Професор Степан Кость – відомий учений, понад десять років завідує кафедрою української преси факультету журналістики Франкового вишу, організатор журналістської освіти в Україні, автор понад ста наукових і навчально-методичних праць, серед яких монографії та навчальні посібники. 

Науковий доробок вченого змінив вектор досліджень історії української преси, збагатив журналістикознавство новими знаннями. Завдяки ініціативності й наполегливості, сумлінності й відповідальності професора Степана Костя наукова школа історії української журналістики ЛНУ ім. І. Франка успішно розвивається, поповнюється іменами молодих учених, дисертаціями яких керував Степан Кость.

А сам він, як історик преси, признався, що “намагався зрозуміти минуле не як суму фактів (в минулому завжди можна знайти потрібні або вигідні факти – але ж історія не є крамничкою!), не як випадковий збіг, а зрозуміти причинні зв’язки, закономірності, тенденції”.

Як відповідь на останні події у воюючій Україні професор Степан Кость ініціює запровадження на кафедрі української преси з вересня 2015-го спеціалізації воєнна журналістика. Він уже підготував два навчальні посібники – “Журналістика і війна” та “Історія української військової преси”, а до кінця року побачить світ ще одне унікальне видання – хрестоматія “Українська військово-політична думка”. 

– Військова преса чи історія військової преси не були для мене чимось новим. Ще з кінця 80-их років я вивчав західноукраїнську періодику, а в 1994-ому видав хрестоматію “Преса боротьби й ідеї”. Вже тоді у мене був задум написати історію саме військової преси. Зі мною тоді співпрацювали аспірантки Олександра Тимчишин і Катерина Федірко. “Нариси з історії української військової преси” побачили світ 1998 року і стали першою монографією, в якій ішлося власне про українську військову пресу. 

Тут порушується низка важливих проблем військово-політичної думки, зроблена спроба з’ясувати погляди таких видатних українських державних і політичних діячів, як Степан Бандера, Євген Коновалець, Симон Петлюра, Роман Шухевич, на українську визвольну боротьбу, на місце армії в суспільстві. На основі об’ємного фактологічного матеріалу показані основні етапи становлення і розвитку української військової преси в ХХ столітті. До речі, 1998 року у Львові появилася монографія Сергія Горевалова “Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях”, але проблема в тому, що автор до української військової преси зарахував і ту військову пресу, яка виходила за радянських часів.

Проти цього принципово виступав, натомість визначав критерії, на основі яких те чи інше видання належить до української військової преси. Про все це написано у вступі. А коли почалася новітня війна, зрозуміло, що морально й інтелектуально я був готовий до цієї проблематики. Інша річ, що не вистачало матеріалу. Проте з огляду репортажів наших журналістів, які побували в зоні бойових дій, я зрозумів, що в нас нема традицій воєнної журналістики. Наші ЗМІ не плекали, не розвивали військової проблематики. Я б міг тут назвати лише Андрія Цаплієнка – журналіста, який і до цих подій був воєнним кореспондентом. А до написання посібника “Журналістика і війна” підштовхнув мене один випадок. 

Коли дивився сюжет про донецьку патріотку Ірину Довгань, подумав про те, як себе не вміють поводити наші журналістки, які їдуть в зону бойових дій. Воєнний кореспондент-жінка – це найнедоречніше, абсурдно, як і взагалі жінка на війні. Ще один аспект: військова преса була органічним складником, елементом структури української преси. Структура преси – відображення нашого життя: спорт, побут, дозвілля, культура, економіка тощо, так само і військова сфера свого часу.

Дмитро Донцов писав про “гречкосіїв”, про пацифістів. Я підводжу до того, що є в українській вдачі й така риса, як войовничість (не агресивність, а войовничість у доброму розумінні слова), яка проявляється саме тоді, коли тобі загрожують, коли постає проблема і треба боронити свою землю. Стосовно воєнного дискурсу, то в мене є своє бачення його висвітлення в газеті.

Військова проблематика щезла зі сторінок преси вже давно, а в історії нашої держави почався справді критичний відповідальний момент – війна. Гадаю, ми до неї не були готові. Не тільки держава, суспільство в цілому, але й кожен зокрема, ніхто не вірив, що потрібно буде воювати. Ось чому я хотів, щоб цей посібник “Журналістика і війна” (вступного характеру) якнайшвидше появився.

Після нього одразу – “Історія української військової преси”, а завершальною ланкою цього ряду мала б бути хрестоматія “Українська військово-політична думка” (є дуже багато матеріалу, публікацій на цю тему до 1994 року). Пригадується теза Євгена Коновальця із однієї з його статей в журналі “Сурма” (орган Української Військової Організації): “Ніхто задля наших гарних очей не дасть нам Української Держави, в якій наш нарід нічого не вложивши міг би щасливо й вільно жити”. Це був 1928 рік…

– Справді, не було. Бо, як ми вже зазначали, вийшла монографія Сергія Горевалова, а над посібниками ніхто не працював. До речі, його нариси ми використовували в загальному курсі “Історія української журналістики”. Я ж задумав не просто написати посібник, але й запровадити спеціалізацію. Гадаю, ми подолаємо інфантильність наших студентів-юнаків. Рік служіння при війську дав би їм дуже багато, особливо тим, що в майбутньому хотіли б свою журналістську долю пов’язати з військовою і воєнною проблематикою. Під сучасну пору нам потрібно мілітаризувати суспільство, слід звикати до думки, що за все треба боротися, що всього можна досягнути, але шляхом боротьби. Ідея боротьби є однією із засад, адже це,  по суті, ідея розвитку. На цьому наголошую в своїй монографії “Західноукраїнська преса першої половини ХХ ст. у всеукраїнському контексті”.

– З’явилися дуже цікаві програми на багатьох каналах, приміром, “Громадянська оборона” на каналі ІСТV, є вони на “1+1”, Першому національному. Це справді окрема тема – важлива і водночас делікатна, суперечлива, дискусійна. Як писати про війну? В моїх двох посібниках є найважливіші тези, поради. Не можна бути пацифістами, бо втратимо державу. Сьогодні нас це стосується як ніколи. Так само і в нашому ремеслі: аби добре написати, журналіст повинен знати, про що пише. Це стосується і війни. Треба бути в матеріалі, інформаційно підкутим.

Є й болючі етичні проблеми. Війна – це завжди смерть. Можна зробити висновок, що “війна – це вбивство, але дозволене законом і освячене певними ідеями”. Індуктивне мислення людини неминуче підштовхує до висновку, що боротьба (війни, конфлікти, суперечності) – не лише спосіб і засіб розв’язання низки проблем. З історії знаємо, що ще з античних часів Аристотель був проти воєн, а Геракліт – навпаки, їх захищав. Як бачимо, є такі, що війну заперечують, і вистачає тих, які обґрунтовують її обов’язковість. 

Не про все можна писати. Чому такі суперечливі враження появилися в багатьох дослідників журналістики після того, як показали смерть фотокореспондента газети “Сегодня” Сергія Ніколаєва? Навіщо смакувати останні  хвилини  його життя, знімаючи на камеру, а потім показувати в ефірі?.. 

Ще один важливий аспект: йдеться про підготовку журналіста, який їде в зону бойових дій і в екстремальних ситуаціях змушений себе захистити, оберегти від найстрашнішого, бо чатує постійна небезпека. Безперечно, наша професія межує з ризиками. Комусь треба воювати, а журналісти повинні писати і знімати.

В моєму посібнику є сім чи вісім тез щодо висвітлення війни: яку зайняти позицію, як порозумітися з людьми з “тієї сторони”. По-перше, це пов’язано з великою небезпекою для журналістів-патріотів, по-друге, чи вдасться переконати наших ворогів, отих так званих ополченців чи сепаратистів? Український журналіст не може ставати над сутичкою, не може бути нейтральним. Розуміємо, якщо журналіст приїхав із Англії, Німеччини чи Польщі, він може дозволити собі сторонню оцінку ситуації, роздуми про межу, грань між добром і злом. Для українського журналіста така постава є неприйнятною, нейтрально ставитися до тих людей, які нас знищують, – це не позиція.

Постає принципове питання: на чиєму боці повинен бути журналіст? Якщо коротко окреслити, що найважливіше для українського журналіста, який пише про війну, це віра в те, що ми переможемо! Не завжди правда лікує, не завжди вона доречна. Її можуть сприйняти по-різному. Не йдеться про те, щоб уникати попередження про якусь небезпеку і боятися наголошувати на недоліках. Варто відчувати межу, де така правда, яка може посіяти паніку. Відомо, що першою жертвою війни є правда. Відомий польський воєнний журналіст Казімеж Мрозевич каже, що це колись жертвою війни була правда, а нині – журналіст. 

– Я, до речі, дуже хотів би, щоб на цю спеціалізацію зголосилися всі студенти-юнаки. Було б добре, аби влітку замість практики на один місяць вони могли поїхати у табори, відчули себе військовими. Можливо, це складно буде зробити, але, гадаю, цілком реально. Звичайно, треба вивчати військове ремесло, навіть на перший погляд таку прозаїчну проблему, як подання невідкладної медичної допомоги.

Бо Сергія Ніколаєва, на думку фахівців, можна було врятувати, адже поранення в ногу і в руку не були складними, але дорогою до лікарні він просто стік кров’ю. В групі спеціалізованій чекаємо небайдужих і готових до боротьби. Бо нема вищої місії, аніж оборона Вітчизни, відстоювання миру і свободи народу.

В одному з розділів майбутнього посібника я пишу, що журналістика повинна служити ідеї української державності. Це найвищий історичний імператив української нації. А ще важливим є те, що в умовах війни дуже уважно треба підходити до бачення й реалізації “свободи слова” і разом з тим займати активну громадянську позицію.