– Прояснився стратегічний задум президентської команди щодо так званих донбаських законів. Ми, звісно, знали про мінський протокол і його пункти, але не вірили в його реалістичність... Думаю, до кінця в нього не вірять і в Адміністрації Президента, але не можуть не спробувати. Це означає, що і в серйозність “донбаських законів” вони також не вірять. Це – як аукціон: хто дасть більше?.. А заплатить чи ні – то вже інша справа. 

Президенту цей хід конем був конче необхідний саме перед його візитом за океан. Там цей хід підхопили і чекають від росіян виведення військ із окупованого Донбасу. Наївно? Можливо. Але це довга стратегічна гра, і м’яч зараз на полі суперника.

Шкода тільки, що заради такої інструментальної мети наших депутатів (якими б вони не були) змушують порушувати Конституцію і всі писані правила... І ще більше шкода, що ця національна ганьба співпала в часі з ратифікацією Угоди з Євросоюзом. Це також був чийсь стратегічний задум, реалізований із особливим цинізмом. 

Небезпека “донбаських законів” не стільки в юридичній, скільки в морально-психологічній площині. Це роз’їдає зсередини національну солідарність і той національний підйом, який викликали революція і масова підтримка фронту. Це роз’їдає і рамки пристойності в українському політикумі, що на тлі нової виборчої кампанії загрожує стійкості всієї політичної системи України. Усе це призводить до деморалізації воїнів і депресії серед мас (постпомаранчевий синдром). Граючи в такі ігри, цілком можна втратити і державу, і її територію, і її громадян, залишитися в історії “непонятим ґєнієм”, який хотів як краще, а вийшло, як завжди... 

Особисто я вважаю цей шлях помилковим тому, що він демотивує українське суспільство та зменшує потребу Заходу допомагати Україні . Мовляв, самі домовляться. Але альтернативою цьому є не війна, як нас намагаються “взяти на понт”. Записати всіх противників “донбаських законів” автоматично в прихильники війни – це також недоречна маніпуляція. Правильним кроком, на мою думку, було би внести зміни в закон про окуповані території, доповнивши Крим частиною Донецької та Луганської областей, які ми не контролюємо і, як мінімум, до весни не зможемо контролювати; законодавчо визнати стратегічну ситуацію такою, якою вона є, і не відділяти окупації Криму від окупації Донбасу; наполягати на міжнародному визнанні донбаських бойовиків терористами, а Російської Федерації – пособником тероризму. 

Проб­лему українсько-російської війни потрібно зробити комплексною проблемою відносин Заходу з Росією, де в нас буде моральне вето на скасування санкцій, і пережити зиму. Тяжко. Холодно. Бідно... Але не на колінах.

– Це поразка, але не кінець. Сьогодні (16 вересня – “Львівська Пошта”) закінчилась українська державність у тому вигляді, у якому ми її знали. Веселої, безтурботної, мирної, недалекоглядної, але доброзичливої країни-спадкоємниці УРСР більше нема. Мрія про мир і свободу помножена на біль та образу має мотивувати нас створити нову країну: серйознішу, відповідальнішу, сильну фізично і духом. Альтернатива? Альтернативи нема!

– Сьогодні (16 вересня – “Львівська Пошта”) чорний день... Невже на світлій дорозі до європейських цінностей?! Менш страшний, звичайно, ніж 16 січня, але не менш мерзенний. 

Можливо, із часом “чорнота” зникне, розмиється та посіріє (закони ж бо втішають нас, однак можуть і не виконуватись). Але не зітреться брудна пляма з політичного обличчя тих, хто допустив таку ганьбу в післямайданній Україні – ганьбу ігнорування не лише думки громадськості, а і її самої як факту нашого життя. 

Коментувати закони про амністію терористів (?!) та надати їм автономію дій при фінансовому сприянні держави (?!) немає ані сил, ані бажання. Компетентних коментарів написано й озвучено предостатньо. Та хто би на них зважав? Що примітно: ніхто з моїх друзів, які тією чи іншою мірою аналізують політичний процес, не сказав жодного схвального слова про ухвалені акти й не висловив нічого, крім обурення, про спосіб їх ухвалення.

– Прочитав за­конопроект про особливий статус. За змістом – повна дурниця. Найважливішими є два моменти: звільнення від відповідальності за участь у подіях у цих районах (це в чому – штурмах будинків чи відрубуванні голів українцям?) і призначення виборів на 7 грудня. 

У перехідних умовах навіть не здогадалися написати, як вступає в дію цей закон! Було б логічно – після демілітаризації. Ні – то ні! А так… це повна дурниця. А такий пасаж: “Загони народної міліції утворюються на добровільних засадах із числа громадян України, які постійно проживають у відповідних населених пунктах окремих районів Донецької та Луганської областей. 

Загони народної міліції під час охорони громадського порядку реалізують повноваження, передбачені для них законами України. Про утворення та діяльність загонів народної міліції сільський, селищний, міський голова інформує місцеве населення через засоби масової інформації”. Це легалізація “апалчєнія”? Можливість створення в кожній сільраді своєї армії? Чи просто булька? Адже ніякого правового регулювання ці норми не несуть, а порядок створення та повноваження цієї міліції не визначені. 

У сухому залишку Україна прогнулася перед Путіним і терористами та показала всім, що ми готові йти на компроміси. Такий “прогин” нанесе удар по іміджу Порошенка, але точно не вирішить проблеми миру. І війна триватиме, адже ані Путін, ані терористи не отримали того, що хотіли. Терористи в Харкові, Одесі й інших населених пунктах отримали сигнал: можна вбивати українців і сподіватися на звільнення від відповідальності. 

Це дуже небезпечно для всіх. Але залишається висока вірогідність того, що і Путін, і терористи завтра ж почнуть вигукувати буцімто це їх не задовольняє. І ми почнемо з чистого аркуша новий наступ... Можливе й інше: оскільки закон нічого не регулює, потрібно багато нових законів чи змін до чинних. Ситуацію “дожиматимуть”, аби ми відступали далі і далі. Загалом сумно. Хто порадив так чинити? Чому нічого не обговорили з людьми? Чому депутати проголосували?

– Оцінка і шок суспільства щодо рішення стосовно визнання “українського Придністров’я” є прямим наслідком комунікаційного провалу нинішньої влади: по-перше, не було жодної дискусії, жодних пояснень і аргументів. Порошенко має публічно розказати, чому було прийняте саме таке рішення. 

Що це – схема Путіна і капітуляція України чи “мирний план” Порошенка, аби зупинити війну та ратифікувати Угоду з Євросоюзом? По-друге, не було якісної експертизи. Цей закон порушує навіть Конституцію і потребує багатьох доопрацювань. Рішення загалом виглядає як тактичне, короткотермінове. Очевидно, щоб виграти час/зупинити явну війну/створити зону замороженого конфлікту. Але не царське це діло пояснювати, чи не так?

– Закони про ам­ністію та особливий статус Донецької і Луганської областей відкривають в українському суспільстві скриньку Пандори. Для багатьох із нас Україна в такому вигляді втрачає сенс, а значить – боротьба проти цього рішення буде безкомпромісною. Особливий цинізм – спроба прийняти їх під інформаційним прикриттям ратифікації Угоди про асоціацію.

Велика помилка Порошенка в тому, що він вважає себе непогрішимим, єдиним здатним приймати правильні рішення. Звідси – повне ігнорування всіх навколо, небажання опиратися на волю народу, визнавати помилки, навіть найочевидніші.

Те, що відбулося сьогодні (16 вересня – “Львівська Пошта”) із законами “про ДНР і ЛНР”, а також рішення щодо відтермінування застосування Угоди про асоціацію з Євросоюзом, насправді має просте і логічне пояснення: Україна програла військову кампанію і наразі з надзвичайними потугами (в кращому разі) здатна стримувати наступ російських військ. Усі ці рішення – від безвиході.

Так, треба розбиратися, як і чому ми програли військову кампанію, навіщо кілька місяців гинули українські солдати і цивільні, руйнувалась інфраструктура, але від того ситуація не стає кращою. Ми наразі не здатні воювати, тому змушені шукати ганебне перемир’я.

Думаю, ми б це зрозуміли, якби нам хтось захотів усе пояснити. Не треба лицемірити, хитрувати й обманювати своїх. Ми тепер розуміємо: коли Порошенко, а за ним і інші, говорив, що червоною лінією, за яку ніхто не переступить, є територіальна цілісність і суверенітет країни, то європейська інтеграція залишилася з того боку червоної лінії, де “торг умєстєн”. І це таки важливий пункт торгів для Путіна, бо який доказ більш красномовно свідчить про підпорядкованість Києва Москві? Натомість нам або не говорили нічого, або говорили неправду, вигадуючи абсурдні причини затримки ратифікації Угоди про асоціацію в той час, коли торги з Росією вже активно йшли.

Єдине, що я не зрозумію і ніколи не сприйму, то це спробу обдурити мене брутальною підміною понять: територіальна цілісність, заявляє влада, річ, стосовно якої не ведеться дискусій. Так, формально Донецьк і Луганськ залишаться (але ще треба буде “декого” переконати) в складі України, але фактично вони стануть незалежними, а ми їм ще й сплачуватимемо репарації. Це не захист принципів, а шулерська їх заміна, що є, своєю чергою, вже грубим і підступним обманом. Якось так вийшло, що українська дипломатія і далі обманює не ворогів, а свій народ. Цього я не зрозумію ніколи.

– “Мирний план” Порошенка в запропонованій формі та без належної суспільної дискусії – подарунок конкурентам БПП на цих виборах і недалекоглядне рішення, платити за яке доведеться всій країні. Чи не варто запитати в громади, яку ціну готові ми платити за імітацію миру та деескалації перед тим, як подавати законопроект такої ваги на розгляд Ради старого типу?

У ситуації загальної суспільної недовіри такі рішення лише сіятимуть паніку та загальний психоз. А ще гірше – країна відрубає собі руку, але це не допоможе врятувати все тіло від гангрени.