У першу неділю Великого посту східна Церква відзначає торжество православ’я над єрессю та вшановує ікони

За свою майже двохтисячолітню історію Церква пережила багато нелегких періодів, щодо її вчення точилися гострі богословські суперечки, тривала боротьба проти єресей. І сьогодні чуємо їх відголоски у новітніх псевдовченнях. Але завданням Церкви було і залишається – вести людину до Бога через правдиве поклоніння і правдиву прославу Творця. Славлячи перемогу над останньою найбільшою єрессю – іконоборством, пер­шу неділю Великого посту Церква відзначає як Неділю торжества православ’я.

Перемога над останньою єрессю

Як розповів “Пошті” префект Львівської духов­ної семінарії Святого Духа, о. Михайло Лесів, єресь іконоборства поширилась у Візантійській імперії у другій половині 8 ст. Її прихильники спиралися на вчення Старого Заповіту, яке забороняло поклонятися ідолам, рукотворним зображенням Бога, забороняло зображувати Бога. За його словами, було декілька причин поширення цієї позиції. Набирав потуги іслам, який представляли як нову прогресивну релігію, що пропагувала себе як більш досконале відчитання волі Бога. Імператори, які були в стані військового і культурного протистояння наступові ісламу, вбачали в іконоборчому русі удосконалення вчення Христа, а вшанування ікон вважали слабкою стороною християнства. Також в цей час відбувалося відродження монофізитського вчення, яке заперечувало людську природу Христа і яке засудили раніше на Вселенських соборах.

У 730 р. імператор Лев ІІІ Ісавер своїм указом заборонив у всій імперії вшанування ікон. Це спричинило великий спротив серед населення, особливо серед духовенства та чернецтва. 754-го відбувся так званий Іконоборчий собор, який заборонив почитання ікон. А вже 787 р. імператриця Ірина, за згодою Патріарха Тарасія та Римського папи Адріана І, скликала сьомий Вселенський собор, визнаний і Східною і Західною Церквою, на якому остаточно визначили, що ікона не є ідолом, і проголосили догмат про вшанування ікон.

Однак, через деякий час були нові спроби відновити іконоборчий рух. Тож у 843 р. за імператриці Теодори та патріарха Методія відбувся ще один собор, який ствердив догму про вшанування ікон. І після цього собору 11 бе­­рез­ня 843 р., а це була перша неділя Великого посту, відбулося урочисте внесення ікон до святої Софії Константинопольської за участі провідників держави і Церкви та громади Константинополя. Відтоді бере початок традиція відзначати першу неділю посту як день торжества православ’я, день перемоги православного вчення над єретичним.

“Це свято не має ніякого конфесійного забарвлення, бо ця подія відбулася за два століття до офіційного поділу християнства, а в соборі брали участь представники усієї Церкви, – каже о. Михайло Лесів. – Це торжество науки, яка правильно прославляє Бога. Воно є важливим як для західних християн, так для східних. Православ’я в первісному значенні – це правдива прослава Бога, до якої покликана людина. Нині важливо вернутися до термінології першого тисячоліття, коли ще не було конфесійного поділу. Є різні церковні традиції, але Христова Церква є одна вселенська, і в тому вона є і православна, бо правдиво славить єдиного Бога у Пресвятій Трійці”.

Мальоване Євангеліє

Представниками і виразниками ідей захисту вшанування ікон були св. Іван Дамаскин та св. Теодор Студит, які своєю наукою стверджували згідно вчення Святого Письма і Передання Церкви реальність людської природи в Ісусі Христі. У Старому Заповіті заперечувалося зображення Бога, оскільки ще не було воплочення Ісуса Христа. Після воплочення, коли Бог став людиною, він став видимим. Іван Дамаскин розрізнив почитання ікони і поклоніння Богові.

“Ми маємо розуміти, що вшановуючи ікону, не поклоняємося ні самому матеріалові, ні зображенню, а поклоняємося невидимому Богові, який став людиною в Ісусі Христі і об’явився людству, – наголошує о. Михайло. – Нашу віру можна виразити не лише у догмах чи в певних словесних формулюваннях, але і через контроль людини над матерією, через правильне вживання жестів, через відповідну поставу людського тіла. Це впливає і на християнську антропологію сьогодення. У наш час люди схильні жити згідно інстинктів, не розрізняти засобів і свого покликання, яке має бути ціллю життя. Ікона попри свою естетику, красу, яку вживає для вираження чогось глибшого,  показує нам те божественне, яке є в кожній людині, про яке маємо пам’ятати і шанувати. Часом на іконі бачимо нереальне зображення, перебільшення, щоб наголосити певний аспект, наприклад, так звана Троєручиця, ікона Богородиці. Розуміємо, що в Богородиці не було три руки, але у такий спосіб іконографічна традиція передає нам постійне благословення, яке нам уділяє Матір Божа”.

Як і в давнину, так і сьогодні ікона є мальованим Євангелієм, вона покликана звіщати нам благу звістку про прихід Спасителя та про наше божественне покликання. Не всі уміли читати, не всі розуміли науку Церкви. Ікона ж представляла це для всіх, хто готовий відкритися на правду про своє покликання бути дітьми Божими. У своїй здавалось би простоті порівняно з вишуканими картинами вона дає значно більше ніж просто естетичне задоволення. Ікона показує той інший світ, до якого маємо прагнути. І під час Великого посту маємо намагатися обернути своє життя на правдиву прославу Бога, і ця перша його неділя нагадує нам про важливість цього, а також вказує, як можемо це зробити.

Кожна ікона чудотворна

Ми знаємо багато визнаних чудотворних ікон, через які Бог уділяє нам особливі ласки, відкриває себе світові й людині. Але у східній традиції кожна ікона є чудотворною. Сказав Христос: “За вірою вашою дано вам буде”. Ікона є чудотворна не завдяки матеріалові, чи фарбам, а через присутність Бога. “Людина перебуває в присутності Бога, коли вона є щирою у своєму звертанні, – зазначає священик. – І навіть перед визнаними чудотворними іконами людина часом не отримує тієї ласки, про яку просить. Для цієї людини приготований якийсь інший шлях. Через чудотворні ікони Бог відкриває себе людині, уділяє свою ласку. Не вистачає стати ближче до чудотворної ікони, щоб отримати ласку, а через вшанування її змінювати своє життя, наближуватися до Бога, схиливши перед іконою голову, здатися на Його волю і ласку, стати покірним. Ікона є видимим знаком присутності Бога в нашому житті”.

А тому маємо пам’ятати: ікона не прикрашає помешкання, вона не є однією з картин на стіні. “Якщо ікона є тільки прикрасою, на яку тепер є мода, то мода приходить і відходить, а ікона має неперехідне значення. Здавна в українській хаті було особливе місце – покуть, де стояла ікона. Перед нею збиралась родина на спільну молитву, тут відбувались особливі події в житті родини, скажімо, батьківське благословення. І нехай сьогодні в домі буде одна скромна ікона, але якщо щиро і побожно стаємо перед нею, то вона буде нашою заступницею та дорогою до Бога. Через вшанування ікони поклоняємося невидимому Богові, і коли віддаємо належне місце і належне вшанування іконі у своєму помешканні, віддаємо належне місце Богові у своєму житті”, – розповідає о. Михайло.