– Поки це важко зробити. Хоча насправді суди присяжних не є для нас новелою. Фактично це той самий суд народних засідателів, який існував до 2011 року. Тоді був такий самий склад суду: два професійні судді і три народні засідателі, яких тепер просто перейменували на присяжних. Тобто новації тут немає, хіба що, аби виконати вимогу Конституції, ліквідували суд народних засідателів у кримінальних справах і запровадили суд присяжних.

Модель, яку в нас обра­ли, не є властива іншим країнам, де також існує суд присяжних. Мені здається, що її ще треба переглянути – збільшити кількість самих присяжних і обмежити їх повноваження лише питанням про винуватість, а не правовими нюансами. Це так звана англосаксонська модель (яка існує зараз і в Росії). При ній присяжні вирішують питання факту: чи довела прокуратура, що певна особи вчинила злочин. А вже на підставі їх вердикту, якщо відповідь буде ствердною, суд приймає рішення і призначає покарання. В Україні ж судді із присяжними вирішують одні й ті самі питання, зокрема й питання права, в яких присяжні не компетентні.

– Фактично органи місцевого самоврядування самі змушені подбати про пошук людей для присяжних. У інших країнах таких людей можуть вибирати за списками виборців, за списками тих, хто має водійське посвідчення, чи тих, які є в системі соціального страхування. І там участь у засіданні є обов’язком присяжного. У нас же присяжним може стати тільки той, хто дав згоду бути у цих списках. А от, як саме формуються такі списки, залежить від органів місцевого самоврядування. Ця система не є досконалою, адже хто і як туди потрапляє – це ще не зовсім прозоро.

У інших країнах не потрібно отримувати згоди від громадян, аби вони були присяжними. Якщо вони ігнорують вимогу, то їх притягують до відповідальності за неповагу до суду. Якщо наші громадяни хочуть, аби в країні існував суд присяжних, то повинні пам’ятати і про обов’язок бути присяжним – якщо жереб впаде на них.

– За участі суду присяжних можуть розглядатися лише ті справи, в яких особі загрожує довічне позбавлення волі. Присяжних призначають лише за клопотанням обвинуваченого. Рішення приймається більшістю. Тобто три голоси проти двох – цілком достатньо. Якщо ці троє будуть присяжними, то таке рішення і має затвердити суд. 

Є від такої системи один дуже позитивний момент. Зараз судді дуже бояться ухвалювати виправдувальні вироки. Є багато випадків, коли за виправдувальні вироки їх притягували до дисциплінарної відповідальності. А участь присяжних дає можливість приймати більше саме таких вироків, адже судді завжди можуть сказати, що рішення приймалося присяжними – є таємниця дорадчої кімнати і ніхто не знає, хто і як саме там голосував.

– Це не обов’язково. От, у тих пострадянських країнах, де функціонує суд присяжних, наприклад, в Росії, кількість виправдувальних вироків, які виносяться судами без присяжних, є такою самою мізерною, як і в Україні, а там, де в засіданнях беруть участь присяжні, кількість виправдувальних вироків є досить високою – на рівні європейських країн, а це близько 15 – 20%. Але щодо інших країн важко побачити подібні закономірності. Там, якщо прокуратура не довела вини особи, судді досить легко ухвалюють виправдувальний вирок. У нас же все-таки тиск прокуратури залишається дуже помітним.

– Вважається, що чим більше їх – тим краще, тоді є кращі гарантії, що на присяжних не впливатимуть. На трьох легше вплинути, аніж на дванадцятьох. Але ця кількість може бути здатною ефективно обговорювати питання, які виносяться на їх розгляд. Загалом присяжних може бути 12, може бути 9, а може й ще менше. Зазвичай, більше 12 немає.