Доходи заможних громадян України в середньому в 35 разів перевищують прибутки бідних

Якщо відкинути риторику на тему державної турботи про найбільш незахищені верстви населення, яка лунає з уст політиків чи високопосадовців, то дійдемо парадоксального висновку: чимало співвітчизників  досі перебувають у полоні ілюзій. Зокрема, соціальних.

Говорити про специфіку соціальної справедливості у країні, яка, по суті, перебуває на етапі “дикого капіталізму” із усіма притаманними йому законами виживання, хоча із деякими ознаками цивілізованого нагромадження капіталу, безперечно, можна. Та реальний стан речей у цій царині суспільних відносин засвідчує: слова марні. Річ навіть не в тому, що надія вмирає останньою. Просто слід чітко усвідомити гірку, але беззаперечну аксіому: сподіватися на диво абсурдно. Навіть у перспективі.

Можна, щоправда, нафантазувати, що країна впоралася із усіма вадами системи псевдосоціальних відносин і збудувала суспільство на кшталт, наприклад, сучасної Німеччини з її однією з найрозвинутіших в Європі систем соціального захисту знедолених. Але це буде лише утопією. Бо, по-перше, “скривджених” за часи незалежності з’явилося занадто багато. По-друге, реальних змін у відносинах влади та суспільства, на жаль, не зауважено. Скажемо більше: за чинної політичної “еліти” сподіватися на них не доводиться. Адже відмовитися від принципу “розподіляй та володарюй” ті, хто відчув смак влади, не можуть. Адже саме вони чудово розуміють, що при цьому втратять.

Економіка стосунків

Якщо вірити статистиці, живемо ми краще. Держкомстат повідомляє, що в І півріччі 2010-го середня зарплата становила 3,506,5 тис. грн. Пересічний киянин при цьому отримував, щоправда, понад 8 тис.

На папері зрушення справді відчутні. Порахуймо: 2000 року на 270 грн (тодішній прожитковий мінімум) щомісяця зводили кінці з кінцями 80% населення держави. У 2003 році ми почали стрімко багатіти. І у 2006-му на прожитковий мінімум у 427 грн жили “лише” половина наших співвітчизників. Однак і світову кризу ми теж відчули раніше, ніж інші. На свій, щоправда, кшталт. 2008-го тих, хто був змушений задовольняти видатки тільки прожитковим мінімумом у 626 грн, було 18,1 відсотка. За підсумками 2009-го їх збільшилося до 21,4 %. Себто, 9,5 млн українців жили на доходи, менші за 700 грн. Новіших даних статистичні органи, щоправда, наразі не подають (рік не завершився), але про зменшення числа безробітних регулярно повідомляють щомісяця.

1 серпня, за інформацією Державної служби зайнятості, на обліку було зареєстровано тільки 397 тис. безробітних. Уже на дві тисячі менше, ніж було у липні. На те, що тих, хто отримував державну допомогу в розмірі 735,51 грн було 289,6 тис. осіб, на тлі загальних успіхів звертати увагу не будемо. Хоча Федерація профспілок України наполегливо переконує, що реальна кількість безробітних не менше 3,5 млн. За деякими відомостями, ще від 5 до 7 млн наших співвітчизників перебувають за кордоном.

Власне це для країни, якраз і найприкріше. За даними міжнародних експертів, працездатного населення (17 – 65 років) у нас 22 млн. Себто на тлі загальної чисельності мешканців країни у майже 46 млн, майже половина в нас здатна працювати. Було б де! Решта, як не важко порахувати, припадає на несвідомих підлітків або тих, хто вчиться. А ще – на армію пенсіонерів, яких, за останніми відомостями Держкомстату, в Україні нині 13,4 млн. При цьому їх щороку меншає далебі не пропорційно: за останні 15 років кількість пенсіонерів поменшала на 767 тис.

Прикро, та на загальному тлі виглядає так, що пенсіонери живуть і довше, і, можливо, краще, ніж решта громадян. Тим паче, зі субсидіями. Минулого тижня видання “Дело” із посиланням на Мінпраці повідомило, що станом на 17 серпня за субсидіями для оплати комунальних послуг звернулося 60 тис. сімей. Майже половина з них  – 26,2 тис. – отримали позитивне рішення.

Загалом, нині субсидії отримують 249,7 тис. сімей. Хоча, за даними “Укрпошти”, із Пенсійного фонду отримано 9,3 млн відправлень щодо субсидій. А на адресу пенсіонерів уже доставлено 9,1 млн пакетів документів про нарахування субсидій за спрощеною процедурою. Адже, як зазначив прем’єр Микола Азаров (за сумісництвом – пенсіонер), подорожчання послуг ЖКГ, заплановане на 15 жовтня, населення не відчує. Нам би його переконання...

Реформа

Надання Україні кредиту МВФ укотре нагадало про потребу пенсійної реформи. Її нам вже пообіцяли, принаймні намаганням поступового підвищення пенсійного віку для жінок до 60 років. Хоча жодної відповіді на запитання, які ставить реформа, досі немає. Питання множаться. Зокрема, про суть пенсійної “перебудови”. Адже кількість робочих місць від збільшення пенсійного віку не зростає, а навпаки – зменшується. Отже, піднявши вікову планку, держава забере робочі місця у молоді і замість пенсій за віком платитиме допомогу із безробіття.

Питання майбутніх пенсіонерів зміщується вже в іншу площину – площину соціальної справедливості. Ми неодноразово писали про кричущі дисбаланси пенсійних виплат. Як стверджують у профспілках, до 25 відсотків щомісячних траншів Пенсійного фонду “споживає” 3 – 4% пенсіонерів. При цьому реальну статистку обігу коштів у ПФ та кількість пенсіонерів, хто отримує пенсії, вищі за 2 тисячі гривень, знайти фактично неможливо. За винятком цифр дефіциту фонду. Хоча якраз із дефіцитом ситуація зрозуміла. Ба більше, її важко уникнути.
Чинна солідарна пенсійна система полягає у тому, що громадяни, які працюють, із своєї зарплати сплачують внески у Пенсійний фонд, утримуючи пенсіонерів.

Більшу частину цих виплат приховано від тих, хто працює, – у розрахунковій картці на зарплату людина може зауважити лише 2% сплати в Пенсійний фонд. Може видатися, що це й справді небагато. Але при цьому підприємство додатково платить ще 33,2%. Всього – 35,2%, а це понад третина заробітної плати офіційного працівника. Додатковими джерелами наповнення фонду є відрахування з телефонних розмов мобільних абонентів, продажу ювелірних виробів і низки інших товарів.

До того ж із зарплати утримують 15% податку на дохід, 1% – у фонд соціального страхування, 0,6% – на випадок безробіття і ще 1,6% платить підприємство. Крім того, роботодавець сплачує 1 – 2% у фонд страхування від нещасних випадків – залежно від категорії професії.
Отже, щоб виплатити працівнику тисячу гривень, фірмі доводиться віддавати на 68% більше. Звідси й проблема тіньових зарплат – щоб економити.

Прибутковий податок, як і податок на дохід фізичних осіб, не належить до Пенсійного фонду. І коли політики кажуть, що бюджет – це пенсії, вони брешуть. Пенсійний фонд – незалежна структура із окремим казначейським рахунком. А бюджет – це зарплати вчителям, медикам, міліціонерам і чиновникам, але аж ніяк не пенсії.

Ситуація змінилася у 2004 році, коли чинний Президент, а тоді прем'єр, доплатив до пенсій із бюджету. Відтоді дірки на рахунках ПФ стали латати бюджетними коштами.

Хто платить?

Якщо підрахувати, то третина зарплати кожного працівника йде у Пенсійний фонд, і щоб утримати одного пенсіонера із пенсією 1400 гривень, треба мати двох працівників із зарплатою 2100 гривень. Нічого трагічного у тому, здається, немає – працівників в Україні наразі більше, ніж пенсіонерів. Але щоб ця система працювала й надалі, двоє осіб повинні ці 1400 гривень заробляти, а не отримувати їх з бюджету. Тому насправді одному працівникові в реальному секторі доводиться годувати, крім пенсіонера, ще й міліціонера і вчителя.

І якщо до 14 млн пенсіонерів додати 300 тис. міліціонерів, 200 тис. військових і багатотисячний загін учителів, медиків і чиновників, то загальне співвідношення вийде доволі сумним. Ті, хто працює, мали б заробляти бодай по 2000 гривень, не обмежуючись мінімальною зарплатою 900 гривень, внески з якої становлять 316 гривень. І не бути підприємцями-спрощенцями, з єдиного податку яких у ПФ наразі “капає” лише по 84 гривні.

Теж варто скасувати пенсії, більші, ніж заробітки працівників у реальному секторі економіки, – бо інакше на одну пенсію у 20 тис. грн працюватимуть 30 із зарплатою 2000 гривень. І щоб великі пенсії не отримували ті, хто у працездатному віці сидів на державних харчах: судді, депутати, податківці, генерали міліції і чиновники.

Отже, зменшення максимальних пенсії та скорочення виплати пенсіонерам, які працюють, нагальне. Але закріплене законодавчо, тому зворотної сили немає. Тому всі персональні пенсіонери і далі отримуватимуть “зароблене”, на відміну від решти.