Згідно з ним, у випадку, коли на території населеного пункту проживає більше 10% певної нації або національності, місцева влада може прийняти рішення про надання мові цієї нацменшини статусу регіональної. 

Скористатися можливостями закону змогли жителі 10-ти областей України. У 9-ти регіонах (Одеській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Херсонській, Дніпропетровській, Харківській, Миколаївській областях і місті Севастополь) статусу регіональної набула російська мова, у Закарпатській області було визнано “особливим” статус угорської, румунської і русинської мов.

А в одному з районів на Одещині – Болградському – аж чотири мови отримали статус регіональних: болгарська, гагаузька, російська, албанська. У цьому районі більше 60% жителів представляє болгарську регіональну мовну групу, більше 18% – гагаузьку, більше 15% – російську, близько 2% – албанську. Хоча албанців на території району і менше 10%, вони компактно проживають у селі Жовтневе, де становлять половину населення, тож албанська також отримала статус регіональної мови у цьому районі.

Жителі регіонів, в яких було прийнято рішення про надання мовам національних меншин статусу регіональних, кажуть, що їм стало легше спілкуватися з чиновниками, а чиновники – що їм нарешті не потрібно відповідати на одне й те ж саме запитання громадян: “Чому ми не можемо написати заяву своєю рідною мовою?” 

Адже в Україні дійсно є регіони, де більшість населення спілкується російською, румунською, татарською чи угорською мовами, а не українською. Тож закон про засади мовної політики тільки легалізував право людей спілкуватися рідною мовою.

Україна приєдналася до Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин у 2003 році, в 2006-му вона набула чинності в Україні. Проте тривалий час Хартія ніяким чином не виконувалася, оскільки не було прийнято відповідного національного законодавства. Лише у минулому році Законом “Про засади державної мовної політики” було зроблено перший крок до реалізації положень Хартії і права людей в Україні на рідну мову.

Європейські стандарти, про які так багато говорять – це не тільки стандарти заробітних плат і рівня життя, але й стандарти дотримання прав людини. Право розмовляти своєю рідною мовою – одне з основних прав людини. Завдання держави – реалізувати його. 

В Україні діють дошкільні та загальноосвітні заклади, де навчання здійснюється мовами національних меншин або де діти можуть вивчати рідну мову факультативно. Також мовами нацменшин видаються підручники, газети і журнали. Фінансування відбувається як за підтримки спонсорів та іноземних держав, так і коштом Державного бюджету.

Під час і після прийняття мовного закону опозиційні партії намагалися підняти рейтинг власних політичних сил, маніпулюючи мовними питаннями. Зокрема, вони представляли закон про засади мовної політики як такий, що знищить українську мову. Минув рік, який показав, що закон позитивно вплинув на інші мови, проте ніяким чином не применшив ролі української мови в житті держави. 

Мало того, в Держбюджети на 2011 – 2013 роки було закладено від 110-ти (2011 рік) до 145-ти (2013 рік) і 167-ми (2012 рік) мільйонів гривень на виробництво українських фільмів. Якщо порівняти, то у 2008-му відповідна сума становила 51 млн гривень, а в 2009-му – усього 5 млн гривень. Такі цифри наочно показують готовність “поборників української мови” підтримувати видання української культурної продукції.

Для побудови здорового суспільства, для забезпечення міжнаціонального миру і злагоди в нашій країні, для позитивного міжнародного іміджу мають забезпечуватися права людини в Україні, у тому числі й право на рідну мову.