Сьогодні часто чуємо, як з екранів телевізорів, так і з інших засобів інформації, про ймовірні сценарії кінця нашої планети – від глобального потепління до згасання Сонця. Хтось до цього ставиться скептично, хтось більше переймається, хтось менше.

Проблема есхатології, тобто вчення про майбутні долі світу і людства, займає значне місце у віровченні Церкви. І якщо наука сьогодні говорить про неминучість кінця планети, то християнство, підтверджуючи це, одночасно свідчить не тільки про фізичний кінець світу, але і про друге пришестя Господа, воскресіння мертвих і про початок Царства слави і вічного життя, про початок нового буття. І якщо наука стверджує про кінець світу як про кінець подій у значенні абсолютного руйнування, то за вченням Церкви, кінець світу полягатиме не у знищенні, хоча видимі фізичні явища можуть відбуватися і у формі руйнування, а в його повній зміні й оновленні. І не важливо, коли прийде цей час, важливо знати, що він настане – час справедливої заплати, кожному за ділами його.

За тиждень перед почат­ком Великого посту, у М’я­сопусну неділю, у храмах читається опис апостола і євангеліста Матея Страшного суду, тому цю неділю і називають ще неділею про Страшний суд. Він розповідає, як саме наприкінці світу відбуватиметься справедливий Суд Божий: сам Господь судитиме кожну людину з огляду, як вона зуміла використати відміряний їй життєвий шлях, котрий можна цілком справедливо порівняти з тими талантами з притчі. Настане час, і за все потрібно буде дати відповідь перед Богом – і за добре, і за зле.

Для багатьох із нас це читання Святого Письма є одним із найважчих, адже змушує застановитися над своїм життям. Воно вселяє страх. Але невже Бог хоче налякати нас? Невже Бог-Любов хоче, щоб ми жили зі страхом суду та пекла? Звичайно, що це читання не є лякалкою чи страшилкою. І хоч страх Божий є однією з тих речей, які має пам’ятати християнин, все ж це читання, незадовго перед початком Великого посту, має на меті насамперед пригадати нам про те, як маємо жити, а не чого боятися. І не випадково воно припадає на М’ясопусну неділю, після якої вже не вживають м’яса. Воно має звернути увагу вірних на істинний вимір посту, нагадати, що, входячи в піст, важливо не тільки бути стриманим у їжі, а насамперед бачити потреби ближнього і бути готовим на них відгукнутися, побачити в кожному ікону Христа. Пригадати, що суть християнства в милосерді, в щоденному сповненні заповіді любові, що наше служіння Богу здійснюється не лише в стінах рукотворного храму, а навпаки – Божий храм – це весь світ – і він є місцем постійного служіння кожного християнина.

Цей уривок Святого Письма у передчассі Великого посту має вказати, скільки поряд із нами є тих, хто потребує нашої уваги та часу, як часто закриваємося від них у своєму світі, потребах і проблемах, відвертаємося у побуті, відмахуємося у маршрутках, а часом навіть у своїй родині не завжди можемо зрозуміти один одного, відчути, що кого хвилює, що болить. Пригадати, що не може людина спастися, дбаючи лише про себе. Навіть дотримуючись усіх приписів і виконуючи усі вимоги, чи будемо ми по правиці, чи зможемо претендувати на Царство, якщо не приймаємо кожного, як Христа. Бо “не кожен, хто каже до Мене: “Господи, Господи!”, увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на Небі” (Мт. 7.21-23).

Адже критерієм виправдання чи осудження на Страш­ному суді служить наше життя і справи: чи нагодували ми голодного, чи напоїли спраглого, чи прийняли бездомного, чи зодягли нагого, чи відвідали хворого, чи втішили ув’язненого? Бо сказав Господь: “По правді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили” (Мт. 25.40) і “чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, Мені не вчинили!” (Мт. 25.45).