За останні кілька днів на вулиці Гонконгу вийшли більше 50 тисяч людей. На фотографіях, зроблених під час цих демонстрацій, люди виглядають надзвичайно спокійними і неймовірно дисциплінованими. Студенти виконують домашнє завдання, сидячи на тротуарах.

Така організованість не є чимось особливим. Зимою минулого року у Києві – до того, як снайпери відкрили вогонь по людях – до демонстрантів під’їжджали люди, аби передати їм їжу, а потім піти на роботу. Приблизно те ж саме відбувається зараз у Гонконзі: протестувальникам передають продукти та воду, які згодом розподіляються між учасниками акцій окремими комітетами.

Із точки зору західної аудиторії, усе це нагадує роботу того, що ми звикли називати громадянським суспільством: неофіційні, самостійно організовані групи, що об’єдналися, аби досягти тих політичних змін, які неможливо отримати за допомогою традиційних політичних інструментів… Утім, одна популярна китайська газета описує події в Гонконзі не як спонтанний прояв громадської думки, а як змову гонконзьких сепаратистів, яких підтримує “Америка, що має намір довести цей рух до межі”. США обвинувачують у створенні “Китаю багатьох неприємностей, аби Китай більше не міг приділяти увагу своєму двобою із США”.

Цікаво, але російське державне телебачення, яке вже встигло звинуватити Америку в організації акцій протесту в самій Росії та Україні, радо підхопило офіційну версію китайської влади. Навіть більше, така версія подій тішить російське керівництво: тамтешні коментатори стверджують, що протести в Гонконзі – це помста Америки Китаю за те, що той рішуче підтримав Росію в її боротьбі проти України.

Та у цій версії багато нелогічних деталей, починаючи від переконання, що Китай начебто підтримав Росію. Але попри все за такою версією стоїть глибоко вкорінений у свідомості російської та китайської влади чіткий світогляд. Із точки зору авторитарного керівництва, “спонтанності” не існує. Держава може і повинна контролювати усі організації. Немає такого поняття, як самоорганізована група людей. Тому, якщо люди сплять у наметах у центральному діловому кварталі Гонконгу або на київському Майдані, значить хтось повинен платити їм за це і спрямовувати їх дії. І якщо це не наша влада, значить, це робить влада іншої країни…

Кількість проданих книг про Володимира Путіна значно перевищує показники продажів публікацій про інших іноземних лідерів. Від початку кризи в Україні книжки про Путіна розходяться, як гарячі пиріжки. І захоплення китайців Путіним виходить за рамки літератури – воно свідчить про зміни у китайській політиці, а також про зсув, що відбувається у світовому порядку після холодної війни. 

Після кількох десятиліть взаємної недовіри і одного короткого прикордонного конфлікту Пекін та Москва зближаються і кидають виклик архітектурі безпеки, що домінує за часу розпаду СРСР. За даними дослідницької організації, Pew Research Center, Китай перебуває серед тих небагатьох країн, в яких після початку конфронтації Москви із Заходом через Україну збільшилася підтримка дій Росії – там цей показник зріс до 66% у липні (у порівнянні із 47% на початку року).

Популярність пана Путіна, яку постійно підігрівають китайські державні ЗМІ, підтримується глибоко вкоріненою в китайському суспільстві думкою: “Якщо лідер проявляє слабкість і не здатен протистояти тиску, то народ перестає його поважати”.

Дії Росії, спрямовані проти прозахідного керівництва Грузії у 2008 році та нинішнього в Україні, користуються популярністю. Деякі навіть стверджують, що Пекін із цього мав би засвоїти певні уроки, аби згодом опертись на цей досвід у своєму протистоянні щодо контролю над акваторіями у Східнокитайському і Південнокитайському морях із США, Японією, Філіппінами та В’єтнамом.

Тепер зрозуміло, чому кремлівські ЗМІ із полегшенням зустріли новину про те, що генеральним секретарем НАТО стане норвежець Йєнс Столтенберг. Це давній активіст лівих сил, який виступав різко проти членства своєї країни у Північноатлантичному альянсі. 

На початку цього року, коли Столтенберг лише був кандидатом на пост генсека НАТО, російські ЗМІ писали, що він “не найгірший для Москви варіант”. Зараз вони вже вихваляють нового главу Альянсу: “Столтенберг заявив, що його організація готова розглянути можливість відновлення функціонування Ради Росія – НАТО”. Звідки ж взялася така симпатія кремлівської пропаганди до Столтенберга? 

У 70-ті роки майбутній глава Альянсу брав участь у антиамериканських демонстраціях і кидав каміння у вікна посольства США в Осло. Згодом як член молодіжного руху він протестував проти членства Норвегії в НАТО. Проблема із західними політиками, схожими до Столтенберга, полягає не лише в тому, що в юності вони представляли радянську точку зору. Тут йдеться ще й про те, що лівацькі організації у країнах Західної Європи дуже часто фінансувалися при посередництві радянських посольств, а ці рахунки могли зберегтися досі. 

Так було, наприклад, із британськими профспілками, які боролися проти внутрішньої та зовнішньої політики Маргарет Тетчер. У ті роки Кетрін Ештон брала участь у з’їздах британської Комуністичної партії, підтримуючи проспонсоровану Москвою акцію, спрямовану на одностороннє ядерне роззброєння Великобританії. Багато років по тому Ештон стала керівником європейської дипломатії, а недавно, в момент апогею російської агресії в Україні, поїхала у відпустку, завдяки чому дипломатичну ініціативу у свої руки взяли міністерства закордонних справ Росії, Німеччини та Франції…

Розглядаючи дії радянських спецслужб, завжди слід брати до уваги, що у московських архівах зберігаються компромати на багатьох важливих сьогодні європейських політиків, заражених замолоду комунізмом. Чи так і є у випадку Столтенберга?

Олександр Лукашенко готовий відправити на Донбас своїх солдат, аби “розрулити” тамтешню війну. Ця заява в момент викликала бурління політичних та обивательських емоцій. “Якщо треба – а це для мене дуже небезпечна та страшна річ, – якщо є недовіра Росії до Заходу і Заходу до Росії, і є недовіра поміж сторонами, які воюють, то я готовий використати свої збройні сили, аби розборонити сторони конфлікту”, – заявив Лукашенко.

При цьому панівну серед білорусів думку щодо збройного конфлікту в Україні можна висловити так: це не наша війна. Так, під впливом російської пропаганди близько 60% білорусів мислять в дусі “кримнаш” (тобто вважають приєднання півострова до Росії “відновленням історичної справедливості”). 

Але при цьому лише 15,2% згодні з тим, що в гіпотетичній ситуації треба давати Москві “добро” на удар по Україні з білоруської території, натомість три чверті – проти цього. Лише 6% ставляться позитивно до участі білорусів у бойових діях на сході України і 8,3% – до війни на боці сепаратистів.

Іншими словами, серед білорусів домінує думка, що нам туди не треба пхатися ніяким боком.

В останні кілька тижнів Путін не сидів склавши руки. Європа та США не повинні реагувати на кожну таку провокацію, але вони мають зрозуміти, що доведеться звикати до постійних викликів з його боку.

Росія займається переоснащенням своїх збройних сил щонайменше із 2004 року. Оборонні витрати, що сягають 4,2% ВВП Росії, важко порівняти із воєнним бюджетом радянського періоду, що сягав 15% і навіть більше. До того ж Росія, як і кожна суверенна країна, має право модернізувати свої збройні сили. Але РФ витрачає на ці цілі значно більше, аніж може витримати при запроваджених санкціях (не вдаючись до розкриття своїх резервів та пенсійних фондів). І коли таке розширення можливостей використовується для анексії території і дестабілізації своїх сусідів, інший світ не може на це не реагувати.

Це означає, що ще на деякий час санкції будуть збережені. Крихкий режим зупинки вогню продовжується, але було б наївно вважати, що Путін відмовився від воєнного та економічного нападу на сусідні країни. Євросоюзу також слід розробити уніфіковану енергетичну політику. Прийняте Угорщиною минулого тижня під тиском Росії рішення про зупинку продажу природного газу Україні показує, навіщо це слід зробити. Санкції Євросоюзу щодо Росії виявляться непотрібними, якщо його члени будуть вступати в змову, прирікаючи Україну на енергетичний голод.

У четвер ціни на нафту продовжили своє падіння, опустившись до рівня, який ми востаннє бачили два роки назад. Але попри непорозуміння на нафтових ринках, не всі нафтодержави панікують. 

Хоч такі великі нафтодобувні країни, як Саудівська Аравія та Росія, залежать від високого рівня нафтових цін, аби мати можливість повертати до рівноваги свої бюджети, ціни впали недостатньо низько, аби ті відчули бюджетний тиск. За історичними мірками, ціни на нафту й далі залишаються високими. 

Що ж ще важливіше: різним країнам дешева нафта наносить різну шкоду. Деякі, як-от Саудівська Аравія або країни Перської затоки, добре підготовлені до короткотермінового послаблення цін, а от Ірак, Росія мають чого боятися. 

У енергетичному експорті Росії нафта значно перевищує газ. Свій бюджет Москва будує на ціновому прогнозі марки Brent у 100 доларів за барель. Але вже зараз падіння нафтових цін викликає занепокоєння у російських керівників. Колишній міністр фінансів заявив, що зниження цін на нафту може пробити у російських доходах дірку у 30-40 млрд доларів.