У понеділок з’явилися перші фотографії президента РФ Володимира Путіна за більш ніж тижневу відсутність у публічному просторі. Зважаючи, що за 15 років, які Путін перебуває при владі, це перший випадок його тривалої відсутності, у ці дні з’явилося немало теорій змови, чуток та жартів, які “пояснюють”, що ж відбувається у Москві.

“Пошта” ж відібрала кілька цікавих публікацій, які аналізують російське суспільство з огляду на те, як самі росіяни реагували на відсутність свого лідера. Також у огляді преси читайте про зміни в Криму, кредит МВФ та зарплати керівників 12 найбільших економік світу.

Публічна поява Путіна зупинить – можливо, на велике розчарування журналістів усього світу – потік непристойних чуток. Але його довга відсутність ставить перед нами досить цікаве питання: що стане з Росією, якщо – гіпотетично – Путін помре?

Враховуючи площу територій, ядерний арсенал і вплив Росії в регіоні, смерть її лідера матиме доволі серйозні наслідки – і не так важливо, хто цей лідер. Втім, смерть саме Путіна може виявитися особливо дестабілізуючою. 

Від моменту приходу до влади у 2000 році Путін потратив 15 років на централізацію державної влади. Багато демократичних інститутів, створених у 1990-их роках тепер існують лише в нашій пам’яті і єдиний чиновник, за якого росіяни голосують напряму – це сам президент. Путін контролює російське телебачення, що є єдиним джерелом інформації для 90% росіян, і жорстко цензурує інтернет. 

Сучасну Росію часто порівнюють з Китаєм. На думку багатьох аналітиків, Сі Цзіньпінь, китайський колега Путіна, став найсильнішим лідером КНР за кілька останніх десятиліть, але йому все одно доводиться боротися із досить впливовими суперниками в Комуністичній партії. А от Путін не зіштовхується із внутрішньопартійною конкуренцією.

Якщо він раптово помре, то влада теоретично повинна перейти до прем’єр-міністра Дмитра Медвeдєва, у якого, згідно російської конституції, буде три місяці на те, аби організувати президентські вибори. М’який перехід влади для Росії буде значно кращим сценарієм, ніж затяжна боротьба за владу. Але навіть y цьому випадку постпутінська Росія навряд чи відмовиться від свого авторитарного курсу. 

Попри те, що економіка Росії ослабла внаслідок західних санкцій і падіння цін на нафту, Путін залишається надзвичайно популярним серед росіян. У таких умовах сподіватися на прихід до влади порівняно ліберальнішої, прозахідної влади явно не варто.

У момент, коли я це пишу, Путін ще не з’явився і обговорювати версії його зникнення абсолютно немає сенсу. Та незалежно від того, чим все це закінчиться, деякі важливі висновки можна зробити уже зараз.

Перше і головне. Ніхто із горезвісних 86% – а серед них точно є ті, хто повірив у найбільш драматичні сценарії про вбивство, арешт – ніхто із них не прийшов під Кремль, щоб захистити свого лідера. А це є переконливим доказом, що ніякої харизми, любові до конкретної людини, бажання підкорятися йому, йти за ним – не існує. Є підтримка курсу – агресивного ізоляціонізму, боротьби з ворогами, проголошення себе, незважаючи на соціально-технологічну і політичну відсталість, найкращими.

Друге. Ніхто з еліт – губернаторів, генералів, олігархів – не виявився настільки необережним, щоб за ці дні публічно проявити нелояльність. Або не вірять у радикальні варіанти, або розуміють, що наступний начальник не схвалить нелояльність.

Третє. Жодна з нібито незалежних гілок влади ніяк не відреагувала на цю, щонайменше, неординарну ситуацію. Це не лише підтверджує відсутність інститутів, але й демонструє повну відірваність влади від громадян. Люди це обговорюють, а депутати, судді й всі інші роблять вигляд, що нічого не відбувається.

Четверте. Жодне з угруповань опозиції не зробило ніяких політичних кроків. Нема ані публічної оцінки ситуації, ані оголошення про дії, ані звернень до армії та спецслужб. Немає нічого.

Чи дійсно політичний режим у Росії тримається на одній людині? Чи занепокоєння та здогади щодо тимчасової відсутності першої особи держави є доказом того, що без нього все розвалиться? Чим насправді незадоволений наш правлячий клас? Стабільність режиму більше залежить від відповідей на останнє питання, аніж від загадкових медико-психологічних факторів, про які все одно ніхто не має жодної уяви.

– антизахідна, особливо антиамериканська риторика. При владі зараз радянське покоління 50-річних і старших, для яких “протистояння із Заходом” – це звичний і комфортний модус;

– відміна через вищезгадане протистояння будь-яких модернізацій і реформ, що порушують звичне існування;

– можливість використовувати риторику про боротьбу із зовнішніми ворогами у міжвідомчій і апаратній боротьбі, що підмінює собою політичну конкуренцію;

– перспектива роздачі вірним людям накопичених у ситі часи засобів із резервних фондів;

– безконтрольний потік засобів, що йдуть на різноманітні потреби українського конфлікту.

– нестабільність. Загальне відчуття тривоги, невпевненість у завтрашньому дні. Відчуття, що насильство стало більш дозволеним, у тому числі при з’ясуванні стосунків між своїми;

– поява нових акторів, що претендують на застосування силового ресурсу;

– здешевлення накопичень: активи, нажиті у благополучні нафтові роки, раптом почали вартувати менше;

– передчуття зниження доходів: втрата віри у майбутнє дорогої нафти;

– практичний ізоляціонізм: ускладнення доступу до закордонних активів, неможливість виїзду для себе і сім’ї.

Відколи Росія анексувала Крим, споруда районного суду на околиці Севастополя майже не змінилася зовнішньо. Там все ті ж обшарпані коридори, ті ж модульні дерев’яні меблі і ті ж прокурори і судді, які працювали в цьому суді рік назад. 

Єдина зміна стосується прапорів, що висять у залах суду. У четвер, 12 березня, суддя Наталя Уржумова засудила чотирьох місцевих жителів до 40 годин виправних робіт. Який злочин вони вчинили? Вони розгорнули український прапор, якому сама ж суддя ще рік назад давала клятву на вірність і який тоді висів у тому ж залі судових засідань, де відбувалися слухання по їх справі. Це судове засідання наочно продемонструвало, наскільки сильно Крим змінився за минулий рік і наскільки він залишився таким, як був.

Зараз, коли півострів готується до святкування річниці приєднання до Росії, тут планомірно знищуються всі нагадування про українське минуле регіону. Поміж тим у російській поліції, судовій системі і бюрократичному апараті на півострові працюють все ті ж люди, які раніше служили українській владі.

Незважаючи на неоднозначність референдуму, а також зізнань Путіна, що Москва все завчасно спланувала, немає ніяких сумнівів у тому, що рівень підтримки рішення про приєднання до РФ все ще залишається високим серед населення Криму. Одним із індикаторів цього стало те, як мало людей потрібно було перевести Москві до Криму для управління регіоном. За рік після анексії Криму тут змінилася валюта, телефонні номери, банки, але більшість людей, які займали керівні посади, залишилися на своїх місцях.

Більшість мешканців Криму, впевнених, що півострів повинен залишитися у складі України, зберігають мовчанку – заявити про це означало б викликати звинувачення у сепаратизмі, за що передбачено покарання у вигляді позбавлення волі терміном до п’яти років. Навіть читання віршів українською мовою може бути небезпечним.

Коли 11 березня Міжнародний валютний фонд погодив давно очікуваний пакет фінансової допомоги для України, у київських коридорах влади відчулося полегшення.

Український парламент прийняв велику кількість жорстких законів, на яких наполягав МВФ, а новий уряд в Україні є найбільш компетентним в історії незалежної України. Однак його зусилля по запровадженню реформ залишаються непослідовними, а впливові угруповання заважають проведенню змін. Активісти також жаліються на брак сміливих рішень по боротьбі з корупцією. Людям, які грабували економіку країни в часи президентства Януковича, досі не пред’явили обвинувачення.

Нове антикорупційне відомство досі не має свого керівника. Минулого тижня, після того, як комітет по відбору директора Антикорупційного бюро оголосив імена чотирьох фіналістів, депутати від партії Президента подали законопроект, який дозволить саботувати вибори голови цього відомства.

Наступним викликом для уряду стане спроба добитися від кредиторів реструктуризації боргу. Росія, що володіє євробондами на суму в 3 млрд доларів, закликала провести повну виплату, а це може викликати серйозні проблеми на переговорах, оскільки всі кредитори хочуть мати до себе однакове ставлення. Однак просте відтермінування платежів не зможе вирішити проблему – сумнівно, що Україна буде здатна виплатити борги і через п’ять років.

Американський телеканал CNN оприлюднив список зарплат президентів та прем’єр-міністрів 12 найбільших світових економік. Із нього стало відомо, що Ангела Меркель отримує вдвічі більше, ніж Маттео Ренці, а ставка Сі Цзіньпіня, голови однієї з найбільших економік світу, приблизно відповідає заробітку чиновника категорії C у Франції (це передостання категорія чиновників).

179 000 євро в рік – такою є зар­плата президента Франції Франсуа Олланда. Він отримує трішки менше за японського прем’єра Сіндзо Абе (191 000 євро), але набагато більше від свого російського колеги Володимира Путіна (128 000 євро).

Як би там не було, не варто плутати зарплати із фактичним заробітком лідерів: у рейтингу не враховуються інші можливі джерела доходу політиків. Зіставлений американським телеканалом список охоплює 12 найбільших економік світу за ВВП (за винятком Австралії, але враховуючи ПАР). Порівняння виявило немало сюрпризів.

Хоча Барак Обама очолює найбільшу економіку світу, його зарплата складає “всього” 376 800 євро в рік – це на фоні 1,3 мільйонів євро ставки сінгапурського прем’єра Лі Сяньлуна. Зарплата Обами виглядає смішною і у порівнянні із заробітками директорів найбільших світових підприємств. 

До прикладу, магнат Руперт Мердок, який очолює 21st Century Fox, заробив на 7 мільйонів більше свого президента, і це враховуючи лише зарплату.

Інший висновок, який не став ні для кого сюрпризом, полягає в тому, що у Північній Америці платять краще, ніж у Західній Європі. Друге місце після Барака Обами займає канадський прем’єр Стівен Харпер із зарплатою у 244 900 євро в рік. Канцлер Німеччини Ангела Меркель посідає третє місце – із березня 2012-го вона як глава уряду отримує 216 000 євро в рік. Далі йде Девід Кемерон: за роботу прем’єр-міністром Великобританії йому платять 106 800 євро в рік, але ставка члена парламенту доводить цей показник до 201 600 євро. 

Далі йде Франсуа Олланд, який, як усі пам’ятають, урізав власну зарплату на 30%. Якби він цього не зробив, то отримував би не 179 000 євро, а 255 600 євро, що поставило б його на другу позицію в рейтингу – одразу після Обами. Його російський колега Володимир Путін, який зменшив свою зарплату на 10%, у 2015 році отримає 128 200 євро.