Минулого тижня в Брюсселі відбулися тристоронні перемовини України, Європейського Союзу (ЄС) та Російської Федерації (РФ) щодо продовження транзиту російського газу через українську газотранспортну систему (ГТС) після 31 грудня цього року, коли закінчується укладений ще 10 років тому відповідний контракт.

Від України на зустрічі були присутні міністр енергетики і навколишнього середовища України Олексій Оржель і глава Національної акціонерної компанії (НАК) «Нафтогаз України» Андрій Коболєв, а від РФ приїхали міністр енергетики Олександр Новак і глава «Газпрому» Олексій Міллер. Головував на зустрічі віцепрезидент Єврокомісії (ЄК) з енергетичного союзу Марош Шефчович.

Переговори почалися із запізненням і тривали всього 40 хвилин. Перша реакція українських медіа: «повний провал», «зустріч для галочки» тощо. Однак насправді не все аж так кепсько.

«Газові переговори 19 вересня в Брюсселі стали разючим контрастом до попередніх раундів. Якщо в січні цього року керівники делегацій із Києва та Москви обмінювалися закидами у «маразмі», «сюрреалізмі» та «абсурдній» позиції, то зараз усі сторони дружно заявили, що зустріч була конструктивною», – пише Німецька хвиля. Голова делегації ЄС Марош Шефчович заявив, що сторони змогли зблизити позиції щодо «більшості» питань, які обговорювали. «Що я побачив у російської сторони, і це позитивно: вони цілковито приймають, що майбутній транзитний контракт має засновуватися на європейському законодавстві», – повідомив Шефчович. Це власне те, на чому вже давно наполягає Україна і від чого довго відкараскувалася РФ. Водночас голови всіх трьох делегацій заявили про високу ймовірність того, що новий транзитний контракт до кінця року не підпишуть.

Напередодні зустрічі відбулося кілька важливих подій, які змінили «розклад» на газовому ринку. По-перше, Європейський суд загальної юрисдикції обмежив обсяги операцій «Газпрому» в Європі, заборонивши використовувати на повну потужність сухопутний газогін Opal, що з’єднує вже наявний «Північний потік – 1» з країнами Центральної Європи через територію Німеччини. Відтепер російський монополіст може використовувати лише 50% потужностей Opal – тобто прокачувати через нього не більш ніж 18 млрд куб. м газу на рік (потужність газогону – 36 млрд куб. м газу на рік).

По-друге, Україна почала адаптовуватися до європейських законодавчих норм: напередодні перемовин у Брюсселі уряд схвалив план анбандлінгу НАК «Нафтогаз України», тобто створення незалежного оператора ГТС. Нова компанія «Магістральні газопроводи» буде створена шляхом відділення від НАК і управлятиме нею Мінфін, а не Міністерство енергетики і навколишнього середовища, як це було дотепер. Це важлива вимога. Згідно з європейським Третім енергопакетом, постачальником газу і оператором інфраструктури не може бути одна й та ж компанія.

Україна зобов’язалася здійснити анбандлінг ще кілька років тому, однак через затяжний конфлікт між керівництвом НАК та попереднім урядом Володимира Гройсмана справа ніяк не могла зрушити з місця.

Третій важливий чинник – і далі буксує будівництво «Північного потоку – 2». Останній відрізок маршруту газогону, чию готовність оцінюють на 80%, повинен пройти через територіальні води Данії. Однак уряд останньої досі не дав на це остаточної згоди.

Не вдався Москві й «наступ» на південному напрямку. На першому місці у планах було будівництво «Турецького потоку» (потужність 63 млрд куб. м), яким російський газ дном Чорного моря, а далі через Балкани мав надходити до країн Південної та Центральної Європи. Але Туреччина відмовилася від нав’язаних їй чотирьох труб і висунула умову: одна труба в Європу, друга – суто для її внутрішнього споживання. Останню вже запустили на повну потужність, натомість «європейська» наштовхнулася на ті самі перешкоди, що й «Північний потік – 2» – балканські уряди не поспішають давати дозволи на проходження газогону їхніми територіями.

Позиції учасників прості та зрозумілі. «Газпром» робить усе можливе, щоби підписати з «Нафтогазом» короткостроковий (бажано однорічний) контракт на транзит без вказання конкретних обсягів, щоб мати можливість нарешті вирішити усі проблеми з двома «потоками». Після цього Кремль матиме можливість спокійно «засушити» українську ГТС, або повністю припинивши прокачку по ній газу, або ж використовуючи її як резервний канал на випадок пікового зимового навантаження чи якогось технічного форс-мажору.

Натомість українська сторона пропонує підписати контракт одразу на 10 років на помпування як мінімум 60 млрд куб. м щороку (з можливістю збільшення обсягів у разі потреби). Цю позицію підтримують і представники ЄС.

Ціна питання – не просто щорічні надходження від транзиту до бюджету України в розмірі 2-3 млрд USD, а саме існування української ГТС. Для збереження системи у задовільному технічному стані необхідний певний постійний рівень тиску газу всередині труби. Ставши частково «порожнім», газогін потребуватиме мільйонних витрат на постійні ремонти.

Ще один підступний хід Москви: однією з умов продовження транзитного контракту називають бодай часткове відновлення прямих поставок російського газу до України, яка не купує блакитне паливо в країни-агресора з листопада 2015 року, імпортуючи його в реверсному режимі з країн ЄС.

«Поки все має такий вигляд, ніби російська сторона свідомо плутає поняття, під слова «поставки газу» підводячи продаж блакитного палива Україні і транзит до ЄС через українську ГТС. Звісно, це розраховане на широку непрофесійну публіку, але треба визнати, що така PR-тактика нерідко дає ефект, адже будь-які рішення щодо газу – політичні», – пише depo.ua.

Чи не станеться так, що уряд Олексія Гончарука «поведеться» на підступні дії Москви і знову присадить Україну на російську «газову голку»? Це стане відомо вже до кінця року.

Але на Україну чекає ще одна небезпека. Процедуру анбандлінгу «Нафтогазу» уряд планує завершити до 1 січня 2020 року, тобто до моменту закінчення чинного транзитного контракту. Не варто забувати, що новий оператор ГТС повинен буде пройти сертифікацію не лише на українському, але й на європейському рівні. І в разі, якщо неповоротка бюрократична машина ЄС забуксує, «Газпром» зможе абсолютно щиро заявити: а чого ви від нас хочете? Просто продовжити попередній контракт у будь-якому випадку неможливо, адже його укладали з НАК «Нафтогаз України», а тепер нам треба домовлятися з новою компанією «Магістральні газопроводи».

Зрозуміло, що процедура нових перемовин, узгодження технічних і фінансових умов та, зрештою, остаточне підписання контракту може затягнутися на кілька місяців. При цьому навіть у ЄС не зможуть заперечити: все згідно з вимогами європейського енергетичного законодавства.

Безперечно, Москва максимально зволікатиме, сподіваючись примусити Україну піти на поступки в двох стратегічних питаннях. По-перше, щодо виконання рішень Стокгольмського арбітражу, згідно з яким «Газпром» повинен виплатити «Нафтогазу» за двома позовами понад 2,5 млрд USD. На брифінгу після перемовин у Брюсселі міністр енергетики РФ Олександр Новак прямо заявив про бажання врегулювати це питання «за нульовим варіантом, у рамках мирової угоди».

По-друге, Путін ухвалить остаточне рішення щодо газового питання з огляду на те, на які поступки щодо Донбасу піде президент України Володимир Зеленський. «Якщо розмірковувати суто комерційними категоріями, то РФ, звісно, невигідно припиняти транзит газу через Україну з нового року. Але ж «Газпром» виконує не тільки комерційну місію, але й місію кремлівської зброї. У 2015 році, щоби провчити своїх європейських партнерів і ті компанії, які почали постачати газ Україні, РФ обмежила поставки газу в Європу до мінімально можливого контрактного рівня, очікуючи, що в європейських компаній не буде зайвого газу і Україна не отримає його за реверсом. Однак нічого такого не відбулося. Європейські постачальники дотримали умов контрактів із «Нафтогазом». «Газпром» втратив 5 млрд USD виторгу, але це його не зупинило. Тому і в нинішній ситуації, попри можливі втрати, «Газпром» може піти на сценарій ескалації за директивою Кремля, виходячи з того, що потрібно змусити європейців до зняття перешкод на шляху функціонування як наявного «Північного потоку», так і добудови «Північного потоку – 2». Тож у РФ працюють не суто комерційні підходи», – написав на УНІАН Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», експерт з питань енергетики.