Україні негайно потрібна воєнна допомога і засоби протидії російській дипломатії. Володимир Путін – це Слободан Мілошевич Радянського Союзу: такий же поганий, але сильніший. Ховаючись за завісою брехні, він відновив свої спроби створити на сході України маріонеткову недодержаву.

Путіна потрібно зупинити. Але як? Переговорами цієї проблеми не вирішити. Час для дипломатії ще буде, а зараз мусимо посилити економічні санкції проти Росії, які в поєднанні з падінням цін на нафту завдають серйозної шкоди. Чи не посилить це в Росії відчуття, що її оточують? Так, але своєю націоналістичною антизахідною пропагандою режим Путіна й сам його посилює. Якщо загрози не існує, то російське телебачення її винайде.

Є таке польське прислів’я: “Ми з ними граємо в шахи, а вони з нами – в дупняк” (польська гра, в якій особа намагається здогадатися, хто її копнув. – “Пошта”). Такою є проблема демократичного Заходу, зокрема, повільного ЄС…

У перспективі Путін програє, але від його нерозсудливості найбільше постраждають росіяни, передусім  ті, що живуть у Криму та на сході України. Та для вмілого і безжального диктатора в добре озброєній, багатій ресурсами і психологічно хворій країні така перспектива може відкладатися дуже довго. Перед тим, як Путін піде, водами аж ніяк не тихого Донця пропливе ще немало крові та сліз.

Тому зараз наше завдання полягає в тому, аби скоротити цей період і зупинити божевілля. Для цього Україні потрібне сучасне оборонне озброєння: коли українські військові зможуть надійно зупинити російський наступ, бойові дії зайдуть у тупик і з’явиться можливість для врегулювання ситуації шляхом переговорів.

У одному з інтерв’ю зі збірки, опублікованої, коли Володимир Путін вперше став президентом Росії, він розповів про один свій дитячий страх. Якось він загнав у куток мишу, і та, зрозумівши, що нема куди тікати, кинулася на нього. Тепер, загнавши себе в кут, пан Путін відтворює свій дитячий кошмар.

Нова хвиля насильства в Україні багато в чому є ознакою відчаю Путіна… Гібридні війни можуть давати гібридні результати. Оскільки Росія ніколи не визнавала своєї участі в цьому конфлікті, вона не може заявити про свою перемогу і нав’язати свої плани, залишивши військових на території України… 

Насправді Путін розцінює цю війну як конфлікт Росії з НАТО. Анексія Криму і війна в Україні допомогли Путіну сконсолідувати владу. Але через різке послаблення економіки він не може відпустити схід України, тому, очевидно, потрапив у пастку логіки наростаючого конфлікту. Небезпека полягає не в тому, що Росія може оголосити війну НАТО, а в тому, що її необережні дії можуть спричинити непередбачувані наслідки.

Новий рік приніс Україні нові нещастя. Дипломатичні зусилля не допомогли ані врегулювати конфлікт, ані бодай встановити тривале перемир’я.

Припинення вогню зірвалося, тому Захід і Сполучені Штати повинні надати Україні серйозну допомогу, якщо не хочуть, аби ситуація погіршилася. Судячи з усього, Кремль хоче, аби цей конфлікт не заморожувався – це дасть змогу Москві тиснути на українську владу і дестабілізувати ситуацію в Україні.

Для Заходу справа полягає не лише в Україні, адже Росія порушила норми, які майже 70 років підтримували мир, стабільність і безпеку у Європі, і силою перекроїла кордони. Якщо Захід не дасть їй відсіч зараз, то зіштовхнеться з викликами, що потребуватимуть більш дорогої протидії.

США та ЄС відповідають на російську агресію економічними санкціями. Вони наносять серйозної шкоди російській економіці, але поки не досягнули головної політичної цілі: Москва й далі не хоче врегульовувати ситуацію шляхом переговорів. США вже надають Києву воєнну допомогу, але її обсяги складають лише 120 мільйонів доларів. До того ж вона має виключно нелетальний характер. Аби змусити Росію змінити курс, Вашингтон повинен докласти більше зусиль. Українським військовим потрібно надати засоби, які зможуть зробити ціну подальшої агресії настільки високою, що Путін і російська армія відмовляться від ескалації конфлікту.

По-перше, Білий дім і Конгрес повинні виділити на оборону України серйозні кошти: мільярд доларів на воєнну допомогу в цьому році і ще по мільярду у 2016 і 2017 роках. По-друге, влада США мусить змінити свою політику й організувати поставки Україні летальної зброї. По-третє, влада США повинна закликати країни НАТО допомогти Україні. Якщо США почнуть постачати Україні летальну зброю, інші члени НАТО наслідуватимуть їх приклад.

Це невідкладне питання: коли в Україні настане весна, бої можуть знову посилитися. Тому ми повинні допомогти українцям перешкодити цьому.

Новий прем’єр-міністр Греції Алексіс Ціпрас відмежувався від заяв керівників держав ЄС щодо можливих санкцій проти Росії. Ціпрас висловив невдоволення тим, що представники ЄС не узгодили текст із грецьким урядом і таким чином порушили “нормальну процедуру”.

Очолена Ціпрасом коаліція радикальних лівих сил Греції СІРІЗА, що здобула перемогу на парламентських виборах, несподівано для багатьох домовилася про створення коаліційного уряду з правоцентристською партією “Незалежні греки”. Ці політичні сили об’єднує не лише те, що вони відкидають прописаний західними кредиторами режим жорсткої економії: обидві партії виступають за проросійську політику. Першим іноземним дипломатом, із яким зустрівся Ціпрас після перемоги на виборах, став посол Росії.

Ціпрас також засуджував санкції, які ЄС запровадив щодо Росії після анексії Криму. Окрім цього, 16 вересня 2014 року всі шість депутатів коаліції радикальних лівих сил у Європарламенті виступили проти ратифікації Угоди про асоціацію з Україною. Тому виникає питання: чи може СІРІЗА, що проводить дружню щодо Москви політику, стати “троянським конем” Росії в ЄС?

Після того, як “віджим” Криму об’єднав російський народ, конфлікт в Україні перейшов у затяжне протистояння.

Соціологи та політологи пророчили післясмаку від операції у Криму ефект хоч і тривалий, але не вічний. Уже через рік росіяни мали звикнути до цього придбання і повернутися до буденних проблем, які й не думали нікуди зникати. Ба більше, відомо: чим більша гулянка, тим гірше похмілля і ставлення до того, хто пригощав.

Але тут не врахували, що на кожен “ефект шампанського” є свій “ефект велосипеда”: популярність не падає, якщо постійно крутити педалі динамо-машини ентузіазму. Якщо не можна раз у рік приєднувати по півострову, то можна зробити гібридну війну рутинною – постійним внутрішньополітичним фактором. 

Новини завжди повинні бути настільки свіжими, щоб не було бажання розбиратися із провалами на фронтах боротьби з корупцією, бідністю, апаратним свавіллям, якістю життя…

Західні аналітики та політичні лідери не зовсім розуміють принципи, за якими сьогодні провадиться зовнішня політика Росії.

Захід вважає, що зниження цін на нафту і санкції проти Росії настільки послабили Путіна, що залишилося лише домовитися про умови капітуляції. Захід натякає, що дозволить російському президентові порівняно легко відбутися, якщо той піде на компроміс. Але Путін і далі переступає всі червоні лінії, накреслені США та ЄС.

Проблема в тому, що середньостатистичному жителеві Заходу ніяк не зрозуміти простої істини щодо Путіна і нас самих: ми – це ще не весь світ, а Путін – це не ми. Є три моменти, в яких сходяться всі західні політики й інтелектуали. Перший: створення ліберально-капіталістичного і більш-менш демократичного світового порядку неминуче. Другий: еліта Давосу (фінансисти, політики, інтелектуали і технократи, які управляють великими підприємствами) знає, що робить. І третій: немає серйозної альтернативи Давосу. Але Путін живе і мислить за рамками давоської парадигми. За стандартами Давосу, Путін – єретик і ренегат. Сам же він вважає, що весь західний порядок – нісенітниця і дурня.

Російський президент думає, що Захід не настільки сильний, як йому здається. Путін переконаний, що Захід собі запудрив мозок власними ілюзіями, а всі структури (НАТО і ЄС, до прикладу) – це лише фасади без вмісту.

Ключ до розуміння Путіна – те, що він ставить не на силу Росії, а на слабкість Німеччини і Заходу. Ціль російської політики в Україні – створити нову країну за подобою Російської Федерації, не завоювати її, а показати, що Східна Європа ніколи не стане частиною Заходу, що Німеччина не зможе врятувати України, що їй не вистачить для цього ані грошей, ані вміння, ані воєнної сили. А якщо Німеччина не може врятувати України, хіба вона зможе врятувати Грецію, Італію, Іспанію?

Путін впевнений: його план працює ідеально. Прихід до влади у Греції лівого, популістичного, антинімецького уряду здається йому першим сигналом того, що західний консенсус розвалюється. Видається, російський президент досі вважає, що може виграти. Принаймні поводиться саме так.

На заклики деескалації ситуації Путін зазвичай відповідає нарощенням агресії. У цьому сенсі його поведінка, яку часто називають непрогнозованою, насправді є передбачуваною. Модель поведінки Кремля, яка з жахливою циклічністю постійно цинічно повторюється, є такою. 

Перед переговорами з лідерами західних країн або прийняттям рішення про те, як відповісти Росії, завжди форсувалася агресія, аби отримати максимально багато, а потім закріпити отримане позірними жестами примирення.

Так було при анексії Криму в березні та при укріпленні Луганської і Донецької “народних республік” улітку. Саме так зараз через Маріуполь прорубують коридор в окупований Крим.