Про це свідчать результати дослідження, проведеного ще кілька років тому на замовлення організації Tax Justice Network. Причому, за словами колишнього головного економіста консалтингової фірми McKinsey Джеймса Генрі, ця цифра є консервативною оцінкою, реальний же розмір прихованих від оподаткування багатств може сягати 32 трильйонів доларів. І це лише грошові кошти, які зберігають на банківських та інвестиційних рахунках, а ще ж є й інші активи: нерухомість, яхти, приватні літаки. 

Уперше термін офшор (англ. offshore – “поза берегом”, “поза межами”) з’явився наприкінці 1950-х років у одній з газет на східному узбережжі США. Мова йшла про фінансову організацію, що перемістила свою діяльність на територію зі сприятливим податковим кліматом. Таким чином, походження терміна “офшор” не юридичне, а економіко-географічне.

Однак треба наголосити, що офшорні схеми не є сучасним явищем, їх використовують ще з часів сивої давнини. У Древній Греції теж було повно несвідомих людей, які не бажали платити податки. Відома історія, коли уряд Афін запровадив податок у два відсотка від вартості будь-яких товарів, які привозили немісцеві купці. І що ви думаєте: афіняни щось з того мали? Кмітливі фінікійські та перські купці причалювали до довколишніх дрібних островів, звідкіля їхній крам привозили до Афін уже в якості тутешнього, податок за який платити не потрібно. 

У XV столітті у Фланд­рії існували дуже низькі торговельні обмеження і податки, через це англійським купцям було вигідніше продавати шерсть у Фландрії, а не в Англії, де податки і обмеження були значно вищими. У Сполучених Штатах офшорна історія розпочалася з XVIII століття, коли для ухилення від імпортного податку, що накладався Англією, американські торговці намагалися здійснювати торговельну діяльність через Латинську Америку.

Термін “офшорна зона” загалом має на увазі будь-яку країну з низькою або нульовою податковою ставкою на всі або окремі категорії доходів, певний рівень банківської або комерційної секретності, мінімальну або повну відсутність резервних вимог центрального банку або обмежень у конвертованій валюті. Крім того, більшість офшорних зон має відносно прості вимоги з ліцензування і регулювання фінансових компаній та інших фірм.

Особливістю офшорної юрисдикції є поширення пільгового режиму виключно на нерезидентні компанії, які не здійснюють діяльність на території юрисдикції і, що найважливіше, забезпечення ефективного режиму фінансової секретності. Класичні офшорні компанії не мають право вести будь-яку діяльність на території країни, де вони зареєстровані. Також такі компанії звільнені від будь-якої податкової звітності та сплачують лише фіксований податковий збір. З чого власне й живе країна-офшор.

Навзаєм компанії-нерезиденти розраховують на захист банківської і комерційної таємниці. Адміністрація офшорних зон відмовляє у порушенні своїх бар’єрів секретності навіть тоді, коли є серйозне порушення законів іншої країни. Лише вряди-годи і то з величезним скрипом іноземним слідчим органам надається конфіденційна інформація, але лише за умови доведення факту, що компанія-нерезидент провадила в іншій країні відверто злочинну діяльність. Однак у цьому випадку обов’язковою умовою є наявність підписаного та ратифікованого за всіма правилами міждержавного договору.

Привабливість офшорних схем ще й в тому, що за їх допомогою можна приховати факт володіння інвестиційними об’єктами в себе на батьківщині. Показовий приклад: нині українці з подивом читають податкові декларації багатьох явно не бідних політиків та держслужбовців, у яких вписані дуже скромні, а подеколи й відверто жалюгідні суми. З такими доходами не те, що політикою займатися, незрозуміло, як люди за комунальні послуги можуть платити. Одне з пояснень: капітали були вчасно виведені в офшори, звідкіля інвестувалися в українські заводи та банки вже як іноземний капітал. 

До речі, з тієї самої причини конфіскувати ці активи навіть за наявності рішення суду практично неможливо. Офшори – це й гарантія безпеки від наїзду рейдерів: спробуй-но відібрати бізнес, в який вкладено гроші фірми, зареєстрованої в далекому Британському Гондурасі. Тим більше, що майже всі офшорні юрисдикції регулюються англо-саксонською системою права (на відміну від континентальної, до якої належить і українське законодавство), тож у разі всіляких непорозумінь власники офшорних активів звертаються не до вітчизняного судочинства, а до міжнародних арбітражних судів.

Не забувають багатії з різних країн світу і про нащадків. Нюанси офшорної юрисдикції дають можливість передбачити особливі моделі передачі майна спадкоємцям, не прописані в законодавстві інших країн. Зокрема, створення сімейного фонду або трасту в офшорній юрисдикції дозволить позбавити спадкоємців можливості продати бізнес, залишивши їм гарантоване право довічно отримувати від нього доходи. Тобто, знаючи, що його син – відвертий лобуряка – дбайливий татко-олігарх завчасно позбавить того можливості пустити за вітром спадок, натомість забезпечить нащадку регулярний дохід від активів.

Існує багато схем, що дозволяють зменшити кількість сплачуваних податків із застосуванням офшорів. Скажімо, в торгівлі останній виступає в якості посередника між постачальником товару і справжнім покупцем. Офіційна ціна знижується до мінімуму (податки, відповідно, також), потім офшорна компанія перепродує товар фактичному покупцеві за реальною ціною – у підсумку весь прибуток залишається “поза берегом”. 

Зареєстрована в офшорі фірма може винайняти в якості свого агента в країні, де планує вести основну діяльність, якусь місцеву організацію, що діятиме за дорученням наймача. У результаті сплачується лише податок з агентської винагороди (в основному, це копійчана фіксована ставка або не більше 1-2% від вартості товару чи послуги). 

При використанні будівельної схеми офшорна компанія виступає підрядником, якому замовник здійснює повну оплату наданих послуг. Своєю чергою офшор укладає договір із субпідрядником – місцевою компанією, яка власне й будує. Водночас всі фінансові потоки проходять через підрядника: основний прибуток осідає на офшорних рахунках. 

Можна ще надати піврічний кредиту на передоплату товарів чи послуг за договором зовнішньоекономічної діяльності. Кредитні кошти переводяться на рахунки нерезидентів в офшорних банках. Через передбачені законодавством 180 діб гроші повертаються в банк “у зв’язку з невиконанням або неможливістю виконання фірмою-нерезидентом умов контракту”. Протягом цього часу кредитні кошти активно “крутяться”, при цьому отриманий прибуток залишається за межами країни. 

Ще один різновид – схема реєстрації нових підприємств. Офшорна материнська компанія створює на території резидента свою дочірню компанію зі знач­ною часткою іноземного капіталу. При виплаті дивідендів на користь офшору вони обкладаються офшорними податками (за договором про уникнення подвійного оподаткування), і є значно нижчими за податки, передбачені законодавством країни-резидента. 

Найбільш поширеною вважається схема, коли офшорна компанія надає послуги компанії-резиденту. Гроші при цьому безпосередньо йдуть на рахунок офшору. Витрати за надані послуги відносять до собівартості, отже, знижується податок на прибуток. При використанні цієї схеми послуги насправді можуть і не надаватися, їх можна оформити необхідними актами виконаних робіт. А реальні грошенята за “повітряну” роботу спокійно минають податкові ями і майже в повному обсязі опиняються на рахунках за кордоном.

Коротше кажучи, фантазії людській немає меж. Постійно з’являються все нові й нові способи платити копійчані податки (або не платити їх узагалі). Коли справа доходить до грошей – людина здатна на неймовірні винаходи. Своя кишеня, як то кажуть, ближче до тіла.