З приводу деякого затишшя у бойових діях на сході України і відносної стабілізації російської економіки постають два питання: чи найгірше в цій війні уже позаду і чи добрі економічні новини можуть заспокоїти Кремль? Чи все-таки це короткий відпочинок перед новою бурею?

Економічна ситуація в Росії не така вже й погана, як це передбачали раніше. Але Володимир Путін не використовує цей крихкий економічний баланс як аргумент на користь повернення до миру. Для нього це радше свідчення того, що він вистояв у боротьбі з ворогами Росії. Кремлівська інтерпретація війни давно вийшла за рамки України, сконцентрувавшись загалом на Заході. Новина про те, що їх країна перебуває в стані війни, може стати несподіванкою для американців, але ця думка міцно засіла в головах багатьох пересічних росіян.

Згідно з їхньою концепцією, Росію атакують з усіх фронтів: економіка, ідеологія, Близький Схід, Європа. Тому вона повинна реагувати відповідним чином. Прийняте минулого тижня рішення постачати комплекси С-300 в Іран саме такою реакцією і є.

Які мотиви та цілі Росії в такій конфронтації, чи не потрапила вона у пастку нового витка агресії? Російські керівники завжди говорять про геополітику, але відповіді залежать не від того, як діє Захід, а від того, як Кремль прораховує свої ризики у себе вдома, оскільки збереження влади – його головна мета.

Війна на сході України і економічна криза перетворили спричинену кримськими подіями ейфорію в параною і захисний патріотизм, спрямований проти Заходу, що підвищило рейтинги Путіна майже до 90%. Кремль не в змозі реально протистояти Заходу, але видаватиме за свою перемогу будь-які ознаки його слабкості. Щоби продемонструвати силу, Москва “розмахує” ядерною зброєю і влаштовує показові силові виступи біля кордонів НАТО.

На цьому тлі врегулювання української кризи і деескалація напруження у відносинах із Заходом знову прикують увагу суспільства до економічних та соціальних проблем, понизивши рейтинги Путіна, як це відбулося після війни Росії в Грузії 2008 року. Продовження війни в Україні і протистояння із Заходом утримуватимуть рейтинги російського президента на високих позначках значно довше. Але якщо Путіну це на руку, то Росія може опинитися в ізоляції та економічному застої.

Кажуть, дорога в пекло вимощена благими намірами. Напевно, те саме можна сказати й про відношення Заходу до України. 

У березні Міжнародний валютний фонд оголосив, що Київ отримає пакет фінансової допомоги на суму 40 мільярдів доларів, який складатиметься із 17,5 мільярда і 15-20 мільярдів списаних сум за старими боргами. Така програма може стати непоганою допомогою нормальній країні, але ситуація в Україні далека від норми.

До повалення попередньої влади і втечі тодішнього президента ця країна славилася своїм корумпованим керівництвом. Західні аналітики підрахували, що загальні масштаби корупції на початку цього десятиліття сягли 14% ВВП. Вважається, що значна частина цих коштів осіла в кишенях колишнього президента та його сім’ї або на рахунках олігархів та близьких друзів тодішнього правлячого клану. Довгі роки еліта переказувала свої незаконні доходи на банківські рахунки по цілому світу, а Захід дивився на це крізь пальці.

Новій владі доводиться керувати країною, виснаженою війною та корупцією. Зовнішній борг України на початок цього року становив 72,9 мільярда доларів. Міністерство фінансів у Києві та МВФ вважають, що щонайменше 20 мільярдів доларів з цієї суми необхідно списати. Адже ті, що набрали цих боргів, уже пішли із влади. Але чому кредитори, багато з яких є звичайними інвесторами, повинні на це погоджуватися? Чому вони не запитують, чиї борги списуються, – нової вільної країни, громадяни якої дорого заплатили за свої проєвропейські погляди, чи колишньої еліти, яка тратить украдене далеко від Києва?

Замість того, аби пробачати винних, чим займається нинішня влада в Україні, необхідно зробити все можливе, щоби змусити їх відповісти. Чому б не найняти приватних детективів для аналізу валютних операцій і хоча б приблизно підрахувати, скільки було вкрадено? Вони могли б відстежити найбільші банківські перекази, що здійснювалися між українськими та європейськими банками з 2010 по 2014 роки. Коли винні будуть знайдені, кредитори можуть натиснути на Київ і змусити його притягти до відповідальності сотні колишніх чиновників.

Власники українського державного боргу мають переглянути умови відносин з цією країною і зрозуміти, що списання боргів не допомагає. Воно означатиме повну амністію корумпованої кліки, яка поставила країну на коліна. Якщо світова спільнота хоче боротися з корупцією, то Україна є ідеальним місцем для початку такої боротьби.

Без ліквідації нав’язливого спадку комунізму – в пропаганді, символіці і топоніміці – неможливе повноцінне звільнення національного менталітету від радянсько-імперських стереотипів і реальна європеїзація країни.

Але метод брутального повалення пам’ятників та ідеологічних заборон навряд чи буде ефективним. Чи можна просто викреслити з пам’яті десятиліття радянської історії? Забуття минулого часто спричиняє його повторення. А як відомо, заборонений плід завжди солодший: якщо молодим людям заборонити вивчення радянських вождів, вони будуть шукати ці тексти “на зло дорослим”, викопуючи там якісь “істини”…

Доцільніше було б не забороняти радянську епоху, а навпаки, докладно її демонструвати – з усім трагізмом та абсурдом. Саме це стало б для суспільства вакциною проти ідеалізації СРСР. Сучасні музейні технології дозволяють зробити це досить успішно.

В деяких країнах Східної Європи (Чехії, Угорщині, Болгарії) працюють музеї радянської пропаганди тих років, у балтійських країнах – музей окупації. Проте найбільшим і найоригінальнішим проектом на цю тему є литовський Грутський парк.

Вхід у цей музей просто неба організований через “прохідну” – щось на кшталт радянських військових містечок і тюрем. Уся територія парку обгороджена колючим дротом, по периметру розташовані сторожові вишки. Одними з перших експонатів, які зустрічають відвідувачі, є старі вагони, в яких свого часу депортували місцевих жителів. Із гучномовців, прилаштованих на деревах, лунають бадьорі радянські пісні…

Все це одразу ж занурює в неймовірну атмосферу, де поєднуються історичні трагедія та іронія. Сотні скульптур і бюстів радянських вождів створюють нереальне враження: спершу лякають своїми похмурими обличчями та стиснутими кулаками, а потім викликають посмішку. На виході кожен відвідувач (як своєрідну “вакцину”) отримує якийсь цікавий сувенір з радянською символікою. І нікому в цій країні не спаде на думку його забороняти. “Людство пориває зі своїм минулим сміючись”, – ці слова Маркса залишаються актуальними донині.

Якщо уявити собі аналог такого парку в Україні, то він напевне вийшов би значно більшим. Можна було б заснувати навіть ціле місто з радянськими назвами вулиць і майже нескінченними рядами пам’ятників тих часів. Прибічників комунізму до нього можна було б пускати безкоштовно, а найбільш віддані могли б отримати там навіть право на проживання – в “гулагівських” бараках.

Війна виводить на поверхню речі, які за звичайних умов залишаються непомітними. Найбільше це стосується зловісного і неминучого сусідства європейців з Росією.

Сьогодні ніхто не може сказати, коли “насититься” президент Росії, чи почне він діяти ще інтенсивніше. До якої межі дійде – до ядерної чи піде ще далі? Наразі Кремль дотримується заповіту царів: Захід не повинен надто близько підходити до Росії – ні в територіальному, ні у воєнному, ні в культурному, ні в політичному плані. 

Трагічним є ще й те, що сила Росії є водночас її слабкістю. Багаті природні ресурси спрямовують винахідливість і капітал не в те русло. Спокуса швидкого збагачення псує Росію та її еліти. Країна, територія якої поширюється на одинадцять часових поясів, знову стає для європейців, як це було впродовж минулих чотирьох століть, зловісним сучасником – сильним, самовпевненим, непередбачуваним.

Всередині це держава спецслужб, які лише змінюють форму і градус своєї жорстокості, ззовні – країна, що почуватиметься в безпеці лише у тому випадку, якщо по обидва боки її кордону стоятимуть солдати. 

Росія, як сказав свого часу про Великобританію американський держсекретар, втратила імперію і ще не знайшла своєї ролі. Тому не виключено, що гібридна війна триватиме.

Закриття ATR (єдиного кримськотатарського телеканалу, – “Пошта”) стало останнім приниженням. За рік після анексії Криму багато що змінилося в житті тримільйонного населення півострова, особливо  для тих 300 тисяч кримських татар мусульманської віри, які є його корінним населенням.

З’явилося чимало повідомлень про порушення прав людини в Криму, у тому числі й про посягання на свободу релігії та віросповідання. Комісія США з міжнародної релігійної свободи фіксує в Криму всі ті речі, що давно спостерігаються у Росії: погане ставлення до релігійних общин, у тому числі до тих, які, на думку Кремля, загрожують першості Московського Патріархату (РПЦ).

Москва застосовує в Криму всі можливі обмежувальні засоби, включаючи закон про боротьбу з екстремізмом, у якому екстремізм трактується просто як ствердження переваги одних вірувань над іншими. Місцеві влади використовують цей закон для переслідування релігійних меншин. Наприклад, проводять обшуки в будинках мусульман, у мечетях, школах. Кримська влада накладає штрафи на тих, що володіють священними текстами ісламу, на свідків Єгови, звинувачує в екстремізмі кримськотатарський представницький орган Меджліс, переслідує його членів і закрила його штаб-квартиру. Тиск відчуває на собі єврейська община, навіть християнські церкви та лідери, не пов’язані з Московським Патріархатом.

Те, що сьогодні відбувається в Криму, не обіцяє нічого хорошого на сході України. В Донбасі, який зараз контролюють сепаратисти, організація “Російська православна армія” чисельністю чотири тисячі осіб на чолі з колишнім офіцером російської військової розвідки нападає на общини протестантів та прибічників Київського Патріархату, займається конфіскацією їх власності.

Нема сумнівів, що відповідальність за все це лежить на Росії. Вона запровадила дискримінаційні закони у себе вдома і поширила їх дію на Крим. Але прихильники Московського Патріархату повинні поставити собі питання: чи виграє їх Церква від того, що її вважатимуть інструментом російських репресій?