Бородаті хлопці з гір прибули y Донбас приблизно в один і той самий час. Прихильники сепаратистів з’явилися минулої весни у формі без розпізнавальних знаків. 

Бригадний генерал Іса Мунаєв, навпаки, приїхав на протилежну сторону фронту з валізою, повною розпізнавальних знаків: значків та прапорів із символом чеченської незалежності – вовчицею, що лежить над дев’ятьма зірками, кожна з яких символізує окремий тукхум (союз тейпів). 

Як пише в своїй статті в журналі Time журналіст Саймон Шустер (переклад подає ресурс ИноСМИ), з появою Мунаєва конфлікт в Україні набув нового дивного виміру – між донбаськими териконами розгорілася маленька громадянська війна між представниками різних чеченських тейпів, одні з яких підтримують Москву, інші продовжують боротися за незалежність Ічкерії. “Це як крoвна помста, – говорить один iз основних проукраїнських чеченських командирів Адам Осмаєв. – Політика її не зупинить”. 

Розкол у лавах чеченців почався приблизно в 2000 році, коли російські танки зрівняли із землею мирні кавказькі села і міста. Саме тоді керівництво чеченських повстанців розділилося на два табори: тих, хто хоч і неохоче, але визнав владу Росії, і тих, хто поклявся будь-що продовжувати боротьбу.

Генерал Мунаєв був у другому таборі. За його словами, він залишався в Чечні ще п’ять років після офіційного завершення війни, активно беручи участь y збройному опорі. У 2006-му генерал отримав важке поранення, товариші потайки перевезли його через територію України в Європу, де він пройшов курс лікування, а незабаром отримав політичний притулок у Данії. 

На той момент Чечня вже була під жорстким контролем молодого польового командира Рамзана Кадирова, якому Путін у 2004 році довірив місію викорeнити залишки місцевого партизанського руху. В результаті почалася жорстока міжусобна боротьба. 

Урешті-решт гору взяли вірні Кадирову тейпи, які опиралися на практично безмежні російські ресурси. Партизан винищили практично до ноги, але за кордоном залишилося чимало тих, хто сповідував гасло “Для нас війна не закінчилася”.

Збройний конфлікт на сході України дав їм можливість знову взяти в руки зброю і виступити проти Росії. Рік тому Україна відчайдушно потребувала досвідчених бійців, і Мунаєв став справжньою знахідкою. Йому виділили зброю і дали дозвіл на формування батальйону імені Дудаєва, який минулої весни почав нести службу разом з українською армією.

Даючи в жовтні минулого року прес-конференцію, Мунаєв чітко заявив про мотиви свого приїзду у Донбас. “Якщо програє Україна, програє і Чечня, – заявив він. – Б’ючись тут і захищаючи свободу України, ми захищаємо нашу власну свободу, нашу власну державність”. Генерал закликав усіх чеченців, які живуть у вигнанні, взятися за зброю і відновити колишню війну з Росією. Його почули десятки земляків. 

За словами офіцерів батальйону імені Дудаєва, приблизно чверть з його 200 бійців складають чеченці, які приїхали головним чином з Туреччини та різних країн Європи. Половина бійців – українці, решта – строката багатонаціональна суміш із колишніх ветеранів радянської армії, в основному, з Азербайджану та Грузії. Торік вони взяли участь у найжорстокіших боях проти проросійських сил сепаратистів, найчастіше виконуючи небезпечні розвідувально-диверсійні завдання в тилу противника. 

Але в лютому, коли йшли люті бої за Дебальцеве, генерал Мунаєв загинув. Після нього командування батальйоном прийняв Адам Осмаєв, якого за часів Януковича арештували в Одесі на прохання Росії, що звинувачувала чеченця  у немало-небагато – в підготовці замаху на самого Путіна. Після Революції Гідності чоловіка звільнили, і він відразу вирушив у Донбас. 

З іншого боку Кадиров постійно відправляє в Україну десятки офіцерів підпорядкованого йому МВС. Під час квітневої поїздки в Чечню кореспондент Time взяв інтерв’ю в одного з таких “добровольців”, який на правах анонімності зізнався, що перед поїздкою написав рапорт про відставку. “Це така формальність, – заявив він. – Щоб у Грозному могли сказати, що офіційно нікого нікуди не відправляли”.