порошенко не повернув, війни не закінчив і навіть стійкого миру не добився. Але й серйозного розширення непідконт­рольної Києву території не відбулося, хоча умов для цього не бракувало. Та якщо активні бойові дії насправді зупинилися, то перший президентський рік Порошенка можна визнати цілком успішним.

Відколи в Україні розгорівся конфлікт, потік мігрантів і тих, хто шукає політичного притулку у європейських країнах, постійно зростав.

Але європейські країни побоюються приймати біженців із України надто тепло. Польща, Німеччина, Італія та інші пункти призначення, яким українські шукачі притулку віддають перевагу, найчастіше відхиляють прохання або зволікають із їх розглядом. Українських мігрантів поки відносно мало, але їх кількість збільшується. А в кількох країнах Європи за кількістю заявок стосовно політичного притулку вони перебувають на першому місці.

У 2013-ому в ЄС просили притулку 1060 громадян України, торік, після початку конфлікту на Східній Україні, уже 14040. Деякі українці виїхали в ЄС за студентськими та іншими візами. Особливо гостра ця проблема в Польщі. Ця країна має один із найбільш ліберальних візових режимів ЄС і мало досвіду роботи з великою кількістю іммігрантів.

ЄС надає притулок більшості шукачів із інших країн, у яких теж триває війна (так, статус біженця отримали 95% сирійців і 89% еритрійців). Але з громадянами України ситуація інша. У 2014 році в ЄС розглянули 2985 прохань про притулок від громадян України. Лише 150 осіб отримали повноправний статус біженця в ЄС, 2335 відмовили, іншим запропонували захист іншої форми. Тобто в ЄС прийняли всього 22% українських мігрантів.

Марат Міндіяров за освітою вчитель біології та географії, за професією – гід, знає кілька мов. 

Через тимчасову потребу погодився стати співробітником агентства “Інтернет-дослідження” – тієї ж фабрики тролів. Це агентство – головне в Росії лігво “кремлеботів”. Нам вдалося поговорити з Маратом.

– Там важко працювати. Під час прийому на роботу я не говорив, що в мене інші політичні погляди. Але так довго не може тривати. Ти зійдеш із розуму, якщо не віриш у те, що пишеш… Я працював у відділі форумів. Наш відділ коментував статті, новини, пости, фотографії… Постійно потрібно було писати, відповідати, сперечатися… Усі суперечки умовні – в основному тролі ведуть їх між собою. Супе­речки створюють штучно, на задані теми. Нас ділили на “трійки”, в які входив один так званий злодій, а двоє інших були його опонентами. Злодій пише антикоментар (спрямований проти когось), а двоє інших повинні писати “за”… Усього там сім чи вісім основних тем. Серед них США і Обама, Євросоюз, Україна, Порошенко та Янукович, Міноборони і Шойгу (російський міністр оборони. – “Пошта”)…

Мені не вдалося подружитися зі співробітниками. Вони майже не розмовляють, тому що кожен зайнятий. Ніхто не ходить по кабінетах, усі сидять на своїх місцях, 12 годин безвилазно в конторі. Там кабінетів 40, а в кожному сидить по 20 людей зі своїми завданнями. Пишуть цілий день, не до сміху – за це звільняють… 

Сама система дуже репресивна. Навколо суцільні покарання для співробітників: за найменший відступ – штрафи, погрози звільнення, розбірки, накази… Норми там величезні. 135 коментарів у день, не менше 200 знаків кожен, усі повинні бути оригінальними. Ніякого копіпасту... Там, до речі, бувають екзамени з ідеології, 15 – 20 питань ставлять. Хто не відповість – перездача, повних нездар звільняють…

Більшість тролів – молодь віком 20 років, інколи трішки старша. А ще я був вражений: зустрічаються ті, хто вірить у те, що пише. Це моторошно. Дуже страшні люди.

Досягнуті зимою домовленості про припинення вогню не вирішують ключової проблеми, що існує між Заходом і Москвою, – розширення НАТО у східному напрямку.

Західні лідери часто запевняють росіян, що найближчим часом ніхто не має наміру давати Україні шанс на вступ до НАТО, оскільки там слабка система державного управління і погано дотримуються норм права. Але ці запевнення мають тимчасовий характер. Підтекст при цьому такий: колись Україна зможе отримати пропозицію про вступ до НАТО. 

У НАТО нема нічого агресивного і загрозливого, а страхи Росії щодо розширення альянсу є необґрунтованими. Але так ситуація виглядає з точки зору США, а для багатьох росіян розширення НАТО, хай навіть без прямої фізичної небезпеки, є свідченням американського тріумфалізму, і це їх нервує. Це, радше, психологічна загроза.

Тому є логіка в тому, аби укласти з Путіним угоду (навіть якщо це буде не до вподоби США та їх партнерам по НАТО), яка б передбачала, що Україна й інші пострадянські республіки, які не входять сьогодні в НАТО, не отримають пропозиції про вступ – принаймні доки Москва не дасть згоди на таку ідею (або за іншого керівництва сама не забажає вступити в альянс). 

Росії потрібно буде вивести зі сходу України всі свої війська і техніку, натиснути на сепаратистів, аби ті погодилися на мирні умови. Росії доведеться дати згоду стати в майбутньому гарантом українського суверенітету. Москві також необхідно буде погодитися на вступ України в ЄС через кілька років. Якщо РФ не виконає своїх зобов’язань, можна буде розглянути питання про вступ України до НАТО, і Москва в такому випадку не матиме права голосу.

Хтось може назвати такі домовленості з Путіним умиротворенням, але та політична траєкторія, на якій ми перебуваємо зараз, цілком може дати українцям значно гірший результат.