Від 27 липня на Донбасі – «всеосяжне перемир’я». Але вже впродовж першої доби цього чергового режиму «тиші» російські окупаційні війська, як повідомляє пресцентр Операції об’єднаних сил (ООС), двічі обстріляли позиції українських військових, біля Водяного і Південного, а також «неподалік Новомихайлівки поблизу українських позицій за допомогою ручних протитанкових гранатометів противник здійснив мінування трьома протипіхотними мінами ПОМ-2». На щастя, обійшлося без поранених серед наших бійців. Вогонь у відповідь наші військові також не відкривали.

Станом на обід 28 липня пресслужба Міноборони повідомила про один ворожий обстріл на Луганському напрямку. У штабі ООС про це повідомляти не поспішали.

І тепер питання: чи була якась реакція президента Зеленського на те, що чергове «перемир’я» розпочалося традиційно – із ворожих обстрілів? Йому більше подобається хвалитися «проривом» перемовин мінської Тристоронньої контактної групи, забувати про те, що Росія воює проти нас і говорити про якусь міфічну «ту сторону». А у випадку подальших ворожих атак просто можна буде повторювати вже традиційну для Зеленського тезу про те, що «провокації» не завадять режиму тиші.

Власне, після приходу Зеленського до влади в Україні його команда робить все можливе не для того, щоб зупинити війну (бо що би не говорив Зеленський, насправді це залежить не від українського президента, а від господаря Кремля Путіна), а щоб в інформпросторі та свідомості більшості українців підмінити саме розуміння того, що Росія воює проти нас лише «провокаціями тієї сторони».

Страх нинішньої влади називати речі своїми іменами – це вже підігравання ворогові. Тому Зеленському не варто дивуватися, що активна частина українського суспільства вважає «миротворчі потуги» нинішнього президента шляхом до капітуляції перед Росією.

27 липня в Києві відбулася масштабна акція «Наша армія – миру гарант, а Росія – окупант», організована Рухом опору капітуляції. І прихильники Зеленського одразу заговорили про те, що, мовляв, учасники таких акцій виступають проти миру на Донбасі. Але аж ніяк не йдеться про мир, а от умови «перемир’я», на які пішла наша влада, ставлять наших військових на передовій у ще більшу небезпеку.

Власне тепер зупинимося на тих умовах нового «перемир’я», про які мінська ТКГ домовилася 22 липня. В Офісі президента України подробиці цих домовленостей не розкривали, натомість більше розповіла спецпредставниця голови ОБСЄ у мінській ТКГ Гайді Грау. І нарешті 27 липня наше Міноборони повідомило подробиці домовленостей, трохи урізаний варіант від того, який раніше оприлюднила Гайді Грау.

Як бачимо, начебто не йдеться про наказ не стріляти у відповідь, але реагування на дії ворога значно ускладнюється для наших військових. Найбільша проблема, що, по суті, ці домовленості стосуються тільки української армії. Бо хто буде контролювати російські окупаційні війська на Донбасі? У СЦКК російських офіцерів вже давно немає. І у Кремлі продовжують розповідати свої байки про те, що російська армія не воює на Донбасі. 27 липня прессекретар Путіна Дмитро Пєсков заявив, що Росія не може гарантувати дотримання перемир’я, бо «не є учасником конфлікту».

Власне, заява Пєскова – це все, що потрібно знати про перспективи чергового «перемир’я». І перші два дні цього начебто режиму «тиші» – яскраве цьому підтвердження.

«У цьому перемир’ї багато неясного. Я намагався знайти офіційний текст, але його немає. Ми тільки в переказі чуємо – від української влади, ОБСЄ. А я звик працювати з документами. Незрозуміло, про що конкретно домовилися. Щоправда, якась розшифровка є в заяві Міноборони від 27 липня. І вона викликає низку питань. Ветеранське співтовариство стурбоване забороною на розвідку і використання безпілотників. Так ми втрачаємо контроль над тим, що відбувається по ту лінію фронту. Мене як невійськову людину турбують інші, політичні моменти. Наприклад, прописано, що сприяти перемир'ю буде Спільний центр з контролю і координації питань припинення вогню і стабілізації лінії розмежування сторін (СЦКК) в «діючому складі». Але ж РФ вийшла з СЦКК. І з ким ми будемо спілкуватися? З бойовиками, які пишуть у себе на шоломах і камуфляжі «СЦКК», хоч не є такими офіційно? Застосування «дисциплінарних заходів» до порушників перемир’я теж викликає питання. З боку України все буде йти по вертикалі ЗСУ. А з «тієї сторони» (за термінологією Зеленського) хто буде застосовувати ці заходи? «Армійські корпуси» т. з. «ДНР» і «ЛНР»? Адже це теж де-факто легітимізація бойовиків. Те, що є метою РФ, яка вже заявила, що не може забезпечити контроль режиму припинення вогню. Адже вона не вважає себе стороною конфлікту», – зазначив інтернет-виданню comments.ua професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучерева Олексій Гарань.

Президент Зеленський ще 23 липня заявляв про те, що нові мирні домовленості, погоджені міською ТКГ, ще мають бути підписані в «нормандському форматі». Але до 27 липня це нереально було зробити. І що далі? Зеленський буде йти й на нові поступки Путіну, щоб якнайшвидше ще раз зустрітися із Путіним, як це було минулого року? Але для чого Путіну підписувати ще якісь домовленості? Для чого взагалі погоджуватися на якийсь новий «нормандський саміт»?

Всім зрозуміло, що господаря Кремля ніяке перемир’я не цікавить. Йому потрібні політичні поступки від української влади. І яскравим підтвердженням цього стала телефонна розмова між Зеленським і Путіним, що відбулася 26 липня. Пресслужби двох президентів по-різному описали цю розмову. У Кремлі взагалі нічого не згадали про обговорення звільнення заручників, натомість багато уваги було приділено постанові Верховної Ради України про призначення місцевих виборів, яка не передбачає виборів на нині окупованому Донбасі. Це дуже не сподобалося Путіну, він заявив, що це суперечить мінським домовленостям. А от щодо «цікавинок» повідомлення від Офісу президента України, то йшлося про те, що Зеленський обговорив з Путіним «закон про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей, який перебуває на розгляді у політичній підгрупі ТКГ, та закон про децентралізацію, який передбачає зміни в Конституцію України». І це не може не насторожувати.

У Кремлі продовжують повторювати, що в Україні «внутрішній конфлікт», а наш президент і далі продовжує вірити у те, що йому вдасться домовитися з Путіним про мир. Хіба все це не абсурдно? І на цьому тлі нові домовленості мінської ТКГ про перемир’я, якого ворог не дотримується вже із перших днів. Та вже у деталях самих цих домовленостей криються небезпеки.

«Хто підписав документи про режим припинення вогню? Це – спеціальний представник чинного голови ОБСЄ в Україні та в Тристоронньої контактній групі Гайді Грау, далі просто стоїть підпис Леоніда Кучми без вказаного статусу, хоча всім відомо, що він є повноважним представником України в ТКГ, потім йдуть підписи повноваженого представника ОРДО Наталії Ніконорової та повноважного представника ОРЛО Владислава Дейнего. А хто ж підписався від російської сторони? Дійсно після підпису Кучми стоїть підпис росіян, але не повноважного представника Російської Федерації в ТКГ Бориса Гризлова, а спеціального представника РФ в ТКГ Азамата Кульмухаметов. Що це все означає? А це означає, що фактично документ підписаний на рівні повноважених представників України та ОРДЛО, а від Росії – лише спеціальним представником, власне як і від ОБСЄ. І пані Грау одразу повідомила про досягнуті домовленості про перемир’я в Штаб ОБСЄ, зокрема голові цієї організації Еді Рамі (далі інформація йде у відповідні установи країн, які беруть участь в «нормандському форматі»). А тепер давайте нагадаємо про що завжди говорить Москва – про те, що це «внутрішній конфлікт в Україні», і домагається, щоб Київ напряму домовлявся з Донецьком і Луганськом. Отже, зараз у росіян є підстави сказати – так вони ж все самі підписали, а ми так, спостерігаємо. А далі що – а далі Кремль може ставити болюче для неї питання зняття санкцій», – йдеться у матеріалі газети «День».

Тут треба зауважити, що 28 липня стало відомо, що Леонід Кучма більше не буде представником України у мінській ТКГ. В інформпросторі одразу з’явилося багато теорій щодо такого кроку: деякі експерти нагадують, що Кучма ще кілька місяців назад попереджав президента, що має намір залишити ТКГ (а нагадаємо, що Кучма за президентства Зеленського вдруге очолив українську делегацію на перемовинах у Мінську), але з’являються і думки про те, що Кучма йде саме зараз, щоб надалі відгородитися від подальших дій нинішньої української влади. Хоча тут, знову ж таки треба зазначити, що саме Кучма впродовж останнього року погоджував у Мінську небезпечні ініціативи Зеленського. Наступником Кучми, найімовірніше, буде віцепрем’єр-міністр – міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексій Резніков, який до цього часу був заступником голови української делегації у ТКГ.

Також зазначимо, що Резніков ввечері 27 липня на тлі інформації про ворожі обстріли на Донбасі заявив, що рано говорити про провал перемир’я. Загалом зрозуміло, що як би Зеленський не змінював нашу делегацію у ТКГ, нинішня президентська команда і далі буде видавати ілюзію прогресу у мирному врегулюванні, за якісь успіхи. І дарма, що така позиція лише на руку Путіну, бо поступово відкриває шлях до зняття міжнародних санкцій із Росії. Кремль війну розпочав, продовжує її і нічого не робить, щоб її припинити, але от українська влада задоволена якимись «проривами» у перемовинах. Доводиться вчергове констатувати: свідомо чи несвідомо, але нинішня українська влада підіграє Кремлю.

«Найбільш оптимальним для Путіна видається сьогодні карабахський варіант розвитку подій. Тобто підтримання низької, але стабільною інтенсивності військових дій в зоні конфлікту з можливістю їх переростання у велику війну в разі потреби.

Це створює унікальні можливості для тиску на українське суспільство, дає шанс маніпулювати його настроями і шантажувати Володимира Зеленського. Окрім того, це створює у Кремлі ілюзію можливої появи в Києві після неминучого краху української «клоунократії» режиму українського Додона і переходу до дій за молдавським сценарієм. А найбільш оптимальною тактикою для Києва є запобігання можливості переростання військових дій низької інтенсивності у велику війну і виключення можливості появи режиму українського Додона після краху Зеленського. А це – зміцнення армії, а не її деморалізація. А це – боротьба з проросійськими силами, а не загравання з ними. А це – союз з патріотичними силами, а не боротьба з ними. А це – готовність захищати державні інтереси, а не йти назустріч нездійсненному «списку бажань» обивателя. А це – готовність опонувати Путіну, а не боятися його, не дай Бог, роздратувати», – пише на своїй сторінці у фейсбуці відомий український журналіст, політичний оглядач Віталій Портников.