Сьогодні про боротьбу Юлії Тимошенко з "РосУкрЕнерго" знає кожен школяр і пенсіонер, як кажуть, від Карпат аж до донецьких териконів. Не є таємницею і біографія власника цієї компанії, що впродовж кількох років  фактично була монополістом в експорті туркменсько-російського газу і в Україну, і в країни Західної Європи. А після січневого політичного шоу на телеканалі "Інтер" ім'я основного фігуранта українсько-російсько-європейських газових баталій Дмитра Фірташа (він є співвласником цього каналу - "Пошта") набуло символічного значення, як засадничого ворога прем'єра Тимошенко і її найближчого оточення. Олії у вогонь підлили і, здавалось би, доволі тривіальні деталі: по-перше, пан Дмитро Фірташ, виявляється, галичанин, уро­дженець села Синьків, що у За­ліщицькому районі на Терно­пільщині. А по-друге, він виступав на "only Russian". Це "друге" геть збило з пантелику доволі патріотичний галицький люд, який губився у здогадках, не знаючи, як пояснити, що трапилось із простим хлопцем із придністровського села.

Саме ці метаморфози і спонукали нас відвідати село Синьків на мальовничому березі Дністра, де 1965 року народився Дмитро Фірташ.

Але перед тим, як разом рушити у далеку дорогу, нагадаємо нашим читачам кілька етапних віх із уже зрілого життя сьогоднішнього вітчизняного мільярдера, адже за минулорічним рейтингом журналу "Кореспондент" у списку 50-ти найбагатших людей України п. Фірташ посідає 9-те місце, а його статки оцінено у 2,9 мільярда доларів.

Загадковий слід Семена Могилевича
та Ігоря Бакая

Після таємних газових угод, які підписували між Україною та Російською Федерацією ще на початку 2006 року, конфіден­ційну інформацію хтось із дуже зацікавлених фігурантів газових угод "злив" назовні, вона просочилася в пресу і про компанію "РосУкрЕнерго" народ загомонів не тільки у владних кабінетах, а й у громадському транспорті та на кухнях. Навіть Президент Віктор Ющенко, пригадується, весь час розводив руками і скаржився ЗМІ, що достеменно не знає, хто з персоналій  стоїть за цією загадковою абревіатурою, хоча  "сліди батьків" "РосУкрЕнерго", як виявляється, намагалися шукати і спецслужби України, які він курує, і їхні зарубіжні колеги.

Важко сьогодні однозначно стверджувати, чому вітчизняні розвідники так довго імітували пошук, що аж у травні 2006 року не вони, а Міністерство юстиції США обережно натякнуло, мовляв, є підозра, що серед засновників "РосУкрЕнерго" значиться і Семен Могилевич, якого Америка вже кілька років шукає як ватажка російської мафії.

Цікаво, що приблизно саме у цей час впливова британська газета "Fіnancіal Tіmes" опублікувала інтерв'ю із не надто публічним вітчизняним бізнесменом Дмитром Фірташем, який заявив, що українська частка компанії "РосУкрЕнерго" належить саме йому.

У цьому ж інтерв'ю п.Фіташ заперечив причетність Семена Могилевича до "РосУкрЕнерго", хоча зізнався, що "з Могилевичем зустрічався кілька разів, але він ніколи не був партнером, і в мене не було жодних справ із ним".

Проте, за публікаціями в ін­тернет-виданні "Українська правда", Дмитро Фірташ спільно з Могилевичем  володіє мережею "Арбат-престиж", до якої входить 28 парфумерних крамниць, розташованих у Москві та Санкт-Петербурзі. Та й зареєструвати "РосУкрЕнерго", за твердженням цього ж видання, Фірташу допомагав особистий адвокат Могилевича, громадянин Ізраїлю Зеєв Гордон...

До речі, Семен Могилевич  наприкінці шістдесятих років минулого століття закінчив економічний факультет Львів­сь­кого університету імені Франка. На початку 70-х переїхав до Києва, де поблизу пам'­ятника Тарасу Шевченку торгував джинсами. Тоді ж і отримав свій перший термін за "фарцовку". Пізніше йому довелося усамітнитися у радянській буцегарні ще й, як тоді це трактувалося, за "незаконні валютні операції".

Перший серйозний "куш" Могилевич зірвав на своїх єдинокровних братах - євреях. Він скористався з того, що на початках горбачовської "перестройки" євреї, як відомо, масово почали емігрувати з СРСР. Могилевич брав у них картини, ювелірні вироби, обіцяючи заплатити за них в Ізраїлі чи в США, однак обіцянок своїх не виконав.

Заробивши перший капітал, Могилевич перебрався до Будапешта, де разом із "соратниками" відкрив бар "Чорно-білий клуб". Згодом угорська поліція запідозрила, що бар Могилевича став штаб-квартирою злочинної орга­нізації, яка займалася постачанням повій з України в Угорщину.

Відчувши смажене, у 1991 році Могилевич перебирається в Англію і реєструє фірму "Орігон". Через один з американських банків йому вдається відмити приблизно десять мільярдів доларів, отриманих від торгівлі афганським героїном. Після того, як Могилевичем активно зацікавилися спецслужби Її Величності, він перетнув Атлантику і оселився в США. Але коли Міністерство юстиції дало ордер на арешт людини, яку американські ЗМІ назвали "міжнародним ватажком російської ма­фії", Могилевич зник... 

Відома ще одна пікантна історія, яку в 2005 році оприлюднив уже тоді екс-голова СБУ, а нині перший віце-прем'єр і вічна права рука п.Тимошенко Олександр Турчинов. Він зазначив, що ще у 1999 році до Головного управління Міністерства оборони України надійшов лист за підписом заступника начальника Головного управління боротьби з орга­нізованою злочинністю та корупцією МВС України п. Лозка, у якому стверджувалося, що "Семен Могилевич є керівником транснаціональної злочинної організації, яка бере участь у міжнародній мережі торговців зброєю, незаконному обігу наркотиків, контролює проституцію в країнах центральної Європи".  

Незабаром українська роз­відка отримала вісточку від ФБР США, у якій фіксувалось: "Кіль­кість організації - 250 осіб. Лідер - Семен Могилевич на прізвисько "Сєва". Основні види діяльності - контрабанда зброї, ядерних матеріалів, наркотиків, цінностей, організація проституції і відмивання злочинно отриманих коштів".

Та українські спецслужби почали активно займатися справою Могилевича лише у 2005 році, коли СБУ очолив Олександр Турчинов. Він стверджував, що саме Могилевич заснував "РосУкрЕнерго", "хоч у документах про право на власність прізвища Могилевича немає". Однак після відставки Турчинова з'ясувалося, що оперативно-розшукову справу, яка стосувалася Могилевича та деяких газових афер, в СБУ ... хтось знищив! 

У 1993 році Дмитро Фірташ проживав у Москві, де займався м'ясним бізнесом. У цей час він у справах відвідав Туркме­ністан, де і познайомився з відомим українським газовим дилером Ігорем Бакаєм. Після цього знайомства п. Фірташ почав активно займатися газовим бізнесом. У середині 90-х Фірташ уже стає одним із партнерів провідної фірми "Ітера", яку, за версію представників вітчизняних спецслужб, "дахував" все той же Семен Могилевич.

Як відомо, Ігор Бакай очолював за президентства Кучми сумно-відому "Дусю" (Державне управління справами). Ніби прокрався. Нова влада хотіла йо­го арештувати. Він, звісно, не захотів сидіти в "цюпі". Чкурнув у Москву, роздає інтерв'ю наліво і направо. І, мабуть, має усіх в носі. 

А до чого тут Фірташ?

Я прямував до обійстя однокласника Діми, на яке мені вказала бабуся, набираючи воду з криниці. Краєм ока розглядав суцільні каркаси теплиць, що заповнюють буквально увесь простір навколо житлових бу­дівель. Минув невеличку школу, яка заховалася за сорокарічними карпатськими смереками. Планував зайти на другий поверх і подивитися на клас, де вчився Діма. Проте подумав, що це вже занадто відгонить чимось дрімучо "совєцким". Щось на кшталт: "Тут вчився Володя Ульянов". То ж пройшов мимо, зауваживши при цьому, що зі шкільного подвір'я на підводі вивозять старі столи.

Біля брами стояв господар, ніби спеціально очікував мого візиту. 

- А чого ви сюди приїхали? Діма Фірташ тут ні до чого. Бо за таку країну, яку "виліпили" колишні й нинішні керманичі, та й наша тернопільська влада, має бути передусім соромно їм, а не йому... - досить таки нервово розпочав монолог однокласник Дмитра Фірташа Степан.

Він відразу почав настирно вимагати посвідку, щоб, так мені здалося, розсекретити мою пар­тійну і журналістську належ­ність. Я ж, як міг, дипломатично відмовчувався, намагаючись не сполохати аж надто агресивно налаштованого синь­ківського ґазду.

Тоді укотре переконався, що під час виборчої кампанії, а на Тернопільщині передвиборчий маховик перегонів до обласної ради вже досяг свого апогею, краще сидіти вдома і не пхатися у "чужий монастир зі своїм статутом". Але було вже пізно щось виправляти, тож запропонував погомоніти  пану Степану десь за філіжанкою "кави" у місцевій корчмі.

Він, на диво, радо погодився. Згодом до нас приєднався завгосп місцевої школи, де навчався нинішній мільярдер Дмитро Фірташ.

Питаю завгоспа, чи, бува, не на дрова вивозять старі шкільні столи? Виявляється, ні. Насправді, за словами п. Миколи, Дмитро Фірташ купив для школи новий інвентар, тож старий шкільне керівництво здає в оренду - на весілля, поминки...

Від пана Миколи я почув доволі крамольні висловлювання. Він вважає, що краще для села, якби пан Фірташ побудував у Синькові школу і якийсь переробний заводик, а на церкву селяни й так би скинулися.

Звісно, за словами моїх спів­розмовників, односельчани дякують Дмитру за відбудований храм. Він був аварійним довгі роки, дах обвис настільки, що ре­альною була загроза обвалу. Тому вирішили розібрати церк­ву й відновити її у первісному вигляді.

За сприяння грошовитого односельця усі роботи над реставрацією храму завершили за півтора року. Інтер'єр церкви у козацькому стилі розписав художник аж із самого Львова. Згодом над будівлею встановили позолочені куполи, збудували нову дзвіницю, облаштували територію.

- Церква у вас і справді фантастична, - щиро зізнався я.

Отож, побачивши мою дружелюбність, співрозмовники перестали бачити в мені "ворожого агента", і ми почали гомоніти як нормальні люди.

Синьківські стежки

Я дістав роздруківку текстів про Фірташа, що вигулькують у контексті останніх трагікомічних подій довкола газової теми, і вирішив перевірити, наскільки мої колеги-журна­лісти "грішать" проти істини. Ми домовились, що я читаю текст, а коли щось не так - вони зупиняють мене і вносять власні корективи, звісно, усвідомлюючи, що вся ця затія теж відгонить суб'єктивністю. І у цьому я пересвідчився, перебуваючи неповну добу у мальовничому придністровському Синькові.

Два тексти, з яких я зробив своєрідний "мікс", доволі позитивно сприймалися моїми співрозмовниками. Вони не заперечували, що у їхньому селі й досі проживає тесть Дмитра Фірташа - Юліан Францович Грабовецький, колишній директор школи, його рідний дядько-тракторист, двоюрідний брат, а ось сліди матері, Марії Григорівни Вербової (дівоче прізвище), яку Дмитро забрав зі собою, за їхнім припущенням, загубилися десь у Києві.

Питаю синьківських ґазд, чи могли вони собі уявити, що їхній земляк стане мільярдером?

Моє запитання їх спочатку розсмішило. Але через хвилину   однокласник Степан філософськи зауважив, що тридцять років тому, якби йому хтось поставив таке запитання, він би відповів приблизно так: швидше води Дністра потечуть не до Чорного моря, а в бік Карпат, ніж Діма стане мільярдером.

- Якби він народився десь у багатих Америці чи Німеччині, був би собі звичайним чоловіком і ніхто б про нього не знав. Це тільки в нас таке "чудо" можливе, коли майже вся країна бідує, а кілька тисяч панів не знають, що з мільйонами робити. Колумбія, одне слово!

Ми знали давно, що він дуже багатий чоловік, але щоб настільки... Ото коли побачили його по телевізору на "Свободі", село аж здригнулося. Одні казали - виродок, мову рідну забув, на Юлю Тимошенко наїжджає, кілька мільярдів газу хоче забрати в держави. Різне було. Дехто навіть до церкви перестав ходити, бо її Фірташ побудував. Одні захищали його, інші виправдовували. Мовляв, щоб серед вовків жити, треба по-вовчому вити.

- А хіба хтось чув, щоб дочка Тимошенко хоч одне слово сказала українською? Чому про це мовчать такі великі ваші патріоти, що оточують Юльку, як Яворівський і Косів. Та й син Президента недалеко втік. Я сам бачив по телебаченню сюжет, коли вручали диплом синові нашого Президента. То якою мовою він говорив, коли його журналісти запитали, що він планує робити далі? А ви кажете - Діма, - доволі патетично висловився Степан.

А я подумав собі, що треба негайно припиняти політикувати, бо розмова може зайти у глухий кут, а то й зупинитися миттєво. Та й Яворівський у пакеті з Косівим не є моїми друзями і соратниками. Отож прошу співрозмовників абстрагуватися від сьогоденного політичного моменту і помандрувати уявою в ті часи, коли лексеми "Юлька", "пасічник", "Янек" асоціювалися із сусідською дівчиною з природною косою, дядьком Віктором, що зранку до вечора гомонів із бджолами, а у липні частував нас медом, героєм польського телесеріалу "Чотири танкісти і пес", у якого була закохана вся дітвора шостої частини земної кулі...

 - ...Уже у восьмому класі було видно, що Діма не пропаде, - продовжував оповідь Степан, - бо був роботящий і головатий. Вчився посередньо, але в класі його поважали, а де­хто й боявся. Він трохи від­різнявся від нас. Ніхто про це не говорив, але багато ровесників це відчувало.

- Може, у його жилах тече якась благородна кров? - обережно натякаю.

- Що ви маєте на увазі? - миттєво реагує Степан. - Він такий, як усі наші синьківчани. Його батько, Василь Дмитрович, шоферував аж до смерті в нас у школі, був класним рибалкою; мати, уродженка сусіднього району, Марія Григорівна, працювала спочатку бухгалтером на цукровому заводі, пізніше - зоотехніком у нашому колгоспі. Цю родину дуже поважали в селі.

- У той час вирощування і продаж помідорів давало великі прибутки. Фірташі возили їх продавати у Білорусію, Прибалтику. Хто вмів усе це організувати, міг за сезон заробити на "Жигулі". А Фірташі у нашому селі були лідерами у цьому бізнесі. Після того, як радянська влада почала боротися з "тепличниками", Дмитро почав вирощувати на продаж троянди, потім песців. У цей період він відслужив у війську, закінчив залізничний технікум десь на Донбасі, але за спеціальністю, мабуть, не працював, бо повернувся в село і одружився з дочкою нашого колишнього директора школи  - Людмилою Грабовецькою. Чи живе він з нею зараз, не знаю, а його тесть і мій колишній директор школи Юліан Францович Грабовецький, як бачу з ваших текстів, гордиться своїм зятем. Наприкінці вісімдесятих він з дружиною залишив наше село. З тих пір я його бачив лише двічі, але порозмовляти не вдалося. І ось недавно  по телевізору побачив утретє...

Чернівецька
"туманна Андромеда" Фірташа

Закономірно, що такій енергійній  і підприємливій молодій людині, якою був тоді Дмитро Фірташ, стало затісно у Синькові, і він почав розмірковувати про своє "Ріо-де-Жанейро". Найближчими, найколоритнішими і, найголовніше, дуже перспективними у контексті реалізації життєвого кредо були Чернівці, за якихось 50 кілометрів від Синькова. Це місто, в якому за "пані Австрії" вулиці підмітали трояндовими віниками , як відомо, здавна приваблювало не тільки поетів. Воно було і залишилося, попри довголітній комуністичний економічний терор, Меккою різного роду бізнесу. Туди і подався Дмитро Фірташ. І, як з'ясувалося з плином часу, не помилився.

Про  чернівецький етап життя Фірташа відомо з Інтернету. В "Українській правді" я прочитав, що 1989 року дядько допоміг йому влаштуватися водієм у пожежне відділення Чернівецької взуттєвої фабрики, а у вільний від роботи час він займався дрібною торгівлею.

Згодом Дмитро влаштувався у приватну фірму "КМІЛ" (Калиновські Марина і Любов). Схоже, що саме керівник цієї фірми - пані Марина - вивела сільського хлопця на нові орбіти ділових знайомств і бізнесу. Торгували усім - консервами, соками, цукром...

В інтерв'ю одній впливовій іноземній газеті Дмитро Фірташ розповідає, як він заробив "перший мільйон". Каже, що наприкінці 80-х йому вдалося провернути дійсно велику справу: "Один з моїх приятелів, що жив в Узбекистані, запропонував поставити дефіцитне тоді сухе молоко, пообіцявши добре заплатити. Я переконав директора заводу виробника сухого молока продати мені 4000 т і позичив на це 5 мільйонів рублів у свого друга-банкіра. Він дав мені ці гроші під чесне слово. Я відправив в Узбекистан сухе молоко..."

Є ще одна таємнича "пляма" у житті Фірташа в Чернівцях. Це бізнес-співпраця з легендою Чернівців кінця минулого століття - Олегом Пальчиковим, який, як пишуть ЗМІ, зараз має багатомільярдний бізнес і величезні газові потоки в Росії, а тоді їх об'єднували ресторан "Європейський", куди приїжджали співати Сюткін, Повалій, Корольова, і оптова торгівля горілкою. Тут же у 1996 році Дмитра Фірташа необережним пострілом важко поранив місцевий бандит. А за три роки перед тим, перебуваючи у справах у Туркменистані, Фірташ познайомився з Ігорем Бакаєм і активно взявся за газовий бізнес. Приблизно тоді ж розпочала свій шлях "до зірок" і Юлія Володимирівна Тимошенко. Можливо, тоді, давно, і перетнулися їхні дороги. А те, що ми бачимо сьогодні, - це "постріли" із минулого?

Отож, кому з них "смакуватиме" цей газ ще довго, хто з них пектиме пиріжки, а кому варто сушити сухарі на його теплі, дізнаємось ще цієї весни.

Мирослав Греділь,
Львів - Заліщики - Львів