Володимир В’ятрович, історик, автор книги “Друга польсько-українська війна. 1942-1947” про причини слабкої підтримки руху до примирення, зміни думок серед польських істориків та некоректність "геноциду".*

фото: ogo.ua

– Якою є причина суперечок у парламенті Польщі? Чи є підстави говорити про геноцид чи його ознаки під час подій 1943 року?
– Зараз прийняли заяву верхньої палати парламенту – сенату. На цьому мали зупинитися, але несподівано виникла ще ініціатива прийняти заяву нижньої палати, тобто сейму. Обговорення цієї постанови у середу відбувалося доволі активно, навіть, я б сказав, бурхливо. Власне, чи проголосують за поправку, якою події в межах Волинської трагедії названо геноцидом, чи не проголосують – це покаже сьогоднішній день (розмова проходила у п’ятницю вранці – “Пошта”).

Я вважаю, що формулювання, яке використовують деякі польські політики і яке прийняв сенат, є звичайною політичною еквілібристикою, тому що у жодному випадку юридичні формулювання не передбачають визначення “із елементами геноциду”. Очевидно, що “елементи геноциду” є в будь-якому злочині, є в будь-якій війні. Тому ми повинні говорити або про геноцид, якщо це відповідає резолюції 1946 року (мається на увазі резолюція Генеральної Асамблеї ООН проти геноциду), або не вживати цього слова. На мою думку, немає жодних юридичних і тим більше історичних підстав для того, аби називати геноцидом події, що сталися на Волині 1943 року, чи взагалі ширше у взаєминах поміж українцями та поляками із 1942 по 1947 років.

– Чи існує порозуміння щодо цих подій серед польських істориків?
– На жаль, у цих дискусіях голос істориків не був почутий – домінували політичні інтереси. Більше того, я б сказав, що цей політичний дискурс справив достатньо великий вплив і на істориків. Дуже багато із них, які попередньо притримувалися доволі стриманих формулювань, зараз значною мірою політизувалися і теж починають говорити про можливе застосування терміну “геноцид”. Передусім я маю на увазі відомого польського історика Ґжеґожа Мотику, який, на мою думку, досить серйозно змінив свою позицію, зблизившись із риторикою крайніх правих організацій Польщі.

– У чому причини того, що сьогодні слабо підтримується рух до примирення, започаткований ще Кучмою та Кваснєвським?
– Думаю, причину цього слід шукати у кількох місцях. Передусім у внутрішньополітичній ситуації в самій Польщі: бажання правих сил мобілізувати електорат собі на підтримку. Адже саме праві сили розкручують цю проблематику, оскільки жодна інша тема не здатна їх підняти. Також велику роль у цьому процесі відіграє й політична ситуація в Україні. Справа у тому, що українська влада абсолютно байдуже ставиться до гуманітарної політики, до оцінки тих чи інших історичних подій.

Власне, така байдужість й створює спокусу для польських радикальних політиків, які таким чином досягають політичних цілей. За весь час цієї інформаційної істерії, практично не було жодної конкретної заяви з боку офіційного Києва. Третє, що історично відіграє тут свою роль, це позиція Росії. Вона зацікавлена у загостренні стосунків між Україною та Польщею, адже Польща є одним із ключових союзників України на шляху до Європейського Союзу. Зараз це питання свідомо піднімається напередодні можливого підписання Угоди про асоціацію.

Крім того, думаю, свою роль тут відіграє і питання історичного чи інформаційного характеру – цього року в Україні готується широке відзначення 80-их роковин Голодомору як геноциду. Концепція геноциду, який був влаштований радянською владою, категорично не сприймається сучасною російською владою, яка створює із радянського минулого ідеологічне тло. Думаю, підтримка інформаційної хвилі із Польщі щодо звинувачення українців у організації геноциду є інформаційною зброєю, що має протистояти поширенню інформації про голодомор як геноцид.

*на час розмови ще не було відомо про результати голосування у Сеймі