Побувавши на Євромайдані  у Львові і Києві, розумію – це два цілковито різні явища, навіть світи. Так: що у нашому місті, що в столиці люди вийшли на вулиці заради однієї мети – майбутнього України в Європі, точніше – в ЄС. І що тут, і що там українці не надто дослухаються до слів триголової опозиції (кожна з яких твердить про щось своє). 

Та головна різниця між Майданами у цих двох містах у тому, що у Львові студентська більшість відкрито декларує: “Нам тут не потрібна політика!”, а в Києві – приймає полум’яні спічі лідерів опозиції  (хоч і не надто активно, з перешіптуванням, а подекуди і нерозумінням).

Можливо, я не розумію до кінця обох ситуацій, але надто вже помітно – люди вийшли на вулиці українських міст, бо не можуть і основне – не хочуть й далі так жити! Тільки от у Львові маємо цілковиту підтримку, фактично ідеальну ситуацію без втручання і залякування силових структур і влади, а в Києві – постійну напругу, що в будь-який момент може вилитися в конфлікт між міліцією і народом. 

Виглядає на те, що політики в столиці на Євромайдані потрібні передусім  як захист для людей, а не як очільники чи ідейники. Про це свідчить чимало ситуацій, зокрема вчора з пікетом під Кабміном, коли силовики зустріли пікетуючих у повній бойовій готовності, протигазах – і лише заклик опозиціонерів повертатися на Європейську площу врятував їх. 

Тож маємо те, що маємо (як казав один із наших президентів) – народ демонструє свою волю, голосуючи за євроінтеграцію присутністю на майданах, будучи насправді беззахисним у своїй же країні. І те, чого ми зараз найбільше потребуємо від політиків – аби нас зрозуміли, хоч раз підтримали і захистили: безкорисливо, без закликів про вибори і розмов зі сцен.