Учора в Києві відбувся Тринадцятий саміт Україна – ЄС

Ми ще не знаємо достеменно, які питання вдалося вирішити на цій зустрічі, однак зрозуміло, що вона є вельми ілюстративною і для Європи, і для нас. Для Європи - це нагода поглянути, а що ж змінилося на практиці після підписання Лісабонського договору (який, до слова, набув чинності 1 грудня), і, зокрема, як діятиме новоспечений міністр закордонних справ Кетрін Ештон, адже багато євроскептиків висловлюють припущення, що леді Ештон не вдасться вийти із тіні авторитету голови Єврокомісії Жозе Мануеля Баррозу.

А у випадку із Україною цей саміт був би знаковим, якби на зустрічі підписали Угоду про асоціацію та дійшли згоди у створенні зони вільної торгівлі. Однак українці, найімовірніше, вкотре дістануть підтвердження раціональності критики МЗС та їхніх європейських колег за надто роздуту бюрократичну систему. Показово, що півтора тижня тому, після зустрічі із литовським колегою, Ющенко висловив свої міркування про потенційні підсумки грудневого саміту. "Очевидно, ми матимемо промiжний (тут і далі виділення наше - "Пошта") документ спiвпрацi Україна - ЄС. I в частинi роботи над асоцiативною угодою, зоною вiльної торгiвлi, лiбералiзацiєю вiзового режиму, iнтеграцiєю України до європейських інститутів", - сказав він тоді, наче й підтверджуючи бюрократичну закостенілість систем. Цікаво, що за день до цієї заяви прессекретар Президента Ірина Ванникова озвучила дещо іншу позицію гаранта: "Українська сторона виходить з того, що в основу наших подальших двосторонніх відносин будуть покладені не "партнерство і співробітництво", а "політична асоціація та економічна інтеграція". Тому робота над угодою триває у прагматичних і плідних переговорах і має всі шанси завершитись підписанням не політичної декларації, а кроком до європейської інтеграції України". Як узгодити ці дві позиції Президента - не зрозуміло, а тому й не відомо, яким мав би бути реальний поріг очікувань.

Питання про створення нового документа, який повинен нормувати відносини ЄС та України, назріло вже давно, адже Угода про партнерство та співробітництво, що врегульовувала взаємини більш як десятиліття, втратила свою чинність ще торік. Відтоді її дію формально продовжують, доки не погодять усі нюанси нового документа - Угоди про асоціацію. Попередній документ затверджений ще 1998 року, тож можемо собі уявити, наскільки адекватно він відображає сьогоднішні потреби. Однак Президент та Міністерство закордонних справ говорять, що робота над новою угодою ще до саміту була виконана на 3/4 (за повідомленням Ющенка, вже вирішили питання політикобезпекової взаємодії, співпраці у сфері юстиції, економічного та секторального співробітництва), однак те, що ще потребує погодження, є не менш ваговим - це створення зони вільної торгівлі та запровадження безвізового режиму. Спрощення процедури отримання віз та розширення кількості категорій громадян на отримання безкоштовних віз часто мусуються в періодиці та дипломатичних заявах, при цьому найпоширеніший закид європолітиків - фальсифікація документів для отримання віз в Україні - потребує вирішення незалежно від результатів самого саміту. Однак зрозуміло, що і рух до Європи не знімуть із запобіжного режиму до вирішення такої проблеми. У цьому контексті варто згадати ще й нещодавнє інтерв'ю Петра Порошенка у польському виданні "Gazeta Wyborcza". Тоді голова українського МЗС припустив, що безвізовий режим із ЄС вдасться запровадити "десь за два роки" - уже із цього можемо виснувати, що поріг очікувань щодо підсумків грудневого саміту таки варто знизити.

Цікаво, що серед вітчизняних політиків радикальних противників євроінтеграції нібито й немає, хоча більшість із них, у тому числі й охочі зайняти крісло на Банковій, не надто переймаються нечіткістю власних позицій щодо зовнішньої політики. Схожу загальну риторику можемо почути й від Євросоюзу, адже найчастіше підсумки українсько­європейських зустрічей підсумовуються фразами на кшталт: "ЄС визнає європейські прагнення України та вітає її європейський вибір".

Із причинами такої ефемерності діалогів ще варто розібратися. Мимоволі складається враження, що вітчизняний політикум усі надії на євроінтеграцію покладає виключно на майбутню Угоду про асоціацію. Однак зайвий раз говорити, що ця угода не передбачає вступу до ЄС. Такі ж документи Євросоюз уклав і з Алжиром, і з Чилі, які на членство в Євросоюзі не претендують. А от чи беруть це до уваги українські єврооптимісти?

Безумовно, новий документ поглибить співпрацю між Україною та "близьким Заходом", проте угода лише інтенсифікує наявний перебіг подій, злегка підкорелювавши його, однак, щоб стати нарівні із Євросоюзом, необхідне структурне реформування й активна міжнародна культурна політика. Про потребу в міжнародних культурно­інформаційних центрах на владному рівні у нас говорять не часто: поодинокі звернення інтелігенції та відкриті листи - ось єдині акцентатори культурної інтеграції. Однак якщо Великобританія має понад 220 Британських рад (4 з яких лише в Україні), Німеччина володіє понад 180 Гете­інститутами, то Україна має лише 17 подібних установ. А зближення із ЄС можливе лише на підставі взаємного зацікавлення. Економічна спів­праця та обмін державним досвідом, безумовно, потрібні, але такі ініціативи зацікавлять лише кілька відсотків населення Євросоюзу.