1993 року інфляція в Україні становила 10 000% – порівняно з 1992 роком продукти подорожчали більш ніж у 100 разів. Наступного року, коли Леонід Кучма тільки вступив на посаду, інфляція сповільнилася до 401% і далі в основному знижувалася. 1995-го становила 181%, а 1996-го – 39%.

При цьому 1996-го глава держави підписав указ про грошову реформу, і 100 тис. купоно-карбованців замінили однією гривнею. Реформа сповільнила девальвацію та інфляцію – 1997-го. Держстат відзвітував, що ціни зросли лише на 10,1%. Щоправда, подальші роки продукти дорожчали набагато істотніше: 1998-го їх ціна зросла рівно на 20%, 1999-го – на 19,2%, а в перший рік “нульових” інфляція підскочила до 25,8%. Але вже 2002 року в Україні зафіксували дефляцію – ціни впали за рік на 0,6%.

Також одним із найбільших досягнень президентства Леоніда Кучми називають аграрну реформу. І хоча законодавчо вона почалася на початку 1990-х, найважливіший її етап припав на 1996-ий. Саме цього року розпочалася ліквідація колгоспно-радгоспної системи в Україні. Землю “розпаювали” між селянами, і до 2002 року земельний пай отримали близько 7 млн осіб. Крім того, в країні з’явилися бюджетні дотації фермерам і спрощена система податків.

Таким чином, всього за 10 років (1994-2004) кількість власників землі збільшилася із 19,2 млн до 24,5 млн осіб, а загальна площа земель, яка перебувала у власності в українців, – із 5,9 млн га до 41 млн га. Кількість приватних підприємств в сільському господарстві України зросла із 362 до більш ніж 16 тисяч. Завершенням реформи вважається Земельний кодекс, який український парламент прийняв 2001-го.

Поки Леонід Кучма керував країною, світ побачили три книги його авторства. Найрезонансніша – “Україна – не Росія” (2003 рік), в якій другий президент поділився своїм поглядом на історію України і відмінності в українському і російському національному характері.

Автор переконує, що у двох країн різні долі, національний досвід і несхожі культурно-мовні ситуації.

2003-го це стало справжнім откровенням, адже до цього, ще з часів СРСР, українцям активно насаджували думки про “братські народи”, єдину історію і практично повну ідентичність. На презентації книги Леонід Кучма сказав: “У нас на порядку денному стоїть завдання: створити українця. Небезпека не повернутися до свого українства актуальна для мільйонів громадян України”.

У 2000 році лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз представив аудіозаписи екс-майора держохорони Миколи Мельниченка, нібито записані на диктофон, схований під диваном у кабінеті Президента. Леоніда Кучму звинуватили в замовленні вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе, після чого в країні почалася акція “Україна без Кучми”, яку силовим шляхом придушили в 2001 році. У 2011 році Генпрокуратура з цього приводу порушила кримінальну справу стосовно колишнього президента. Однак Конституційний суд прийшов до висновку, що звинувачення незаконні.

У 2001 році США звинуватили Україну в незаконному продажі Іраку радіолокаційних систем “Кольчуга”. ВРУ зробила невдалу спробу імпічменту, виникла дипломатична криза, але в результаті скандал завершився пшиком. Сам Леонід Кучма назвав звинувачення “нісенітницею собачою”.

Приблизно через півроку після вступу на посаду глави держави Леонід Кучма підписав так званий Будапештський меморандум (міжнародна угода, укладена 5 грудня 1994 року між Україною, США, РФ та Великою Британією про неядерний статус України – “Львівська Пошта”), навколо якого нині ламається безліч політичних списів. Насправді документ був підписаний під шаленим тиском Заходу, який, з одного боку радів розвалу СРСР, з іншого – вжахнувся появі на карті світу одразу такої кількості держав з ядерною зброєю (крім України, ракети з ядерними боєголовками були також розміщені в РФ, Білорусі та Казахстані – “Львівська Пошта”).

Тоді  Кучма обміняв статус без’ядерної держави в обмін на дуже ефемерні гарантії міжнародноїї безпеки. Сьогодні, під час гібридної агресії РФ на Донбасі, виявилося, що цей меморандум – порожній папір, і всі спроби апелювати до держав-підписантів (одна із яких власне й виявилася агресором) закінчилися нічим. Чи дорікати при цьому пану Леоніду: насправді величезне питання. Він діяв в умовах хаосу та розгардіяшу початку 1990-х, й позбувшись радянської ядерної зброї, вчинив, так виглядає, правильно.

Інший важливий зовнішньополітичний конфлікт трапився в 2003 році, коли РФ спробувала “віджати” острів (чи то косу, є такий морський термін) Тузла в Керченські протоці (між Кримом та Краснодарським краєм РФ). Та суперечка досі виглядає дуже дивною, вона фактично не була потрібна ні Києву, ні Москві. Результат такий: спроби росіян насипати дамбу від станиці Тамань (Краснодарський край РФ) у напрямку до Тузли наштовхнулися на вкрай жорстку реакцію президента України Леоніда Кучми – дві країни опинилися на межі реальноого воєнного конфлікту. Тоді Кремль визнав свою поразку – будівництво дамби зупинилося за 102 метри до державного кордону України.

Але підпис Кучми опинився на ще одному документі, який досі гикається Україні. Президенти України та РФ підписали “Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки”. Тоді цей документ сприймався як достойне залагодження конфліктної ситуації між двома сусідами. Нині – в умовах гібридної агресії з боку РФ – договір вилазить Україні боком. Нагадаємо, що починаючи із весни ц.р. ситуація в акваторії Азовського моря вкрай загострилася. Після відкриття в травні Керченського мосту морська прикордонна охорона РФ почала систематично проводити огляди кораблів, незалежно від національної приналежності, які йдуть у напрямку українських портів Маріуполя та Бердянська, мотивуючи це безпекою мосту. Хоча Україна звернулася з позовом у міжнародний арбітраж у рамках Конвенції Організації Об’єднаних Націй (ООН) із морського права, але шанси на успіх – мізерні. В договорі 2003 року є чітка вказівка, що всі суперечки вирішуються між Україною та РФ і треті сторони не можуть втручатися.

Водночас оцінювати міжнародну політику часів Леоніда Кучми лише негативно не випадає. Ставлячи підпис під Будапештським меморандумом та Договором про Азовське море тодіщній український президент навіть в страшному сні не міг уявити, що Кремль почне проти України збройну агресію.

Зрештою, саме він у 1997-ому підписав договір про співробітництво з НАТО, проголосивши, що вступ до Альянсу є стратегічною метою України. Правда, у відносинах з НАТО Кучма не прагнув бігти попереду паровоза: “Я вважаю себе серйозним політиком і не маю наміру обіцяти те, що сьогодні немислимо”, – заявив він в інтерв’ю одній із литовських газет у 2001 році.