За словами Путіна, Петро Порошенко на переговорах “нормандської четвірки” у Мінську 11-12 лютого запропонував забрати Донбас до складу Росії. 

За інформацією одного з джерел Forbes, російський президент так розказав підприємцям про свій діалог із Порошенком: “Він (Порошенко) мені прямо сказав: “Забирайте Донбас”. Я йому відповів: “Здурів чи як? Мені Донбас не потрібен. Якщо вам не потрібен, то оголосіть про його незалежність”.

Один із учасників зустрічі підтверджує, що Путін розказав бізнесу про несподівану пропозицію Порошенка забрати Донбас. “Порошенко запропонував Росії забрати Донбас на фінансове забезпечення. А Путін сказав про те, що мова про це може йти лише в тому випадку, якщо Донбас увійде до складу Росії, поки ж це частина України і всі виплати повинні йти з української сторони”.

Втім, сцена, яку описав Путін, більше схожа на “політичну уяву” російського президента. Як вважає президент київського Фонду якісної політики Михайло Мінаков, навряд чи Порошенко говорив би в такому тоні, оскільки український лідер “очолює дуже прагматичну групу політиків і бізнесменів”.

Не так давно я скептично ставився до ідеї, що зупинка вогню і відвід озброєння, про яке домовилися у Мінську, таки відбудеться. Я не вірив, що стабільний заморожений конфлікт відповідає геополітичним інтересам Кремля. Думав, що Москва захоче сприяти нестабільності у Донбасі, продовжуючи локальні зіткнення вздовж лінії розмежу­вання, аби таким чином давити на Київ і, що більш важливо, – сприяти конфліктам всередині ЄС та між США і Євросоюзом.

Але після падіння Дебальцевого я змінив думку щодо одного моменту – тепер ймовірність перетворення Донбасу на стабільний зморожений конфлікт суттєво зростає. І ось чому.

1. Інтенсивність боїв продовжує знижуватися.

2. Лінія розмежування стала більш чіткою і зміцненою.

3. Жодна зі сторін зараз не може захоплювати нові ділянки територій – хіба що Москва вирішить відправити у Донбас ще більше своїх солдат і зброї.

4. Кремль, здається, зрозумів, що ескалація конфлікту нічим не допоможе у вирішенні його ключової проблеми – розширенні присутності НАТО біля кордонів РФ. Думаю, Кремль усвідомив і те, що чим інтенсивнішим є конфлікт, тим більшою є ймовірність збільшення воєнної допомоги Києву від Заходу (аж до початку постачань летального озброєння). А це вже може привести до повноцінної війни між Україною та РФ і навіть прямого зіткнення Росії з НАТО. Можливо, Москві здалося, що грати на протиріччях всередині ЄС буде зручніше, якщо перемир’я буде відносно стабільним. У такому випадку Кремль намагатиметься нашкодити Україні не такими явними методами.

5. Навряд чи кращим способом перетворити Донбас на заморожений конфлікт було б провести якийсь Мінськ-3, на якому закріпити кордони буферної зони. Краще вирішити це на місці – обидві сторони повинні звести надійні оборонні споруди вздовж лінії розмежування, створивши тим самим стабільний кордон.

Це буде більш-менш схожим на ситуацію в Нагірному Карабаху (хоча початкові умови, звичайно, відрізняються). Якщо нам повезе, то кількість зіткнень й далі зменшуватиметься і в певний момент ми зможемо дійсно говорити про реальну зупинку вогню. Однак ризик, що бої відновляться, далі є великим. Тобто “Донбаський Карабах” буде менш стабільним.

У суперечках про причини вторгнення Росії в Україну аксіомою вважається, що Росія – це потужна боєздатна держава, що займає жорстку позицію і виходить з того, що реалісти називають максимальним використанням сили. Критики такої теорії стверджують, що агресія Росії була мотивована або ціною на нафту, або внутрішніми проблемами, хоч і бажанням продемонструвати свою силу також.

Однак, коли ми аналізуємо результати минулих прикладів агресивної поведінки Росії, то цілком виправдано доходимо до зовсім іншого висновку: насправді Росія виявляється відносно слабкою державою з обмеженими можливостями, яка просто намагається посилити свої позиції гегемона на пострадянському просторі.

Було б нерозумно вважати обмеженою державу, яка відправила (неофіційно) війська в Україну, вторглася в Грузію у 2008 році, застосувала ворожі дії щодо Естонії в 2007 році, а недавно ще й відверто погрожувала Данії ядерною зброєю. Та ще варто проаналізувати, яким чином ця сила примусу використовується насправді.

Аналізуючи застосування Росією кібернетичної та енергетичної сили, ми бачимо державу, що робить мінімум з того, що могла б, та при цьому часто не досягає поставлених цілей. Росія вдається до сили за межами своїх кордонів тому, що громадська думка всередині країни підтримує такі дії, тому що вести таку політику їй дозволяли високі ціни на нафту і газ, а ще через те, що стратегічне суперництво зі США вимагає підтверджувати своє панування на пострадянському просторі. 

Але ці дії не дають змоги досягнути стратегічних успіхів. Занепокоєння викликає те, що дії Росії й далі будуть неефективними, а ціни на нафту падатимуть, тобто у майбутньому вона діятиме не так стримано. Хоч судячи з останніх дій Росії, її керівництво, як і раніше, зберігатиме стриманість. Хоч і проводитиме політику розпалювання воєнної істерії, погрожуючи застосуванням воєнної сили. 

Популярний зараз в європейських медійних і політичних колах дискурс сфокусований на тому, як протистояти і що протиставити російській телепропаганді. 

Вихідні тези такі: пропаганда ця, м’яко кажучи, недостовірна, але ефективно впливає на російські діаспори в країнах ЄС, роблячи їх прибічниками російських цінностей (відвертаючи при цьому від європейських), сприяючи у кращому випадку відчуженню місцевих росіян, а в гіршому – перетворенню їх у п’яту колону.

Висновок: потрібно вдаватися до контрзасобів, аби врятувати тих російськомовних, які тонуть в океані брехливої і шкідливої інформації. Як рятувальне коло розглядається створення пан’європейських російськомовних телеканалів – тобто опонента будуть крити його ж козирями.

Дивно вважати, що телебачення якось особливо гіпнотично впливає на етнічних росіян. Або ж вважати Кисельова, Симоньян, Соловйова й інших на “Останкіно” великими акторами і геніями сугестії. Так само, як і пояснювати ефективність телезомбування психотропними частотами, 25-ми кадрами та іншою містикою. Пропаганда агресивного “русского міра” так добре працює не тому, що вона особливо талановита чи переконлива, а тому, що рівень опору до неї у більшості не те що не нульовий, а від’ємний! Люди бачать і чують те, чого їх душа бажає бачити і чути. Вся ця зловісна маячня для них як подарунок!

Якщо наших ура-патріотів щось і переконає, то це тільки на друзки розбите соціально-економічне корито, а не якийсь євроканал, хай навіть із мільярдним бюджетом. “Кримнашистам” взагалі не потрібна об’єктивна інформація – ні про Україну, ні про Путіна. Невже ви вважаєте, що коли нарешті опублікують результати розслідування по збитому “Боїнгу”, багато із них задумаються? 

Я наперед можу оголосити заміри громадської думки серпня 2015 року: “америкашки підкупили комісію” – 45%; “гей-ропейці підробили докази” – 25%; “збили – і правильно зробили!” – 15%; “ми й раніше не сумнівалися” – 14% (“п’ята колона”); “о Боже! Невже?!” – 1% (і то навряд). Чи є сенс працювати із таким контингентом?

Європейський Союз стоїть на роздоріжжі. Форма, якої він набуде упродовж наступних п’яти років, буде визначена у найближчі три-п’ять місяців. Рік за роком ЄС успішно розбирався зі своїми проблемами, але тепер він зіткнувся з двома джерелами серйозної кризи – Грецією та Україною.

Криза в Греції довгий час сприймалася неправильно усіма сторонами. Зараз емоції досягли такого рівня, що єдина конструктивна альтернатива – розібратися з нею. А ось ситуація з Україною є зовсім іншою. Це чорно-білий випадок: путінська Росія є агресором, а Україна, обороняючи себе, захищає цінності і принципи, на яких побудований ЄС. Досі Європа сприймала Україну як ще одну Грецію. І це неправильний підхід, який веде до поганих результатів.

Бажаним результатом для Путіна є керований фінансово-політичний крах, який дестабілізує Україну, а не воєнна перемога, яка залишить Київ у його розпорядженні. Путін показав це двічі, перетворивши воєнну перемогу в зупинку вогню. Проблема ще й у тому, що Європа давала Україні крихти – так само, як і Греції. Тому зараз Україна ледве стоїть на ногах, у той час, як Путін використовує перевагу першого кроку: він може вибирати між гібридною війною і гібридним миром, а Київ та його союзники у відповідь дуже важко підбирають дії.

Фінансовий крах, про який я попереджав кілька місяців назад, відбувся в Україні у лютому, коли вартість гривні впала на 50% упродовж кількох днів, відтак, щоб урятувати банківську систему, Нацбанк був вимушений витратити велику суму грошей. 

Цей тимчасовий крах похитнув суспільну довіру і поставив під загрозу баланси українських банків. Він також підірвав розрахунки, на яких ґрунтуються спільні програми України та МВФ. Розширене фінансування МВФ виявилося недостатнім ще до прийняття рішення про його виділення. Але члени ЄС не показали готовності виділити додаткову двосторонню допомогу. Тому Україна продовжує балансувати на краю прірви.

Те, що є називаю “трагедією Європейського Союзу”, це втрата нової України. Принципи, які захищає Україна – і які лежать в основі ЄС – будуть відкинуті, і Євросоюзу доведеться витратити значно більше грошей на свій захист, аніж довелося б спрямувати на підтримання успіху України.

Тетяна Козаченко (зараз вона є директором Департаменту з питань люстрації у Міністерстві юстиції – “Пошта”), Давид Сакварелідзе (заступник генпрокурора) відкрито говорять про невдоволення повільними темпами реформ. 

“Коли в Грузії у 2003 році почалися реформи, весь державний бюджет складав 700 мільйонів доларів, – згадує Сакварелідзе, який допомагав втілювати реформи правоохоронних органів у Грузії за Саакашвілі. – Уже в перший рік ми повернули 1,4 млрд доларів, украдених чиновниками за попереднього режиму. Україні також потрібні ці кошти, але вона їх не отримує”.

Грузія повернула гроші без довгих роздумів, просто заключивши із колишніми чиновниками досудову угоду про визнання вини. Український закон такого не дозволяє, але якщо говорити відверто, то цього не дозволяло й грузинське законодавство. За підрахунками Сакварелідзе, Україна може отримати 5 мільярдів доларів, повернувши всього 10-15% тих коштів, що були вкрадені всього за один рік. 

“Людям Януковича, які втекли в Росію, там не подобається. Вони хочуть мати можливість повернутися, хочуть їздити Європою. А що ми пропонуємо їм, окрім гарантованих тюремних термінів? Чого ми хочемо насправді: щоб колишній бюрократ сів у тюрму на 10 років чи щоб він повернув до бюджету 80% украденого?” – каже Сакварелідзе.

Мало хто з колишніх чиновників був засуджений за корупційні порушення. Серед союзників Януковича, які залишилися в Україні, були самогубства, але жоден із великих діячів старого режиму не був арештованим. Європейські санкції проти союзників Януковича останнім часом почали втрачати свою силу, оскільки Україна майже нічого не робить для розслідування їх злочинів.