В одному жорстокому анекдоті лікар каже своєму пацієнтові, що йому неабияк пощастило. Пацієнт втішився у надії швидко одужати, проте лікар уточнив, що йдеться не про одужання, а лише те, що його іменем, найімовірніше, назвуть хворобу. Жарти жартами, але якщо покопирсатися у медичній літературі, то можна знайти чимало незвичайних синдромів, названих на честь відомих людей і персонажів. І що найголовніше, такі психічні розлади можуть появитися в будь-якої пересічної людини, пишуть на world-ua.com.

Психосоматичний розлад, при якому вплив, який чиниться мистецтвом на психіку людини, виражається у фізіологічних симптомах: прискорене серцебиття, запаморочення, знепритомнення, галюцинації. Найчастіше синдром Стендаля проявляється в картинних галереях, музеях, на виставках, тобто там, де зосереджено відразу багато творів мистецтва. Однак може бути викликаний і надмірною красою природи: вид чудового пейзажу або природного явища, тварини або неймовірно прекрасної жінки також іноді провокує синдром Стендаля.

Цей психічний розлад найчастіше виникає у туристів (переважно з азійських країн), які відвідують Францію. Був виявлений у 1986 році японським психіатром Гіроакі Отою. Проявляється у параної, розчаруванні, депресії тощо. Потерпілі вважають причиною розладів агресивну поведінку парижан. “Як виявилося, психіка мандрівників з Японії не готова до відвідування таких міст, як Париж. Вони їдуть, сподіваючись на гостинність, а зустрічають цілковиту протилежність. Їхні нерви не витримують такого навантаження, – пояснює психіатр. Для нас Париж – місто мрії. Усі французи красиві й витончені. Але коли ми зустрічаємося з ними віч-на-віч, то розуміємо, що глибоко помилялися. Ми абсолютно різні як у характерах, так і в поглядах на життя”. Дві третини пацієнтів повертаються до норми вже після кількох сеансів психотерапії, решта потребує тривалих курсів лікування і найчастіше чує діагноз – найсильніший психоз.

Головним його симптомом є відсутність відчуття реальності, містицизм, страх темряви, провали в пам’яті, манія переслідування, неадекватна поведінка, галюцинації. Захворювання отримало свою назву на честь Едгара Аллана По, який страждав від цієї недуги з кінця 1830-го: письменнику весь час здавалося, що він перебуває в паралельному вимірі, тому й заливав свою реальність спиртним та опієм, що впливало на психіку не найкращим чином. Під їх дією він часто впадав у бурхливе божевілля, проповідував свою мораль, іноді нібито передбачав майбутнє та спілкувався з духами. 

Свого роду іпохондрія, коли все болить і нічого не допомагає. Але так тільки здається. Це розлад, при якому людина симулює, перебільшує або штучно викликає у себе симптоми хвороби, щоби піддатися медичному обстеженню, лікуванню, госпіталізації, хірургічному втручанню і так далі. Загальноприйняте пояснення причин синдрому Мюнхгаузена свідчить, що симуляція хвороби дозволяє людям одержати увагу, турботу, симпатію і психологічну підтримку. Але це ще нічого – набагато серйознішим є так званий делегований синдром Мюнхгаузена (коли матусі вважають, що їхні діти страшенно хворі, і навмисно створюють для них умови прояву тих чи тих серйозних симптомів).

Уявіть собі хлопця, якому вже близько тридцяти, а він усе ще ухиляється від роботи, живе з батьками і проводить весь вільний час із друзями, яким ледь виповнилося вісімнадцять. Перед вами вічний хлопчик. Ніякої відповідальності – тільки безперервні веселощі. Але дівчата до такого синдрому практично не схильні.

Так називають всепоглинаючу і тривалу любовну одержимість, хворобливу пристрасть без взаємності. Свою назву синдром отримав через реальну історію, яка сталася з донькою Вік­тора Гюго. Адель познайомилася з англійським офіцером Альбертом Пінсоном і відразу ж вирішила, що він – чоловік всього її життя. Неможливо сказати точно, чи був він безсердечним негідником, який обдурив безневинне створіння, чи жертвою еротоманії. Однак Пінсон не відповів дівчині взаємністю – не допомогла ні її рідкісна краса, ні слава батька. Адель переслідувала його по всьому світу, брехала всім, що вони вже одружені, і врешті-решт цілком збожеволіла.

Так найчастіше називають копролалію – хворобливий непереборний потяг до вигукування непристойних слів. Хоча це всього лише одна зі складових синдрому Туретта, яку часто використовують у кінофільмах. Насправді цей спадковий синдром включає будь-які фізичні (моторні) або голосові тики  (мимовільні одноманітні скорочення м’язів). Цікаво, що слово “копролалія” з грецької можна перекласти як “словесний пронос”.

Цей ефект можна порівняти з відчуттями Аліси в Країні чудес. Навколишні предмети здаються хворому або величезними, або непропорційно маленькими. Ці симптоми пов’язують з ранніми проявами таких захворювань, як мононуклеоз, епілепсія, мігрень, або ж вони свідчать про вплив на людину оточення.

Синдром цей з’явився завдяки грі, якою захоплювалася дванадцятирічна  Поліанна – героїня книги Елеонор Портер. Гра ця полягає в тому, щоб у будь-якій події знайти привід для радості. Що більше нещастя, то складніше й цікавіше знаходити в ньому позитив. Така звичка робить неможливими прояви будь-яких негативних емоцій: незгоди, злості, гніву, які накопичуються глибоко всередині. Людина повністю залежить від думки оточення і в глибині душі вважає себе поганою у хорошому світі.

Цю хворобу спричиняє генетична мутація, яка заважає нервовій системі адекватно реагувати на зовнішні подразники. Тому замість подиву людина може почати стрибати, кричати, смикатися, махати руками і ногами. Цікавою особливістю таких людей є те, що вони мимоволі підкоряються несподіваним наказам, навіть якщо це може завдати комусь болю.

Це вид манії величності, який проявляється тільки в Єрусалимі. Турист, що прибув у це древнє місто з релігійною метою, або паломник раптом вирішує, що якраз він і володіє тою божественною та пророчою силою, яка врятує світ. Не­одмінним “доповненням” таких симптомів є театральність, яка виявляється під час розмови та дій. Цей синдром належить до психозів і призводить до примусової госпіталізації!

З голлівудських фільмів знаємо, що стокгольмським синдромом називається стан, у якому заручник починає розуміти злочинця, співчувати йому і навіть подавати різноманітну допомогу. Психологи називають це захисно-підсвідомим травматичним зв’язком. Але це все ж таки ні психологічний парадокс, ні психічний розлад, а радше нормальна психічна реакція. Крім того, це досить рідкісне явище, яке трапляється приблизно у 8% випадків захоплення заручників.