Минулого року задля продовження співпраці з Міжнародним валютним фондом уряду довелося підвищити ціну газу для населення. Споживачі, звісно, не зраділи. А от місцева влада, видається, навпаки. Адже тепер після будь-якого підвищення тарифів муніципалітети розводять руками, мовляв, газ дорогий, нічого не поробиш. Однак чи настільки важливою є ціна блакитного палива при тарифоутворенні?

“Ціна газу для теплопостачальних організацій однакова”,– каже прем’єр-міністр України Володимир Гройсман. – Але коли ми дивимося на тарифи, то бачимо серйозну різницю щодо його вартості в різних регіонах. І тут є над чим замислитись”.

Замислитися, власне, потрібно муніципалітетам. 98% теплокомуненерго належать органам місцевої влади. І саме в місцевих функціонерів є всі важелі та ресурси для зниження тарифів.

Ціна палива, без сумнівів, важлива. Але за використаний газ платять лише сім’ї, які користуються автономним опаленням. Ті домогосподарства, які під’єднані до централізованої системи опалення, платять за гігакалорії тепла. А вже її вартість в різних містах неоднакова і залежить від технологій, обліку та заходів енергозбереження.

Щодо питань впровадження енергоефективності та енергозбереження, то в Україні наразі реалізують проекти Світового банку, ЄБРР та інших міжнародних фінансових організацій з модернізації комунальних підприємств. Масштабна модернізація котелень відбувається у Вінниці, Тернополі, Житомирі та Кам’янці-Подільському.

Допоможе зробити тепло дешевшим його ретельний облік. “79% у структурі витрат домогосподарств за спожиті житлово-комунальні послуги – це тепло”, – наводить статистику заступник міністра регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ України Едуард Кругляк. – “Суттєво зменшити нарахування можливо за рахунок встановлення стовідсоткового обліку теплової енергії, і ця вимога прописана в Законі України “Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання”. Наразі ж рівень встановлення лічильників теплової енергії по країні на рівні 80%.

Третій кит, на якому повинна триматися оптимізація тарифів, – технологія  виробництва і транспортування тепла. І тут ситуація критична. Із 20 тисяч кілометрів тепломереж, які зараз функціонують в Україні, близько 7 тисяч кілометрів у аварійному стані. Тоді як минулого року місцеві муніципалітети відремонтували…  лише 240 кілометрів.

Безперечно. Реформа децентралізації суттєво збільшила доходи місцевих бюджетів. Але, крім того, уряд для підготовки регіонів до опалювального сезону 2018/2019 виділив солідну суму – 12,5 мільярда гривень. За ці гроші органи місцевого самоврядування повинні були відновлювати системи водопостачання, лагодити тепломережі і працювати над енергоефективністю. Однак у деяких регіонах вирішили, що є важливіші витрати. Відтак на задекларовані спочатку цілі витратили менш ніж чверть запланованих коштів – 3 мільярди гривень.

Чому так стається – здогадатися неважко. Ремонт котелень, а тим паче труб, закопаних глибоко під землею, – недостатньо помітні об’єкти для піару перед виборцями. Відтак у погоні за дешевою славою місцеві керівники часто-густо боляче б’ють по кишенях споживачів.

Тому сьогоднішня позиція Кабінету міністрів непохитна – міські голови повинні подати чіткий план модернізації та розвитку житлово-комунального господарства на 2019 – 2020 роки.  Володимир Гройсман наголошує: уряд наполягатиме, аби більшість виділених Києвом коштів були проінвестовані регіонами саме в оптимізацію виробництва та поширення тепла. Адже від цього залежить і ціна тепла та гарячої води.

Для відповіді на це запитання варто порівняти вартість тепла в різних українських містах. Якщо в містах з найдешевших теплом платити за одну гігакалорію доводиться трохи більше ніж 1200 гривень (скажімо, 1229 гривень у Одесі чи 1249 у Тернополі), то тарифи в містах-аутсайдерах уперто прямують до двох тисяч за гігакалорію (Луцьк – 1847 гривень, Кропивницький – 1852 гривень). Тобто недолуге господарювання може підвищити вартість тепла в півтора рази.

У Львові тепло востаннє подорожчало на Новий рік – на 17% – і тепер коштує 1338 грн/Гкал. Це, порівняно з іншими регіонами, радше низька ціна, аніж висока. Але в багатьох містах грітися дешевше – наприклад, у Києві чи Івано-Франківську.

А загалом по Україні близько 15% втрат у галузі теплопостачання відбувається на стадії виробництва і транспортування. Тобто 15% у платіжці середньостатистичного українця –  це оплата за відсутність лічильника, застарілі котельні чи діряві труби. А ще – за бездіяльність муніципалітетів, які, будучи власниками теплокомуненерго, не поспішають відновлювати інфраструктуру.