Ми далі друкуємо матеріал про причини економічної розрухи в Україні..

У цій статті наш аналітик пропонує способи вирішення економічних проблем та дає ексклюзивну оцінку подіям, що відбуваються в країні.

Незалежні експерти вважають, що основними причинами невдалої політики України у сфері реформування зовнішньополітичної діяльності є:

Перше. Неприйняття міжнародних торгових звичаїв та правил, які вже давно схвалені на законодавчому рівні переважною більшістю країн світу.

Друге. Нехтування нашою державою економічними законами та світовою практикою, незважаючи на членство у СТО. Тому українські підприємства фактично залишені наодинці з високоорганізованим зовнішнім світом без належної державної підтримки та регулювання.

Так, наприклад, правила ІНКОТЕРМС, які передбачають всі загально визнані у світі процедури укладання угод, відвантаження та доставки товарів до споживачів,  були впроваджені в Україні у 1994 р. поспіхом указом Президента України. Правда, під тиском зовнішньоторгових партнерів нашої країни та украй і тоді від'ємного торговельного сальдо у сфері ЗЕД. Тільки тоді уряд також затвердив типові форми зовнішньоекономічних контрактів, правила розрахунків за акредитивами та ін. На жаль, внаслідок низької культури багатьох наших підприємців, ці важливі документи так і залишаються не використовуваними або використовуються лише частково. Крім того, як свідчить практика, в загальному, українські компанії дуже зрідка дотримуються правил та методик розрахунків контрактних цін з урахуванням світових. Тому фактично за безцінь були вивезені за кордон найбільш ліквідні товари. Головним було - отримати валюту! Реально це призвело до величезних втрат, які відкинули країну на десятиліття назад. 

 Слід зазначити, що окремі іноземні фірми, граючи відповідно до міжнародних торгових правил, маючи відповідний юридичний механізм захисту своїх інтересів (як приклад - арешти наших літаків та кораблів за кордоном), сприяли формуванню від'ємного зовнішньоторговельного балансу України. Іноземці нав'язували нам лише одну думку: будь-який вітчизняний товар, що пропонується - "другого сорту", тому те, що українське - те не конкурентоспроможне. Таким чином, було зігноровано світовий досвід цього економічного поняття, яке не залежить від окремої держави, фірми чи людини.

Але, це тема для окремої спеціальної розмови.

Третє. В Україні донині немає комплексної системи державних та недержавних структур з координування виходу на зовнішній ринок вітчизняних учасників зовнішнього (в якості прикладу згадайте хоча б газові, бензинові, хлібні та м'ясні кризи).

Четверте. Немає інфра­структури, яка могла б ефективно узагальнювати та використовувати численні матеріали та пропозиції наших торгово-економічних та дипломатичних представництв, які працюють за кордоном.

Щодо тенденцій розвитку ринків іноземних держав, кон'юнктури цін на товари (послуги), потенційних партнерів, особливостей, форм та методів торгівлі (регіональних звичаїв), конкурентоспроможнос­ті українських товарів (послуг) на конкретному ринку та ін.

Як правило така інформація "вмирає" на столах чиновників Мінекономіки, МЗС або інших міністерств та відомств, облдержадміністрацій, у яких за поточними справами не доходять руки до конкретних контрактів, але в них могли б бути дуже зацікавлені українські підприємці. До речі, у низці країн цими питаннями успішно займаються Торгові Доми, торгово-промислові палати, галузеві асоціації товаровиробників та експортерів, членство у яких для будь-якої фірми є обов'язковим. В нас же ця сфера продовжує залишатися у занепаді. Отже, немає ні законодавства, ні допомоги держави у цьому питанні.

П'яте. Не налагоджена орга­ні­зація проведення тендерів на отримання місцевих державних замовлень приватними укра­їнськими або іноземними виконавцями. Іноземні компанії ніяк не збагнуть, чому вони не можуть отримувати інформацію щодо таких тендерів. Між тим, у відповідності з нашим законодавством вони проводяться лише в разі закупок товарів або послуг за державні кошти. В той же час у світі проведення тендерів обов'язкове і для приватних структур, оскільки держава зацікавлена, щоб у результаті проведення торгів приватними компаніями були вибрані найкращі та найдешевші зразки техніки або обладнання (а, головне, передова технологія), що у перспективі вплине  на дохідність не тільки підприємства, але й самої держави.

Шосте. Низьким залишається рівень підготовки двосторонніх міждержавних угод, у яких не завжди обумовлюються вимоги щодо збалансування торгівлі, а також жорсткого захисту українських під­приємств.

І головне - практично немає ініціативи та підтримки зі сторони державних структур у створенні за кордоном спіль­них підприємств (за поодинокими винятками - авіаконцерн "Антонов" та ін.) з метою розширення виробництва українських товарів. Це дало б можливість українським під­при­ємствам здобути відпо­відні конкурентні переваги на зарубіжних ринках. Окрім того, наші інвестиції у ці проекти, по суті справи, стали б інвестиціями у наш експортний потенціал, ос­кільки забезпечували б ринкові ніші для українських технологій та машин хоча б на термін дії того чи іншого об'єкта. Через механізм виробничих та від­новлювальних зв'язків імпульси інвестиційного попиту могли б поширюватись і на широке коло вітчизняних підпри­ємств-постачальників. І, зрештою, можливо було би через відповідні країни Азії, Африки та Південної Америки забезпечувати більш успішне просування наших товарів на ринки інших держав цих перспективних регіонів.

Сьоме. Не відлагоджена система створення представництв українських підприємств у зарубіжних країнах, які б дали їм можливість швидко отримувати необхідну комерційну інформацію. Реагувати не запити місцевого ринку. Частіше брати участь у різних семінарах, конференціях, тендерах та ін. До речі, функції представництв могли б тимчасово виконувати іноземні підприємства у випадку підписання з ними відповідних угод. Така практика досить поширена у світі, де надається сприяння швидкому просуванню товарів на зовнішні ринки, боротьбі за ринки збуту руками місцевих представників, які мають значний політичний та фінансовий вплив та можливості лобіювати вже тепер власні комерційні інтереси аж до урядового рівня. Це, між іншим, вже давно використовують у бага­тьох міжнародних компаніях на ринку України.

Потрібно також створювати за кордоном на гроші груп кон'юнктурно привабливих (не тільки великих монополістів, які і самі можуть створювати постійні представництва) українських товаровиробників інформаційні торговельні доми, де на постійній основі будуть працювати місцеві підготовлені кадри, обслуговуючи потреби регіональних бізнесменів. Вони зможуть за допомогою сучасних комунікаційних засобів зв'язку забезпечити практичний діалоговий режим спілкування з відповідними українськими товаровиробниками або спеціалізованою зовнішньо торговельною фірмою з будь-якого комплексу питань. 

Восьме. Не використовується значний потенціал прикордонної торгівлі. Тому дуже важливо державі активно взятися за створення поблизу сусідніх країн спеціальних прикордонних торговельних центрів.

Дев'яте. Не забезпечується державна підтримка вітчизняних підприємств, які беруть участь у міжнародних ярмарках та виставках (у деяких країнах держава повертає компаніям до 50% коштів, які вони використали на участь у зарубіжних міжнародних виставках), що надало б можливість більш оперативно ознайомлювати іноземних споживачів з українськими товарами.

Десяте. В Україні не створено спеціальний державний центр розвитку та підтримки експорту. Законопроект про стимулювання експорту фактично заблокований. На жаль, цією важливою роботою не займається ніхто.

Одинадцяте. Процедура отримання експортних кредитів в "Укрексімбанку" надзвичайно складна. Цей банк, фактично, самоусунувся  від підтримки експортерів, хоча був створений саме для цього. Необхідно також ввести практику надання комерційними банками кредитів підприємствам для участі у зарубіжних тендерах, поставках експортних товарів морським транспортом, кредитів для іноземних покупців українських товарів та ін.

Дванадцяте. В Україні від­сутня єдина державна автоматизована система інформаційного забезпечення зовнішньоекономічної діяльності, яка охоплювала б всі рівні державного керування та учасників зовнішньоекономічної діяльності. За умов дублювання цієї інформації іноземними мовами, це надало б також можливість іноземним партнерам швидко здійс­нювати пошук необхідної інформації про українських експортерів, законодавства у сфері врегулювання експортно-імпортних та інвестиційних операцій в Україні, інформації щодо надійності та фінансового стану українських постачальників та ін.

Безумовно, перелік причин, які стримують реформування ЗЕД України, можна було би продовжувати і надалі, але сьогодні найважливіше проаналізувати наслідки, до яких призводить ця затримка. Як відомо, загрозу національній безпеці країни створює зростання поставок будь-якого імпортного товару, якщо його обсяги перевищують 20% від виробництва та споживання аналогічного вітчизняного товару на внутрішньому ринку. Враховуючи це, на жаль, ми повинні констатувати, що внаслідок безконтрольності з боку державних органів за деякими групами товарів Україна вже майже повністю залежить від закордону.

Другим наслідком цих процесів є те, що коли ззовні у країну надходить дуже багато імпортної продукції, то відповідна галузь перестає заробляти кошти для свого розвитку, починається процес стагнації. Аналізуючи митну статистику України за останні роки, можна знайти підтвердження та причини теперішнього критичного стану деяких галузей, а також спрогнозувати їх майбутній занепад. Це також може призвести до паралічу діяльності відповідних  наукових установ та процесу "забування" технологій вітчизняних підприємств.

На нашу думку, уряду необ­хідно:

- визначити загальнонаціональні критерії економічної ефективності (ефекту) зовнішньоекономічних зв'язків з зарубіжними  країнами (групами) і на цій основі підготувати можливі варіанти географічних напрямків співробітництва з ними. Зокрема, шляхом вибору най­більш ефективної товарної структури експорту та імпорту, щоб забезпечити зростання ефек­тивності національного виробництва, підтримки та захисту вітчизняного товаровиробника;

- провести своєрідну "інвентаризацію" ефективності ЗЕД за 2004 - 2009 роки по всіх товарних групах та країнах, порівнявши вітчизняну митну статистику зі статистикою окремих іноземних держав, з якими ми здійснюємо товарообмін; 

- провести глибоку експертну оцінку реальних можливостей експортних ресурсів України;

- створити державний фонд стимулювання експортноорієнтованих українських підпри­ємств;

- якомога швидше вирішити на законодавчому рівні питання стабільного стимулювання експорту товарів (послуг). Затягування з вирішенням проблеми повернення ПДВ, наприклад, уже призвело до дезорієнтації вітчизняного бізнесу через відсутність "агресивної" експортної політики наших товаровиробників;

- провести оцінку торгово-політичних умов роботи укра­їнських підприємств на закордонних ринках, умов міждержавних торговельних угод характеру торговельного режиму та системи розрахунків, митного та податкового законодавства, що застосовується у краї­ні збуту, нетарифних бар'єрів та ін.;

- провести аналіз ефективних форм та засобів регулювання імпорту, можливості введення диференційованої ставки ПДВ (доцільно закінчити законодавчу адаптацію Митного кодексу України до вимог СОТ та ЄС) залежно від групи товарів, наприклад, в умовах кризи суттєво опрацювати питання "критичного" імпорту. Проста "до виконання" вимога Президента про введення тимчасового імпортного мита на "все" заблокує роботу підприємств!

Тезисна схема, що пропонується у цій публікації аналізу ЗЕД (автор має детально розроблений план, який уже скерований до профільного комітету ВРУ), дозволить визначити не тільки важливі варіанти реформування у цій сфері, але й окреслює напрямки розробки стратегічних політико-економічних рішень керівництва держави у цій дуже важливій складовій загальноекономічного блоку.

На основі аналітичних висновків, що пропонуються, можна провести порівняння стану в інших країнах, знайти оптимальні  варіанти вирішення тої чи іншої проблеми у сфері ЗЕД. Але ця робота повинна проводитись на новому якісному рівні, коли кожен можливий варіант рішення буде тісно пов'язаний з фактичним станом справ та матиме обґрунтовані аргументи. Кожен з них повинен передбачати рівень можливого рішення: міждержавна угода, новий законодавчий акт, кореляція чинного законодавства, державна програма, постанова уряду та ін. Тільки тоді можна буде з більшою впевненістю прогнозувати та передбачати економічні наслідки запропонованих заходів у сфері ЗЕД.

В'ячеслав Єнбаєв, директор Агенції економічного лобіювання "Дроно", консультант газети "Суботня Пошта"