Причини намагання вітчизняного бізнесу приховати реальні масштаби своєї діяльності, а відтак і отриманих прибутків, відомі. З одного боку – політична нестабільність, яка спричиняє відтік капіталу за кордон, бо зберігати гроші там набагато надійніше, тотальна недовіра суспільства до влади; з іншого – складна і заплутана податкова система та корумпованість так званих дозвільних органів.

Недавно Всесвітній банк та Міжнародна фінансова корпорація оприлюднили цікавий рейтинг: серед 183 країн світу, в яких вони аналізували податкове законодавство, Україна посіла 181-ше місце. Платники податків у нас сплачують 147 обов’язкових платежів та зборів, у той час як, наприклад, у країнах Східної Європи чи Центральної Азії лише 43. Ставка податку на прибуток в Україні вища, ніж, зазвичай, у країнах єврозони.

Але проблема податкового пресу на бізнес – не лише у надмірній кількості податків та зборів. Заплутане і, головне, непрозоре фіскальне законодавство за відсутності Податкового кодексу, який у нас “приймають” вже понад 11 років, створює умови для зловживань при адмініструванні податків. Про відкати при відшкодуванні ПДВ говорить вже навіть прем’єр (ніби ті, хто займається бізнесом, про те не відають). Та суттєвих змін наразі немає. Ба більше, якщо аналізувати цьогорічний бюджет, можна дійти висновку, що згадана практика триватиме, адже левову частку його надходжень планують отримати саме від податку на додану вартість.

Що характерно – тривалі дискусії про необхідність скасування ПДВ взагалі (до них долучилися і представники нового уряду, зокрема, віце-прем’єр з економічних питань Сергій Тігіпко), що тривають в Україні також роками, влада сприймає винятково на свій розсуд і робить зовсім протилежне від того, про що говорить. Частка ПДВ у загальній кількості податкових надходжень за останніх часів лише зростає.

Якщо “реформаторський” уряд Тимошенко за її першого “пришестя” на посаду прем’єра 2005 року наблизив частку ПДВ до 50%, а за другої каденції (2008 – 2009 років) – перевищив цей показник, то уряд Азарова частку ПДВ у загальних податкових надходженнях бюджету довів вже до 60%. До речі, у 2003-му вона становила 39,9%.

І взагалі через популізм політиків (його треба чимось забезпечувати) кавалерійські наскоки Кабміну на вітчизняний бізнес останніми роками значно посилилися. Якщо 2003 року всі фіскальні “відстьобування” владі сягали приблизно 34,5 млрд грн, то вже 2005-го вони перевищили 73 млрд, а в останній рік прем’єрської каденції Юлії Тимошенко – майже 179 млрд грн. А нинішній бюджетний показник податкових надходжень, запропонований урядом Азарова, перетнув позначку 202 млрд грн. Таке враження, що наша економіка кризу подолала і завдяки “підтримці уряду” (понад 90% видатків і минулорічного, і нинішнього бюджету припадає на так звану “соціалку”) почала бурхливе сходження до нових вершин.

Але повернімося до ПДВ.

Не варто забувати, що коли формувався та ухвалювався бюджет, заборгованість із відшкодування цього податку перевищила 30 млрд грн (міністр економіки Василь Цушко взагалі називав суму 34 млрд). Тобто, загальний оборот з ПДВ в ухваленому держбюджеті становить: 120 млрд грн – надходження і 30 млрд – відшкодування. Разом – десь 150 млрд грн.

Враховуючи, що доходи держбюджету заплановано на рівні 267,4 млрд грн, а витрати – в розмірі 323,5 млрд грн, то з майже 591 млрд грн дохідно-витратного обороту держбюджету щонайменше 150 млрд грн (25%) обороту припадає лише на один податок – податок на додану вартість.

Що це означає на практиці? Тільки одне – постійне зміщення податкового тягаря з багатих і перекладання його на бідних. Адже більше оподатковуються прості наймані працівники та непрацюючі, які за кожну операцію купівлі товару чи послуги сплачують закладений в ціну ПДВ, який їм, на відміну від бізнесу, ніхто не відшкодовує. І це при тому, що власників підприємств оподатковують щораз менше через податок на прибуток підприємств та податок з дивідендів. А найбільших власників – експортно-імпортно орієнтованих – взагалі оподатковують мінімально, адже свої зовнішні операції вони, зазвичай, проводять через офшори.

Тож біда не в тім, що в Україні є олігархія. Справжня біда у тім, що вона не платить належних податків, а живе з державного і місцевих бюджетів, наповнених з кишень бідних. За таких економічних відносин важко говорити про розвиток країни взагалі.

І на завершення податкової теми (до слова, на утримання і забезпечення діяльності органів ДПА бюджет-2010 передбачає понад 5 млрд грн) – про те, як фіскали планують протидіяти тіньовій економіці. Перший заступник голови ДПАУ, начальник податкової міліції Віктор Шейбут повідомив, що Державна податкова адміністрація виступає за запровадження адміністративної відповідальності працівників за отримання зарплат у конвертах. На переконання пана Шейбута, наймані працівники повинні нести не кримінальну, а адміністративну відповідальність. Підстави для цього начебто й вагомі. Адже, за даними посадовця, половина зарплат в Україні виплачується в такий спосіб.

Наразі ж відповідають за оплату праці без належної сплати податків лише роботодавці, згідно із ст. 212 Кримінального кодексу (ухиляння від сплати податків). Тепер, якщо новацію підтримають, до них приєднається й “конвертована” частина простих трудяг. Добре, що без криміналу минеться…

Утім, причини тінізації нашої економіки не тільки в окресленому вище. Це, радше, поверхневі чинники, хоча й вони, безсумнівно, формують її розвиток у такій площині. Наважимося стверджувати, що справа навіть не в усуненні цих причин. Бо це лише часткове вирішення проблеми.

Видається, якщо б для бізнесу й створили всі умови для нормальної роботи, на кшталт зменшення податкового пресу або запровадження податкових канікул, як це передбачають для малих та середніх підприємців (до слова, за дослідженнями Всесвітнього банку, які він проводив 2003 року, частина малого та середнього бізнесу становить в економіці України 70 – 80%, а 99,7% усіх зареєстрованих в країні підприємств – саме з цієї категорії), то однак знайшлося б чимало неохочих ділитися із державою прибутками. Недаремно Джордж Орувел стверджував, що “немає патріотів там, де мова йде про податки”. Хоча на призупинення процесу тінізації економіки це, безперечно, вплинуло б.

На проблему варто дивитися у значно ширшому ракурсі. Якщо брати до уваги класичне визначення економіки як сукупності суспільно-виробничих відносин, що характеризують економічний лад суспільства, і поєднати це визначення із показниками тінізації, то з’ясується, що ми створили прецедент “нового економічного ладу”, який базується на них. А, отже, справа не у банальному ухиленні від сплати податків чи отриманні зарплат у конвертах. Питання треба ставити в іншій площині – законність здобуття доходів взагалі.

Наприклад, у Сполучених Штатах часів так званого “сухого закону”, будь-яка сума грошей, походження якої її власник не міг пояснити, вважалася отриманою нелегально. У тому випадку – від протизаконної торгівлі спиртним. Захід, зрозуміло, з категорії надзвичайних. Але ж і вітчизняна економіка вже давно перебуває в “надзвичайці”, оскільки про якісь структурні зміни чи реформи, що сприяли б її реальному, а не статистичному розвитку, точаться лише розмови. Не кажучи про технічне переоснащення виробництва до сучасного рівня.

А щодо американського досвіду, то очевидно, за такого підходу багато чого з арсеналу боротьби із тінізацією економіки, корупцією та хабарництвом відпало б само по собі. Адже всі розуміють, що “зароблені” нелегально гроші не лежатимуть у панчохах. Їх або владають у справу, або витрачають на придбання чогось конкретного, на кшталт шикарних особняків із басейнами, розкішних авто чи океанських яхт – що кому до вподоби.

Декларування видатків ніяк не стосувалося б пересічного населення України, оскільки про свої доходи і видатки воно якраз прозвітувати може. Та зрозуміло, що такий підхід у нас неможливий у принципі, бо стосується він насамперед сильних світу цього. В Україні ж поняття “гроші” і “влада” вже давно не тільки тотожні, а й взаємообумовлювані. І для тих, хто їх має, не важливо, в який спосіб кожен отримав своє. Чи, може, ми помиляємося?