Високі ставки рефінансування та відповідно завищені ставки банківських кредитів - головні чинники зростання рівня поточної інфляції в Україні

Зауважимо, інфляції і нинішньої, і майбутньої. Про те нинішню владу це, схоже, особливо не переймає. Адже платити за будьякі її рішення (далебі, не завжди виважені та фахові) врешті доведеться пересічним громадянам. У цілому постійне зростання рівня інфляції давно стало невід'ємним атрибутом нашого повсякдення, явищем настільки звичним, що уявити його без нього просто неможливо. Проте криза, наслідки якої чи не найбільш рельєфно проявилися власне в Україні, внесла у цей, ніби й об'єктивно закономірний процес, свої парадоксальні риси.

Щоб зрозуміти вітчизняні інфляційні реалії в кризових умовах, треба, мабуть, згадати дві основні тенденції, які яскраво окреслилися у першій половині нинішнього року. Стосуються вони показників споживчих цін.

Якщо для європейських країн із розвинутою економікою характерне швидке падіння рівня інфляції (там вже міркують над проблемою ризиків дефляції), то в країнах із слабкою господаркою, до яких належить й Україна, відбувається зовсім інше. Тут найбільш болісною темою залишаються високі темпи знецінення.

Причому, в умовах характерного для високого рівня інфляції збільшення загальної грошової маси (це, своєю чергою, стимулює подальший ріст інфляції, а відтак і цін) спостерігаємо і зовсім протилежне - ледь не суцільний брак грошей. І в реальному секторі економіки, і в населення. Хоча грошей в обігу не стає загалом менше (навіть навпаки), але розподіляють їх не зовсім адекватними пропорціями.

За даними Євростату, річна червнева інфляція в країнах зони, порівняно із тим же місяцем минулого, становила 0,1%. А в травні взагалі зупинилася на нулі.

Хоча, зрозуміло, у різних країнах і показник був різним. До прикладу, в Угорщині у травні він був 3,8 %, в Болгарії - 3,9, у Польщі - 3,6 %. Є різниця і щодо груп подорожчання товарів. У тій же Угорщині найбільше подорожчали продукти харчування - картопля, фрукти, м'ясо, а також алкоголь та тютюн (як і в нас). У Польщі - пальне, одяг, взуття. У Болгарії - непродовольчі товари та пальне.

Однак на цьому схожість України і Європи завершується. У червні індекс зростання споживчих цін у нас був 15%, а з початку року інфляція становила (офіційно) 8,3%. Зросли тарифи на послуги - на житло та транспорт.

Серед головних чинників того, що справи в Україні складалися саме так, - насамперед ситуація в банківському секторі. Зокрема, зі ставками рефінансування фінустанов. В умовах кризи центробанки багатьох європейських країн і навіть Росії їх зменшили, у нас - нав­паки. У червні ставка рефінансування Європейського центробанку становила 1%. В Україні - 11%.

Крім високих ставок, далася взнаки й вітчизняна, далека від прозорої та зрозумілої, процедура формування реальної ставки за кредитами. Нині для юридичних осіб вона становить 3540 %. Хоча зрозуміло - такі ставки кредитування є кроком до подальшого зростання інфляції. Ба більше, врешті ці ставки через зростання цін ляжуть на плечі конкретних споживачів. Тим більше, що державна система компенсацій кредитних ставок (майже відсутня) обмежує фінансові можливості вітчизняних підприємств.

Як не дивно (принаймні на перший погляд), але на зростання інфляції вплинуло і те, що в Україні нема конкурентного середовища. Та чи можливе у нас здорове змагання, коли сфери заробітку грошей давно поділені серед небагатьох "найгідніших".

Монополізація нафтопереробної галузі (про це "Пошта" недавно докладно писала), ринків переробки відходів, зокрема і ядерного палива, реалізації військового майна, сфери охорони здоров'я тощо - лише верхівка наших негараздів.

У загальній статистиці порушень законодавства про захист економічної конкуренції, виявлених за минулий рік Антимонопольним комітетом, другу позицію із показником 22%, займають неконкурентні дії ...державних органів. А чи можна конкурувати з органами влади? Особливо, зважаючи на ймовірні наслідки. Наразі ці висліди такі: монополісти, нехтуючи кризою та падінням попиту, надалі збільшують ціни. Як, зрештою, робили це й раніше. Адже завадити їм влада не може і, здається, не дуже того бажає - сама живе з того...

Про нашу систему оподаткування згадувати взагалі не доводиться. Досить сказати, що лише за перше півріччя сума зібраних наперед податків та зборів сягнула 14 млрд грн. А ще 15 млрд не відшкодовано досі податку на додану вартість. Отже, замість стимулювання бізнесу фіскальна система навпаки заганяє його в глухий кут. Відтак і проблеми із наповненням державного бюджету лише поглиблюються. За такого розвитку подій (з кого ж збирати податки?) його дефіцит сягне критичної межі. І жодні міжнародні кредити, які до того ж нема звідки повертати, ситуації не зарадять.

Невпинно зростає і дефіцит державного бюджету. За деякими оцінками, на кінець року він може сягнути 100 млрд грн. Із тим, що плановані урядом показники його дефіциту - не реальні, погодилася вже й місія МВФ, давши згоду на збільшення його граничного розміру із 4 до 6% загального показника ВВП країни. А падіння останнього, порівняно із минулим роком, розглядають вже не на рівні 8, а 14% .

Крім того, популізм надалі є пріоритетом влади. Досить сказати, що державні витрати на соціальний захист населення минулого року були 21% від суми усього ВВП країни. Це теж стимул для зростання інфляції.

Влада і досі не усвідомила аксіоми, що для того, аби соціальні гарантії були належно захищені, решті населення, яке цього захисту не потребує, треба дати можливість працювати і заробляти. Але хто серйозно перейматиметься проблемами економіки, для вирішення яких потрібен і час, і гроші, якщо на носі чергово­позачергові вибори? Одне слово - не до боротьби з інфляцією. А зростанням цін наш народ не злякаєш - звик і терпить. Цікаво тільки - наскільки вистачить терпцю?