Улітку 2014-го життя Михайла та його рідних перевернулось – рідне місто Алчевськ захопили сепаратисти. Недовго думаючи, патріотично налаштована сім’я Лучкіних зібрала все найнеобхідніше та із грудним немовлям на руках i двома старшими дітьми виїхала з міста. В Алчевську ж залишилось все, що вони встигли нажити: квартира, машина, бізнес, у Михайла – донька від першого шлюбу. За ці два роки вони встигли пройти крізь вогонь, нестачу грошей та проблеми із житлом. Михайло певен: виїхати з Алчевська – було єдиним правильним рішенням.
Зараз він будує грандіозні плани на майбутнє, невдовзі планує відкрити у Харкові кондитерську та здивувати містян їстівними фотокартками. Михайло розмовляє російською, втім, час до часу мимоволі переходить на українську.
– Михайле, повернемось у 2014-ий: коли зрозуміли, що дальше залишатись в Алчевську – небезпечно?
– Останньою краплею став випадок, коли дружина із неповнолітньою донькою йшли вулицею, поруч проїжджали ополченці на, вочевидь, забраній у когось машині. Побачивши мою доньку, між собою перемовились, мовляв, давайте її візьмемо собі. Сказали вони це у доволі грубій формі… Дружина тоді вчасно зметикувала і крикнула доньці: “Втікай!”. На щастя, все закінчилось добре. Але після цього моя сім’я зрозуміла, що треба їхати з міста. Це був липень 2014-го. Якраз тоді в Алчевську вже активно тривала масова акція “втікай – куди є сили”.
– Скажіть, будь ласка, а куди ваша сім’я збиралася їхати?
– Спочатку ми планували податись до моїх батьків – вони у Криму живуть. Адже не знали, на скільки це все затягнеться… Втім виїхати із міста тоді можна було тільки через Росію! Та ще й незадовго до від’їзду я потрапив у ДТП і моє авто забрали. Місцеві ЗМІ тоді інформували, що усі бажаючі можуть виїхати із Алчевська на автобусах, які, до речі, організовували “зелені чоловічки”. Звісно, вони вивозили жителів на територію Росії. Вибору в нас не було, тож ми почали збиратись. Разом із дружиною, двома старшими дітьми та молодшою донечкою, якій тоді був лише місяць, двома сумками та собакою ми прийшли до тих автобусів, а було їх близько десятка. У гаманці із собою мали лише мою зарплатню – близько 4000 грн. А тут ще й з’ясувалось, що треба за проїзд по 100 грн з особи заплатити. І це тоді, коли ми рахували кожну гривню, бо не знали де, і, головне, скільки нам доведеться жити на ці гроші! Та були впевнені, що у будь-якому випадку поїхати з міста – буде безпечніше, ніж залишатись під обстрілами. Ми відповідали не тільки за себе, а й за дітей.
Побачивши мою доньку, ополченці між собою перемовились, мовляв, давайте її візьмемо собі
– Що було після того, як ви вийшли з автобуса на території окупанта? Як сприйняли вас місцеві жителі? Зрештою, які тоді настрої побутували серед російського простолюду?
– Вивозили людей в окремі населені пункти. У Каменск-Шахтинський ми приїхали близько півночі. Ми були голодні, а для того, щоб купити щось перекусити, потрібно було поміняти гривні на рублі. На вокзалі вже все було зачинено. Тамтешні таксисти тоді собі вирішили добряче заробити і пропонували обміняти гривні на рублі як один до одного! Звичайна котлета коштувала там близько 500 рублів. Для того, аби її купити для кожного, нам би прийшлось віддати чи не половину з тих грошей, що мали при собі. Тож ми купили квитки на електричку до Ростова. На ростовському вокзалі ми прожили чотири доби. Тамтешні волонтери тоді дуже допомагали біженцям з України. На другому поверсі організували гуманітарний штаб, годували нас тричі на день, забезпечували памперсами, медикаментами. І навіть коляску для місячної Аріни привезли – після кількох діб у автобусі та електричці вона дуже втомилась, постійно плакала, навіть на руках не хотіла заспокоюватись. Спала і гралась вона на вокзальному кріслі… Тож візочок нас дуже виручив. Нам дозволяли безкоштовно користуватись ванною кімнатою і туалетом. Місцеві жителі тоді до нас дуже людяно ставились, з розумінням. Лише питали, як ми з цими “бандерівцями” взагалі жили. Казав їм, що доволі – таки добре (сміється). У відповідь запитував їх, для чого і від кого нас потрібно було захищати?! Бувало, що вдавалось навіть достукатись до людей і щось їм таки пояснити – тоді ще не так потужно працювала інформаційна війна.
Біда, як відомо, зближує – ми тоді подружились із іншими переселенцями, і разом вже вирішували питання обміну грошей. Таки вдалось по більш-менш адекватному курсі розміняти гривні на рублі. Ми купили квитки у Бєлгород, звідки вже подались у село Валки, що неподалік Харкова, де живуть родичі дружини. Та жити у них ми довго не могли, бо банально не було місця – господарі уступили нам кімнату, а самі три тижні спали у машині.
Господарі уступили нам кімнату, а самі три тижні спали у машині
– Михайле, а як освоювались на новому місці? З якими труднощами зіштовхувались?
– Найважче було знайти житло. Через вже тоді другу хвилю переселенців за оренду кількох квадратних метрів у Харкові потрібно було платити космічні гроші. Квартиру можна було знайти за 2,5 тис. грн, якщо з дітьми – від 3,5 тис. грн , якщо у вас більше двох дітей – від 5 тис. грн, якщо у вас немовлята – то від 8 тис грн, а якщо ви переселенець, то вам можуть і без пояснень не здати в оренду житло. Тож почали шукати за містом. Знайшли у тому ж с. Валки – за оренду квартири, в якій і зараз мешкаємо, платимо небагато, але комунальні високі. Також було трохи важко із роботою – на початках перебивався тимчасовими заробітками. А от дітей у школу без проблем влаштували, навіть без документів, бо тоді усіх потрібних довідок при собі не мали. Звичайно, що у школі в них різні ситуації трапляються, бо діти бувають різні, втім, ці всі питання вирішуються. Нарікати нема на що.
– Чи бували ви в Алчевську за останні два роки? Що змінилось у місті?
– Їздили туди три рази. Вперше поїхав, аби взяти теплий одяг на зиму для себе, дружини і дітей та забрати авто. Адже у липні 2014-го, коли ми їхали з Алчевська, говорив із інспектором, що вів справу моєї ДТП. Я наголошував на тому, що хочу забрати машину із собою, а він мене запевнив, що нічого з автівкою не станеться, що вона на збереженні у МВС. Тим паче, що всі документи на неї у мене були на руках. Та через два тижні після того, як я поїхав, друзі подзвонили і сказали, що на моєму авто по Алчевську їздять ополченці. При першій можливості я поїхав туди, аби все з’ясувати. Спочатку через знайомих дізнався, де стоїть авто. Виявилось, у місцевій комендатурі. Потім почав довідуватись, хто із ополченців міг на ній їздити. Згодом виявилось, що в Алчевську орудують аж п’ять сепаратистських угрупувань, які, до речі, між собою не контактують. Можете собі уявити, що у місті твориться?! Я поїхав у комендатуру і таки домовився із комендантом, що забираю машину. Він ніби погодився та, на моє здивування, віддати прямого наказу своїм підлеглим не міг – у кожного з них було своє поняття справедливості. Начальник караулу тоді вперто переконував коменданта, мовляв, він, вказуючи на мене, поїхав з міста на постійне місце проживання до Росії. Машину із собою не взяв – тож, вочевидь, не так вже й вона йому потрібна. Та мені вдалось таки продати своє авто на металолом. Зі ті кошти купив свого французького ровесника – “Ситроена”.
Якраз тоді я і зрозумів, наскільки в ополченців все систематизовано і продумано та звідки бере коріння те їхнє псевдоволонтерство із евакуацією місцевого населення. Вони вивозили людей і одразу формували базу, хто і куди їде, що залишає у місті, багатий він чи бідний, має квартиру чи ні. Навіть пізніше вони не просто так вламувались у будь-які квартири, а йшли у конкретні помешкання, у яких, точно знали, ніхто не живе.
В Алчевську орудують аж п’ять сепаратистських угрупувань, які, до речі, між собою не контактують
– У вас, в Алчевську теж залишилась квартира. Що думаєте робити з нею?
– Продавати її справді нема сенсу, адже заплатять за неї копійки. У Харкові за такі гроші не купите нічого. Наразі у нашу квартиру час до часу навідується теща, ми передаємо їй гроші, аби заплатила за комунальні. Адже, якщо не платитимемо, то її заберуть і заселять там перших-ліпших. Там така система. На Новий рік так званий голова ЛНР Ігор Плотницький анонсував інвентаризацію всього місцевого житлового фонду. Що це означає? А те, що всі награбовані квадратні метри переходитимуть у власність тих, хто їх потребує. Тобто, як бачите, вони займаються, якщо так можна сказати, цивілізованим розбоєм. Ви не живете довший час у квартирі, не платите за комунальні – значить, вона вам більше не потрібна. От і все. Тоді вони залюбки себто вилучать у вас вашу власність та ще й знайдуть аргументи “чому”. Чуже горе їх мало хвилює!
– Михайле, а чим займаєтесь зараз у Харкові?
– Я резидент першого в Україні коворікінгу, що нещодавно відкрився у Харкові. Спільно із ще однієї резиденткою плануємо відкрити у місті кондитерську, друкувати харчові картинки. Наразі чекаю на спеціальний принтер. Ідей у мене багато, всі, звичайно, відкривати не буду. Зараз у нас зі сім’єю більш-менш стабільні часи.
– Чи розглядаєте варіант колись таки повернутись в Алчевськ?
– Коли-небудь – так, а зараз – точно ні. Старша донька закінчує школу. Вступатиме, швидше всього, у харківський виш. Згодом і син закінчить школу. Поки діти здобуватимуть освіту, ми точно будемо тут, а там – час покаже. Зрештою, поки вдома орудують бандити, жити там і підпорядковуватись їм ми не будемо.
Розмовляла
Олена Петришин
Львів-Харків-Львів