Янукович окреслив напрями, в яких українські дипломати мають докладати максимальних зусиль

Головним зовнішньополітичним курсом країни залишається євроінтеграція. Про це під час Десятої наради керівників закордонних дипломатичних установ України повідомив Президент. До речі, це та сама нарада, проведенням якої обґрунтовували відсутність українського посла в Норвегії на церемонії нагородження премією миру китайського дисидента (що відбувалось, нагадаємо, минулої п’ятниці).

У виступі перед послами Президент вирішив підбити підсумки року та повідомити про завдання на майбутнє. Знаково, що, перелічуючи здобутки у зовнішньополітичному напрямі, Віктор Федорович виокремив візит до Китаю, що був “лише першою ластівкою процесу розширення обріїв вітчизняної дипломатії”. Те “розширення географічного спектра зовнішньої політики” – річ, безумовно, необхідна, але, як показують наразі чи не єдині результати вересневого візиту в КНР та перманентне вирівнювання відносин із РФ, Україна просто йде у кільватері геополітичних суден.

Чи впливає вона при цьому на рішення, що стосуються міжнародної ситуації? Певно, найчастіше не більше, аніж громадські організації на законотворчість президентської адміністрації. Навіть озвучена Богатирьовою готовність українських політиків по-партнерськи долучитись до створення єдиної системи ПРО разом із США та Російською Федерацією ставиться у підпорядкування американсько-російським домовленостям: спершу треба зачекати, поки Кремль та Вашингтон обговорять процес, тоді можна залучати “допоміжні” країни.

Попри низку подібних нюансів, Янукович декларує, що українська дипломатія має “сконцентрувати зусилля, щоб забезпечити обрання України непостійним членом Ради Безпеки ООН на 2016 – 2017 роки”. Тут варто сказати, “концентрувати зусилля” зовсім не обов’язково – існує визначений порядок дій, що прописаний у Правилах процедури РБ ООН. Головне, що треба зробити, – відправити заяву Генеральному секретарю ООН, в якій запевнити, що країна дотримуватиметься усіх норм Статуту Організації.

Згодом члени Ради Безпеки вирішують, чи є заявлена країна миролюбною і чи здатна виконувати міжнародні зобов’язання. І вже на основі цих думок під час Генеральної асамблеї ООН й вирішується доля заявки на членство. Процес мало залежить від дипломатів, радше – від волі керівника держави. До речі, Украї­на (одна зі співзасновниць ООН) тричі була членом Ради Безпеки ООН: у
1948 – 1949, 1984 – 1985 та 2000 – 2001 роках.

У наступні роки Україна має, за словами Президента, активізуватись на регіональному рівні, зокрема через головування в ОБСЄ у 2013 році; підвищити партнерство із Китаєм, Індією, Бразилією, Південною Кореєю, країнами арабського світу; активізуватись на рівні СНД та далі щораз більше поглиблювати взаємини із Росією. При цьому не забуваймо про незмінну інтеграцію до ЄС, а співробітництво із Німеччиною, Францією Великобританією, Швецією, Італією та Іспанією маємо наповнити “реальним змістом”. Рівень співпраці зі США – “хронічно недостатній”.

Однак усюди йдеться винятково про економічну співпрацю та залучення інвестицій цих країн до нашої держави. Зрештою, Президент чітко висловив ідеологію закордонної політики України: “Розширення обріїв зовнішньої політики України має відбуватися паралельно з корекцією її ідеології, яка має базуватися на трьох стовпах: прагматизм, економізація та позаблоковість”. Головним з яких, вочевидь, є саме економізація.

Саме тому відмова від участі в нагородженні премією миру китайського борця за демократію, до того ж засудженого, залишається поза увагою українських владоможців. Не забуваймо, що нижчий рангом працівник посольства таки поїхав у Осло. Але, по-перше, коли “відбілювали” та облагороджували відмову самого посла, ніхто не згадував про можливість відправлення на церемонію нижчого за рангом службовця. По-друге, підхід та принцип залишилися. Відвідати нагородження дисидента в опалі не просто не означає економічних дивідендів, це може призвести, на думку президентської адміністрації, до ускладнень із економічною взаємодією із Китаєм.

От і виходить, що демократичні або й будь-які інші цінності під час реалізації міжнародної політики українським керівництвом підпорядковуються “прагматизму” та економіці. Наслідком цього і є ототожнення політики (управління, урядування) із фінансовими потоками, що перероджується у фундамент для корупції. Янукович каже, що боротьба з нею ще розпочнеться, але чи раніше, аніж цього вимагатиме прагматизм та економізація?