Обіцяти – ще не означає виконати. Це відома річ. Однак невиконання зобов’язань спричиняє падіння довіри, знижує статус, а відтак у довгостроковій перспективі є втратою. А ось так, аби і дотриматися обіцянок, і при цьому “залишитися при своєму”, реалізувати значно важче. Однак, схоже, що саме такий сценарій обрала українська влада: обіцявши скоротити викиди парникових газів на 20%, порівняно з рівнем 1990 року, ми тим самим збільшуватимемо їх кількість. Тобто зобов’язання подбати за екологію, якими у межах Кіотського протоколу ми начебто себе обкутали, насправді є наміром інтенсивнішого забруднення довкілля.

Національний екологічний центр України ініціював оцінку реального потенціалу держави у скороченні викидів парникових газів, окрім цього, там проаналізували результати офіційних досліджень. Як зазначається у викладі результатів аналізу, “недоліком усіх офіційних звітів, підготовлених або профінансованих урядовими установами, є те, що вони є абсолютно не прозорими з методологічної точки зору. Тому дуже складно і майже неможливо детально проаналізувати отримані результати”. А такі дослідження, кажуть у НЕЦ, мають бути повністю прозорими, позаяк мають важливі екологічні, соціально-економічні, політичні наслідки.

Та більшим недоліком є те, що здебільшого офіційні дослідження ґрунтуються на Енергетичній стратегії України до 2030 року, яка, наголошують у НЕЦ, переоцінює споживання енергії і навіть сьогодні не реалізовується.

Ключовим є те, що декларовані на найвищому рівні наміри зі скорочення викидів можна реалізувати і без особливих зусиль: згідно з даними дослідження Міжнародного інституту прикладного системного аналізу, викиди парникових газів в Україні у 2020 році становитимуть 54% тих, що були 1990 року. Тобто виходить, що для того, аби зобов’язання нашої країни відповідали духу Кіотського протоколу, необхідно ратувати за зменшення викидів на 40%, а то й на більше від рівня двадцятирічної давнини.

Така можливість потребує, звісно, скрупульозного та системного аналізу, а головне – відкритого і зрозумілого. А це не завжди вигідно, тим більше за умов, коли екологічні проекти розглядаються передусім (або й винятково) як шанс отримати додаткові кошти ззовні.