“І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”, – промовляємо ми у молитві до Господа. Але чи замислювалися ми коли-небудь над тим, що, можливо, цими словами виносимо собі присуд? Чи зможемо ми стати гідно і спокійно перед очі Бога, якщо будемо бачити скалку в оці брата, а не бачити колоди у своєму?
Вступаючи у Великий піст, східна християнська традиція дає нам добру нагоду пережити спільно досвід прощення один одному. Тому Сиропусну неділю (так називається неділя перед постом, бо це останній день до Великодня, коли вживають молочні продукти – “Пошта”) називають Неділею всепрощення, щоб ми мали можливість увійти в піст, залишивши всі образи і непорозуміння, відновивши мир з усіма.
– Також у храмах у цей день відбувається особливий чин прощення, коли священнослужителі та вірні взаємно просять один в одного пробачення, щоб вступити у Великий піст із чистою душею, примирившись із усіма ближніми. Бо, як пише євангеліст Іван, як можемо любити Бога, якого не бачимо, якщо не любимо брата, якого бачимо.
Чин прощення з’явився в Єгипті. Перед настанням Великого посту ченці розходилися пустелею на сорок днів. Деякі з них вже не поверталися – гинули там. Тому, розходячись, щоб зустрітися тільки на Великдень, ченці просили один в одного прощення за всі образи, як перед смертю. І, звичайно, самі від душі пробачали всіх. Кожен розумів, що їх зустріч може бути останньою. Для того й існував чин прощення – щоб знайти примирення з усіма. З часом ця традиція перейшла в богослужіння всієї Церкви.
Сьогодні Прощена неділя – це ще одна нагода звернути увагу на своїх рідних. Саме їх ми найбільше кривдимо своєю черствістю, байдужістю, зайнятістю, неувагою. Нехай не навмисно. Думаємо, треба б попросити вибачення, та метушня і поспіх беруть своє. Відкладаємо...
Прощена неділя – це можливість зупинитися, озирнутися на прожиті дні, відчути цінність стосунків із дорогими людьми. Прощена неділя – це ще одне нагадування про рідних і близьких, перед якими вже ніколи не зможемо вибачитися.
Чи легко образити іншу людину? Легко. Чи легко образитися самому? Легко. Чи легко пробачити? Легко, якщо любиш, якщо цінуєш людину. Кожен, кого ми любимо, має свою частку в нашій душі, і коли поміж нами стоїть якась кривда чи образа, що, як чорна змія, заповзає в душу і поселяється там, витісняючи добре і світле, душа страждає, болить. Прощення зцілює душу, воно – як радість, як подарунок собі, як звільнення від власної образи. Радість щирого вибачення – величезний набуток, повернення друга, подруги, дитини, їх любові, щирого спілкування.
Як простити тому, кого не любиш? Полюбити його, поставити себе на його місце, згадати, де сам оступився, просто вчитися бачити в іншому ікону Христа.
Та, напевно, набагато легше вибачити комусь, сказати: “Все гаразд, я тебе люблю”, аніж самому промовити: “Вибач”, “Прости”, бо для цього треба визнати свої помилки, впокорити свою гординю, покаятися. Але ж саме слово “прости” має щось від “просто”. І справді, прощення робить наші стосунки простішими, а від образ, непорозумінь вони стають складнішими, ми віддаляємося один від одного, саме наше життя ускладнюється.
Примирившись із тими, хто поруч з нами, переживаємо радість миру, радість возз’єднання з близькими, стаємо готовими у святому Таїнстві покаяння перепросити Творця, за ті провини та проступки, які ми допустили, і сподіватися на Його милосердя.
