Чому українські університети стабільно не потрапляють до світових рейтингів

Нещодавно впливове британське видання “The Times” оприлюднило рейтинг найбільш авторитетних світових університетів. Однак у списку “World Reputation Rankings” немає жодного українського вишу, як, утім і жодного вишу країн СНД, окрім російського МДУ ім. Ломоносова. Така ситуація є незмінною щонайменше протягом семи років.

Форматування вищої школи

Маємо привід укотре замислитись над тим, чого очікуємо від сучасної вищої освіти, і як її потрібно реформувати. А про реформу вищої школи чуємо не один місяць. Сьогодні пристрасті навколо проекту Закону “Про вищу освіту” (таких наразі у парламенті два і жоден із них не має суттєвої підтримки) дещо вщухли. Минулої п’ятниці під час години запитань до уряду в парламенті виступав міністр освіти і науки, молоді та спорту Дмитро Табачник.

Він повідомив, що наразі при міністерстві створено експертну робочу групу, яка власне і має опрацювати нові пропозиції до законопроекту. За оцінками міністра, “впродовж 2-3 місяців ця експертна група зможе завершити роботу над 3 тисячами і 600 пропозиціями”. Чи дасть якісний результат нова редакція Закону “Про вищу освіту”, не зрозуміло хоча б тому, що маємо низку невідповідностей між деклараціями та їх втіленням.

Головним чином, це стосується автономізації вишів. Цікаво, що і сам міністр освіти виступає за надання більших прав університетам.

“Вища освіта стане конкурентоспроможною лише у випадку, якщо ми розкріпостимо  університети”, – заявив Табачник у ВРУ. Однак зусилля з оптимізації мережі шкільних закладів на сході України, вибори ректора Донецького університету, останні навчальні програми Міносвіти дозволяють піддати сумніву щирість таких заяв.

Цікаво, що на сайті міністерства є роз’яснення щодо реформування навчальних закладів. Підвищення якості освіти, повідомляється там, має відбуватися через поліпшення умов вступу (запровадження подання вступних документів через інтернет, як сподіваються урядовці, мало б поліпшити ситуацію). Поза тим, серед подальших кроків реформи освітньої сфери названо перегляд мережі університетів (“затвердження стандартів вищої освіти та позбавлення ліцензій університетів, які не відповідатимуть цим стандартам”), вдосконалення магістерських програм та наукової діяльності університетів, творення університетських середовищ, наповнення бібліотечних фондів.

Щодо перегляду мережі університетів, то про це Табачник говорить часто, нерідко пропагуючи ідею добровільного злиття вишів.

Кількість над якістю

До речі, за даними Держкомстату, у 1990/1991 рр. в Україні функціонувало 149 вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації. У сезоні 2010/2011 рр. таких уже 349. Тобто, на 200 вишів більше. Значне зростання їх кількості відбулося у 1994 р. (із 159 до 232). Тобто маємо класичний випадок – перевага кількості над якістю. Однак побажання щодо злиття університетів та запровадження деяких стандартів (вже це конфліктує із намірами надати більших прав) може стати просто інструментом придушення, адже у горезвісному проекті Закону “Про вищу освіту” найбільш неприйнятною була саме норма про кількісний вимір вагомості університету.

Ще одне питання, яке слід розв’язати у процесі удосконалення вищої освіти, – створення науково-дослідних установ при університетах. Чи багато у нас університетів, наукові розвідки яких видають і читають? І тут річ не так у проблемах вищої школи, як у ставленні до науки. Байдужість до сучасних вітчизняних наукових досліджень, які нерідко таки видають, також є наслідком закріплених під час навчання в університетах уявлень.

2011 рік, нагадаємо, Президент проголосив роком освіти та інформаційного суспільства. Візія останнього у вітчизняних чиновників вичерпується “комп’ютеризацією класів” та підключенням до інтернету. А от щодо освіти, то перші місяці нового року переконують у тому, що сьогоднішні чиновники мають намір її просто відформатувати на свій лад. Як показує світова практика, потужний навчальний заклад може стати брендом, що приноситиме немалі доходи. Як-от перший номер рейтингу The Times – Гарвардський університет: за даними дослідників, його бренд (15,6 млрд доларів) є дорожчим за компанії Nike ($13,7 млрд) чи Pepsi ($14 млрд).

Борис Потятиник,
професор кафедри радіомовлення і телебачення ЛНУ ім. І. Франка, випускник програми Fulbright (1999 – 2000 рр.):

– Від того, що міністерство більше централізовуватиме систему освіти та сильніше контролюватиме заклади освіти, самі виші ліпшими не стануть. Радше навпаки. До мене, скажімо, надходить інформація про казкові побори від міністерських комісій, які ліцензують ті чи інші спеціальності.  Це призводить до деградації освіти. Шлях до поліпшення освіти і того омріяного місця у світових рейтингах лежить не через суперконтроль із боку міністерства, а, навпаки, – через збільшення довіри до принаймні солідних, впливових закладів освіти, що мають усталені традиції, зокрема і через надання їм автономії. Наприклад, у США університети мають більше автономії. Там існує те, що у нас називають акредитацією, тобто визнанням державою, але в оцінці роботи, у підходах до освіти у Америці більше покладаються на автономію. Університети мають більше прав і більшу відповідальність. Таким шляхом треба йти і нам.

Людмила Шангіна,
директор соціальних програм Центру Разумкова:

– Нас немає в жодних рейтингах останніх 15 років. Причина у тому, що влада будувала таку економічну систему, що не потребує кваліфікованих працівників, якісної освіти. Немає жодної винагороди будь-якій якісній освіті, навіть якщо вам вдалося її отримати. У цьому й полягає головна причина, адже, коли економіка не потребує фахівців, то система вищої освіти (і професійно-технічної освіти) занепадає. Це перший момент. Друга проблема – оскільки престижу освіти бути не може, то не може бути й престижу викладацької праці у вишах. Яка ситуація із заробітними платами – добре відомо: будь-який фахівець вищої кваліфікації, який себе поважає, за таку зарплату працювати не буде.  Третій момент – це так звана платна освіта у країні, де не оплачується праця. У такому випадку платна освіта перетворюється на фікцію і торгівлю дипломами. Четверте – це вже наслідки всього цього. Маємо дуже багато вишів – їх на порядок більше, аніж, скажімо, у Франції, Німеччині чи Польщі. Якщо українська економіка будується на низьких технологічних укладах, якщо ми сьогодні навіть із кризи виходимо і Президент держави заявляє, що у нас локомотив – металургія, то говорити про те, що вища освіта колись буде тут затребувана, можна з великим сумнівом. Але тоді, коли вона все-таки буде затребувана, з’ясуємо, що втратили наукові школи, для відродження яких необхідні цілі десятиліття.