Події в Україні – це не завершальний епізод холодної війни. Це наслідок геополітичної реальності. В силу своєї географії та історії Україна перебуває в епіцентрі напруження Росії та Заходу. Це розколота країна, що поглядає у дві різні сторони. 

Упродовж століть до трагічних подій останніх тижнів російські керівники розуміли, що якщо їх країна хоче зіграти свою роль на Заході, їй достатньо зберегти контроль над Україною. Колишній радник з національної безпеки Збіґнєв Бжезінський писав, що без України Росія може залишитися імперією, але “це буде передусім азіатська імперія, розташована на Кавказі і Центральній Азії”. Тому-то жоден російський лідер не може піддатися маневрам і вмовлянням заступника держсекретаря з європейських справ, яка веде відчайдушну роботу, намагаючись вирвати Україну з-під впливу Росії. 

Ось чому зацикленість Америки на українській демократії не має ніякого відношення до геополітичних реалій цього регіону. Джордж Уілл, президент Обама та Вікторія Нуланд можуть думати, що мають справу з простим моральним питанням боротьби демократії із самодержавством, і що повалення Януковича є великим кроком вперед для хороших хлопців у цій міні-драмі холодної війни. Але це зовсім не так, і геополітичні імперативи цієї ситуації, які для Росії є значно важливішими, аніж для Заходу, у підсумку завжди визначатимуть події в Україні.

“Маленька переможна війна”, як напевне обіцяють Путіну генерали, які за все життя не воювали проти армій, більших за грузинську, може завершитися падінням як режиму Путіна, так і самої Росії. Із американським геополітичним суперником №1 буде покінчено. А що при цьому постраждає народ України – ну, на ці жертви Обама, напевно, буде готовий піти. Адже він не дивиться російського телебачення – звідки ж йому знати, що Україна дуже дорога американцям. Путін, звичайно, усе це розуміє і, вочевидь, планує обмежитися диверсійними операціями і роздачею зброї проросійським радикалам у Криму, Донбасі і в Одеському регіоні, давши громадян України можливість самим розв’язати громадянську війну. Однак стримати стихію в запланованих путінськими стратегами межах навряд чи вдасться – циніків вистачає не тільки в Кремлі.

США ніколи не йшли на ризик прямого воєнного зіткнення із СРСР/Росією із цілком зрозумілої причини – наявність ядерного потенціалу у Москви. На такий ризик без сумніву пішли б при нападі на країну НАТО, але тільки в такому випадку. Так що Україна опинилася один на один із Росією. 

Реакція української влади виглядає в чомусь дивною: українські лідери заявляють, що мають справу із фактом вторгнення, агресії, окупації, однак ставлять собі в заслуги свою ж стриманість і те, що не піддаються на провокації. Ну, якщо вживати цей термін, то все, що можна було, уже “спровоковано”. Пояснення такого “чуда” банальне і просте – в України немає армії. Є певна кількість людей у погонах зі зброєю та амуніцією – нема інституту, структури, що йде воювати туди і з тим, куди і з ким каже начальство…

Уряд, підзвітний Майдану, який нікому не підзвітний, може радувати своєю красою адептів сили громадянського суспільства, але така конструкція зовсім не придатна для вирішення міжнародних конфліктів із чіткою силовою складовою. Якщо київська влада буде реальною єдиною владою над усією Україною, якщо людина зі зброєю на цій території керуватиметься не революційною правосвідомістю і наказами польових командирів, а виключно наказами тієї самої влади – із такою владою Москва принаймні буде рахуватися. Із нинішньою, на жаль, просто не рахується… Поки ж, якщо тільки дипломатична вправність і неймовірної сили міжнародний тиск не заставлять Росію покинути Крим, “брестський договір” видається практично неминучим. Або, якщо продовжувати історичну аналогію, реалізація формули Троцького тих років – ні миру, ні війни, юридичне невизнання і фактичне признання анексії. До кращих часів.

Зараз для України та її народу настав момент великих нещасть. Ніхто не може поручитися, що вирішення кризи буде мирним, і дуже важко залишатися байдужим дивлячись, як натовп людей заповнює київський Майдан. Вони вимагають того, що в умовах демократій вважається очевидним: права самостійно вибирати собі майбутнє. Однак зараз настав час серйозних випробувань і для тих, хто перебуває за межами України. Залежно від того, як ця криза розвиватиметься далі, вона може серйозно вплинути на Європу, на США, і, звичайно, на Росію та її президента Путіна. Хоч зараз ймовірність того, що Росія піде на воєнне вторгнення в Україну доволі мала – такий сценарій може обернутися для Москви справжньою катастрофою – цілком обґрунтовані інтереси Росії обов’язково врахувати.

Цього тижня Збіґнєв Бжезінський, радник з питань національної безпеки президента США Джиммі Картера, висунув цікаву ідею. У Financial Times він написав, що Україна не може стати частиною антимосковського альянсу, відтак, каже він, у цьому випадку може спрацювати “фінська модель”. На думку Бжезінського, Україна подібно до Фінляндії, яка теж є сусідом Росії, має стати “сусідом, який підтримує широкий спектр економічних відносин із Росією та Євросоюзом”. Сьогоднішня криза розгортається у частині світу, що має доволі складну історію. Усього 25 років тому впала Берлінська стіна, що викликало ряд подій, які привели до розпаду Радянського Союзу. Усе це поклало кінець холодній війні. 

Але якщо ми хочемо звернутися до XX століття для пошуку історичних паралелей, то варто згадати про події 100-літньої давності. У серпні 1914 року почався жах Першої світової війни. Лідери того часу відправилися на війну в напівбезсвідомому стані, наче зовсім не розуміючи, що їх дії чи бездіяльність обов’язково матимуть наслідки. Саме про цей трагічний момент історії XX століття, а зовсім не про Холодну війну, нам треба пам’ятати зараз, коли в Україні розгортається справжня драма.

Ніхто тут не знає, як бути, все дуже заплутано. А Путін точно знає, що робити. Що йому тут потрібно? Хаос. На цей раз у нього є непогані шанси “розрізати” Україну. Тому все йде до масштабного конфлікту. Великого, дуже великого внутрішнього протистояння. Він влаштує безлади у деяких регіонах України… Зараз ключовий момент. Росія намагатиметься балканізувати Україну. Путін ніколи нічого не говорить просто так. Україна для нього – просто “територія” і її необхідно розділити. Проблема із Путіним полягає у тому, що він не просто ревізіоніст. Він – реваншист. Ось чому це конфлікт інтересів. Він просто хоче отримати її назад.

Оцінюю ситуацію як украй небезпечну. Дозвіл, який отримав Путін від Ради Федерації, де-факто є дозволом на агресію на території суверенної країни. Думаю, тут йдеться не тільки про Крим. Як випливає з відповідей представників Ради Федерації – йдеться про Україну: напевно, про її схід, а може й про неї цілу. Мова усіх цих висловлювань, які підтримують ідею Путіна, була вкрай агресивна, нагадувала найгірший тон, який пригадую з часів Радянського Союзу. Це було як повернення до минулого за допомогою пігулки. Побоююсь, що це не лишень є справою для проведення торгів, а ретельним планом, підготованим для України.

У футболі кажуть, що не змінюють ні команду, яка виграє, ні стратегію, яка приносить успіх. У геополітиці, принаймні у російській версії, можна говорити приблизно про те ж саме. Тенденції у Криму нагадують про події, що відбувалися у колишніх радянських республіках, які намагалися іти своїм шляхом не дивлячись на Москву. 

Володимир Путін, як до нього Борис Єльцин, а ще раніше Михайло Горбачов, отримують задоволення від розпалу сепаратистських настроїв у колишніх країнах-сателітах. У підсумку Грузія, Молдова і Азербайджан позбавлені контролю над частиною своїх територій на початку 90-их років. Сценарій цих конфліктів не значно й змінювався. Кожен із регіонів пробував проголосити свою автономію, а далі  незалежність. Відносини між регіонами і столицями напружувалися. Москва, як здавалося, займала нейтральну позицію, відіграючи роль посередника, що не перешкоджало їй таємно допомагати сепаратистам. Кожен раз Росія вигравала від такого напруження, забезпечуючи свою військову присутність в цих стратегічних регіонах і послабляючи країни, які вона називає “близьким зарубіжжям.

Події в Україні за вихідні стали частиною відкритої російської політики. Кремль перервав довгу паузу, відповівши на події в сусідній республіці по всіх напрямках: міжнародному, парламентському, військовому… 

Спершу пожвавилася Дума – там довго не робили ніяких заяв, прикриваючись поїздками парламентарів на місце подій. Насправді ж чекали “відмашки” першої особи, не знаючи, як реагувати на дії Майдану. Однак після п’ятничної прес-конференції Віктора Януковича у Ростові, внесення того ж дня законопроекту про спрощений порядок прийняття до складу РФ як нового суб’єкта частини іноземної країни і заяви президента Барака Обами туман почав розсіюватися. І дуже швидко… Поміж тим російська влада постійно підкреслює – рішучі дії готуються про запас. Тобто Путін ще не прийняв рішення, але руки у нього вільні.

Війна – це не тільки порушення міжнародних договорів, але й визнання того, що ніяких аргументів, окрім сили зброї, у країни немає. Це водночас і готовність підірвати власну економіку і валюту. Навіть якщо прямих зіткнень в Україні не буде, провокація війни (а введення немаркованих військових на територію сусідньої країни – провокація) – це ганебний і негідний інструмент. Це виглядає як зізнання: так, у нас не залишилося ніякої позитивної повістки дня на території колишнього СРСР. У кремлівських колах давно крутяться імперські ідеї, але вони поєднуються із негативною тематикою. У нас немає пряників, ми збиратимемо імперію тільки насиллям. Війна – це помилка, яку роблять не тільки через неповагу до міжнародного права і цінностей компромісу. Це помилка, викликана жорстокою історичною самоцензурою. Виділення історії країни зі спільної світової історії, створення своєї “особливої” патріотичної історії породжує великі сліпі плями в очах правителів.