У п’ятницю, 26 вересня, Україна наблизилася до того, аби вирішити “газову” суперечку з Росією – економічні негаразди і тиск зі сторони Європи змушують прозахідний уряд у Києві піти на компроміс із Москвою. Ключові умови договору, досягнутого в Берліні, свідчать, що Кремль у своїх спробах зашкодити Україні зблизитися із Заходом замінив воєнну стратегію на економічну.

Попередньо сторони домовилися, що до кінця року Україна виплатить 3,1 мільярда доларів боргу, а “Газпром” натомість відновить постачання палива, однак лише на зимові місяці і за ціною, що перевищує середню ринкову вартість газу.

Відсутність домовленостей щодо газових постачань була одним із найсерйозніших економічних наслідків української кризи: Росія погрожувала залишити Україну без енергоносіїв, необхідних для опалення будинків і функціонування економіки взимку. Також вона погрожувала перекрити постачання газу територією України своїм західним клієнтам, як було у 2009 році. 

Раніше Президент України, піддавшись тиску зі сторони Росії, погодився на перемир’я, у результаті чого більша частина сходу країни залишилася під контролем сепаратистів. Тепер Порошенкові доведеться піти на компроміс на дипломатичному й економічному фронтах…

Після підписання перемир’я між українською армією та силами проросійських сепаратистів на Донбасі зросла ймовірність того, що промисловий регіон опиниться в зоні замороженого конфлікту. Якщо так, то що ж буде з економікою Донбасу, на долю якого припадає 16 відсотків українського ВВП і 23 відсотки промислової продукції країни?

Сторонам доведеться дійти певної згоди, адже Донбас не можна назвати економічно самодостатнім регіоном. До прикладу, сталеварна промисловість опирається на постачання сировини із сусідніх українських областей. Більша частина залізної руди, що переробляється на підприємствах Донбасу, постачається з Кривого Рогу, що в Дніпропетровській області.

Донбас значною мірою залежить від експорту: він продає близько 70 відсотків своєї продукції за кордон. Зараз регіон втрачає традиційні ринки, оскільки клієнти не хочуть мати справи з нестабільною та непередбачуваною сірою зоною.

Зупинка роботи підприємств Донбасу створить високий рівень соціальної напруги. Поки шахтарі та металісти не виходили на вулиці міст, однак невдоволені робітники – це потужна сила, що може скинути будь-яку владу, будь це українська чи влада сепаратистів.

Історія показує чимало прикладів того, як політично мотивовані санкції світових держав приносили успіх. До прикладу, США зі своїми союзниками в останні роки змусили Іран піти на значні поступки щодо ядерної програми. Обмеження іранського експорту нафти позбавили Тегеран основного джерела доходів, а вирішальну роль відіграло відключення іранських банків від міжнародних фінансових операцій. Зміни режиму в Тегерані не відбулося, але Махмуда Ахмадінеджада на посту президента замінив поступливіший Хасан Рухнані.

Однак для Москви такий сценарій є неймовірним. Безпосередні наслідки санкцій – Росія стає біднішою – ніколи не приведуть до того, що Путін змінить свою політику чи що невдоволений своїм життям народ його скине. Очікувати, що росіяни відреагують на санкції так, як відреагували би ми, помилково.

Пов’язано це не лише з тим, що російському народу упродовж його існування доводилося багато страждати, тому чергове випробовування його не зламає. Справа ще й у тому, що Росія впродовж багатьох десятиліть живе (і виживає) завдяки своїм доходам від продажів нафти й газу. 

Росіяни ще дуже добре пам’ятають кризу кінця 90-их, тому порівнюють нинішній стан із тим періодом. А щоб рівень доходів Росії знизився до показників 1990-их, ціна на нафту мала би впасти на 40 доларів за барель, а російський експорт нафти й газу знизитися на 60 відсотків. Було б наївно припускати, що західні санкції можуть спричинити такі наслідки.

Із наближенням зими у війни, яку Москва веде чужими руками, окреслюється нова лінія фронту. Це зіткнення не буде настільки ж кривавим, але в політичному сенсі  може виявитися не менш драматичним.

На перший погляд, лінії фронту чітко окреслені. Для отримання кредитів, фінансових послуг, харчових продуктів і технічної експертизи Росії потрібен Захід, але все тепер заморожене в результаті запроваджених економічних санкцій проти Кремля. Щодо Європи, то вона майже на третину покриває свої потреби природного газу за рахунок постачань “Газпрому”, а близько половини цього палива транспортується через Україну. Якщо Кремль вирішить використовувати постачання газу як відповідь на європейські санкції, то сцена буде готова для проведення нової війни – матері всіх “газових” баталій.

Хоча Москва й розглядає варіанти, за яких може змусити Європу тремтіти від холоду, такі дії можуть виявитися настільки ж поганими для Росії, як і для її суперників у ЄС. Перша причина – технічна.

Один із головних викликів при розробці нових родовищ полягає у встановленні контролю над колосальним тиском газу, що йде на поверхню. Не можна просто закрити газову свердловину, не наносячи при цьому їй серйозної шкоди. Ви можете позбавитися невеликої кількості газу, просто спалюючи його на самому родовищі, але навіть найдрібніші свердловини виробляють надто багато палива, відтак використати його повністю в безпечний спосіб неможливо. Також не існує легкого способу, який би дозволив закачати великі об’єми газу в підземні сховища.

Але головна больова точка “Газ­прому” – фінанси. Ця компанія все ще залишається одним із небагатьох російських підприємств, які залежать від міжнародних фінансів. У контексті нового раунду санкцій кредитори проявляють усе більшу нервозність, тому “Газпром” відчуває все більше ускладнень. Це має велике значення, адже щорічні витрати компанії сягають 25 мільярдів доларів. 

Без кредитів “Газпром” може розраховувати тільки на поточні прибутки, 60 відсотків яких (65 мільярдів доларів) надходять від продажів у Європі. Сувора правда ситуації з “Газ­промом” полягає в тому, що як виробник, так і покупець опиняються заручниками ситуації взаємної залежності. Повномасштабна “газова” війна між Європою та Росією стала б економічним еквівалентом взаємного знищення в результаті нанесення ядерного удару. 

Це число з опитувань стало символом нинішнього плачевного стану російського суспільства. 84 відсотки підтримують владу, задоволені “віджатим” Кримом, ненавидять Україну та Європу, не бояться санкцій, схвалюють переслідування інакомислячих, готові на все заради “русского мира”. Опитування повторюються, цифра трішки коливається, але висновок один: більшість населення підтримує це безумство.

Для початку варто подивитися, власне, на число “84 відсотки”. Що за ним стоїть? Чи справді все так запущено?

84 відсотки – це багато народу, щонайменше дуже різні люди, які просто не можуть бути монолітом. Для більшості росіян події відбуваються там, у телевізорі, як у серіалі. Майдан, Донбас, Обама, Путін – усе там. Санкції, індекси, рейтинги – це все теж там, у телевізорі. А вони тим часом будують хати, лагодять авта, займаються бізнесом, садять смородину, одружують дітей… 

Ці люди значною мірою відділені від держави. Їх рівень життя більше залежить від врожаю картоплі і того, чи вступить дитина в університет на бюджетну чи на платну форму, аніж від індексів голубих фішок (“голубими фішками” називають акції та цінні папери найбільших компаній, які зазвичай є індикаторами ситуації на всьому ринку – “Пошта”). За багато років вони звикли пристосовуватися до мінливих умов життя, розраховувати передусім на себе і сім’ю, а до влади ставитися, як до погоди: яка б не була, та жити треба. 

Прийди до них у якийсь момент із питанням: “Чи підтримуєте ви зовнішню політику російської влади?”, то що б вони відповіли? “Так, звичайно, підтримуємо! Як не підтримувати!” Вважають, що Росія повинна допомагати ДНР і ЛНР? “Так, звичайно, потрібно допомагати: люди он у якій біді!” Вибачте, я піду, а то молоко збігає, розсаду час садити, внучка в гості приїхала… Звичайно, неучасть або небажання вникати має свою ціну, і в свій час вони її заплатять разом із цілою країною. 

Але їх “схвалення” – це, радше, звичне дистанціювання від того, на що вони не можуть вплинути. Коли ж справа стосується їхнього життя та інтересів, люди “включаються” значно більше. За курсом рубля, наприклад, усі стежать, тому його і не відпускають. Коли у провінцію поїхали гроби, у яких лежали реальні сусідські хлопчики, одразу пішов розголос, і влада злякалася, почала замітати сліди, підкуповувати рідних загиблих.

Люди нічого не мають проти того, аби Путін у телевізорі допомагав своїми телевізійними грішми та гарматами якимсь “нашим русcким” повстанцям. Але як тільки їх запитали: “Чи повинна Росія ввести війська в Україну?”, усього 9 відсотків відповіли: “Так”, бо це не вони “в телевізорі”. Це в наші хати прийдуть повістки, а потім похоронки. І 84 відсотки миттєво перетворюються в 9, як карета в гарбуз.

Росіянин непогано вміє здійснювати подвиги, але тяжкість побуту, у якому немає місця подвигу, дається нам куди важче. Одна з найгірших російських проблем – визнати себе маленькою людиною. Середньому європейцю в цьому плані чомусь значно легше – свою життєву буденність він сприймає як належне.

Маленька людина, як ми знаємо, це поширений персонаж російської літератури. Він, як правило, викликає гострий приступ жалю. Але в житті настає момент, коли мусиш відповісти: ти маленька людина чи фронтмен світової історії? Можна зізнатись у першому й зажити нудним європейським життям, а можна все-таки всупереч об’єктивній реальності зачислити себе до лику святих, вписати в якусь велику епоху.

Візьмемо, до прикладу, наш час. Ще недавно все було неймовірно нудним. Інша справа тепер, після лютого-березня 2014-ого: ми приєднали Крим, біля нашого кордону почалася справжня війна… Наше завдання – нести людству щастя, незалежно від того, чи воно правильно розуміє його умови та параметри. 

Як тільки епоха буржуазної нудьги змінилася часом постбуржуазної доблесті, провінційний обиватель відчув себе героєм. Життя вдалося! Заради відчуття приналежності до когорти великих людей ми, звичайно, готові відмовитися від імпортної ковбаси та залишків свободи слова.