Сума боргів іноземних держав перед Російською Федерацією (РФ) досягає майже 40 млрд USD, повідомило 21 березня цього року інформаційне агентство Інтерфакс з посиланням на документи міністерства фінансів РФ. У цю суму включені також борги перед СРСР, чиєю правонаступницею нібито вважається РФ. Йдеться про 34 млрд USD.

Але давайте розберемося, чому борги “радянські”, а на їх отримання претендує виключно РФ, хоча в складі СРСР було 15 республік? Спочатку всі колишні радянські республіки (крім прибалтійських, що не вважали себе правонаступниками СРСР. – “Львівська Пошта”), які вже стали незалежними державами, готувалися розділити тягар зовнішньоекономічних зобов’язань СРСР у пропорційному варіанті. 4 грудня 1991 року між республіками був підписаний договір про правонаступництво зовнішнього економічного боргу й активів СРСР. На підставі розрахунків найбільше мала б виплатити РФ (що цілком зрозуміло з огляду на територію та кількість населення) – 61,34% зовнішнього боргу Союзу, найменше – дрібний Таджикистан. На Україну припало 16,37%.

Однак 2 квітня 1993-го Москва “благородно” запропонувала так званий нульовий варіант – вона самотужки сплачує всі борги СРСР, натомість так само одноосібно розпоряджається всіма колишніми радянськими закордонними активами. Погодилися всі, крім України.

Підписання в грудні 1994 року двосторонньої угоди між Москвою та Києвом про врегулювання питань правонаступництва ситуацію не змінило. Умовою ратифікації Україною угоди від 1994-го мало стати отримання від РФ повної інформації щодо балансової та ринкової вартості власності колишнього СРСР за кордоном. Росіяни інформації не надали, натомість Державна дума РФ швиденько угоду ратифікувала. З того часу кожна сторона наполягає на власній позиції. Росія розглядає це питання як врегульоване, Україна твердить, що досі має право на частину спадку СРСР.

Настав час узяти до рук калькулятор. Із самого початку Москва бавилася в “благородство”, не втомлюючись повторювати, що взяла на себе “непосильний тягар” радянських боргів, аби врятувати від банкрутства решту союзних республік. Станом на 1991 рік сумарний зовнішній борг СРСР становив 96,6 млрд USD. Але при цьому самому Союзу завинили близько 150 млрд USD. Як бачимо, сальдо дуже навіть позитивне.

Щоправда, Москва цим не змогла скористатися. Після вступу 1997-го до Паризького клубу – об’єднання країн-кредиторів, створеного для врегулювання проблем заборгованості суверенних держав – РФ була змушена списати всі борги держав колишнього соцтабору (Куба, В’єтнам, Алжир, Лівія тощо) за надану свого часу СРСР зброю. Цього вимагає статут Паризького клубу. До того ж варто зауважити, що власне військові борги становили близько 80% від загального обсягу. Крім цього, Росія була зобов’язана списати борги країнам, що належать до розряду “бідних” (Північна Корея, Лаос, Мозамбік). У підсумку було списано близько 140 млрд USD.

Може видатися, що РФ справді взяла на себе “непосильний тягар”. Але не забуваймо, що “нульовий варіант” передбачав не лише виплату (й отримання) радянської заборгованості, але й право одноосібно розпоряджається всіма колишніми радянськими закордонними активами.

За різними даними, ринкова вартість зарубіжних активів СРСР станом на 1991 рік становила приблизно 300-400 млрд USD. Йдеться про нерухомість, призначену для здійснення державою публічних функцій (дипломатичні та торгові представництва, консульства, культурні центри), транспортні засоби (літаки та кораблі), частки в багатьох підприємствах (особливо в колись “братніх країнах, що стали на шлях соціалістичного розвитку”), кошти Центробанку та “Внешэкономбанка” тощо. В основних аеропортах світу розміщувалася інфраструктура міністерства цивільної авіації СРСР, в портах – міністерства морського флоту. Радянське міністерство оборони мало свої військові бази в Лівії, Анголі, Сирії, В’єтнамі, на Кубі. І все це добро, згідно з “нульовим варіантом”, дісталося РФ. Щоправда, Україна завжди вважала, що також має право на частку радянського спадку.

Ще 2010 року тодішній президент України Янукович заявив, що “Україна не визнає претензій Росії на отримання всієї власності колишнього СРСР за кордоном”. Вочевидь, не в останню чергу така різка заява була зумовлена поданим за рік до цього позовом торгового дому “Райдуга” з рідного Януковичу Донецька до “Внешэкономбанка России” (правонаступника “Внешэкономбанка” (СРСР). – “Львівська Пошта”) на суму 3,34 млн USD.

Причому “Райдуга” – не єдине українське підприємство, чиї кошти “загубилися” на рахунках радянського “Внешэкономбанка” після розпаду СРСР. Такі ж претензії до росіян мають майже 40 українських підприємств, розташованих, в основному, на Донбасі. Ще 2006-го всі вони об’єдналися в Асоціацію вкладників “Внешэкономбанка”. До неї увійшли майже 40 заводів та комбінатів із різних галузей – хімпрому, машинобудування, гірничої промисловості. Їх об’єднувало одне – за часів СРСР ці компанії мали рахунки у “Внешэкономбанке” СРСР. Але 31 грудня 1991 року рішенням уряду РФ усі кошти підприємств союзних республік були заблоковані та вилучені. На той момент українські підприємства були винні “Внешэкономбанку” 100 млн USD, тоді як той заборгував їм понад 600 млн. В Асоціації нарахували дуже помірні відсотки й отримали загальну суму претензій на 1 млрд USD.

А оскільки Україна досі не ратифікувала “нульовий варіант” розподілу власності СРСР, українські суб’єкти підприємницької діяльності можуть мати всі законні права на повернення цих коштів. Щоправда, останні роки про Асоціацію вкладників “Внешэкономбанка” нічого не чути, та й націоналізовані ватажками терористичних організацій “Донецька народна республіка” та “Луганська народна республіка” українські підприємства навряд чи порушуватимуть питання про виплату РФ якихось компенсацій.

Проте в офіційного Києва досі залишаються юридичні права на свою частку власності колишнього СРСР, які він може пред’явити до реалізації в будь-який момент.