Село Тухля, що на Сколівщині, відоме в Україні всім. Завдяки повісті Івана Франка “Захар Беркут”, котра входить до шкільної програми. Розташована дорогою з туристичного Сколе до не менш відомого Славського Тухля приймає чимало гостей. Безперечно, усі зупиняються біля меморіального комплексу, присвяченому Іванові Франку та Захару Беркуту. А ще тут можна напитися води з кринці, з якої пив Каменяр, і навіть сфотографуватися безкоштовно. Уперше про Тухлю написали у 1397 році. У літописі, звісно. А відомим село стало завдяки Захарові Беркуту, який зумів розгромити тут у 1241 році монголо-татар. Полюбляв погуляти тут і Олекса Довбуш. А Кирило Устиянович малював для тухольської церкви ікони.

Засновник села тут охляв

У тухольців є і свій діалект, і своя легенда. Коли спитаєте, як виникла Тухля, то її мешканець розкаже таке: “Чув я того від старих людей. Бовало, отак посходяться та і приповідають собі всячину. А там хтось мовить:

– А відки то взялася наша Тухля? Як тото село постало?

– Та, може, ви, нанашку, приповісте? – кажут до того старшого чоловіка.

Вінь витягне люлюку з рота, глипне на нас.

– Хтілись бись те тото знати?

– Дуже хочеме. У школі нам таке ни кажут. Та й відки то вчуєме, як ни від вас, нанашку?

Та й так помали, помали чоловік розохотиться, розговориться.

Тухля, Тухля. Було то щи, може, й сотка літ перед татарами, може, й більше. Жив десь на долах, а ци далико, того я не чув якийсь чоловік. І шось му там  дуже дігріло. Так шо ни міг там далі лишатисі, та й того ни хотів. Бо межи людьми всяке буває. Досить того, що забрав, що міг взяти з собов, і пішов у гори. Ішов тов дорогов, що щи за київських князів бола. Нев ходили гет на Змакарпаття. А відта до нас. То де та дорога бола? Де вона вела?

– А ви нам повіжте, бо хіба так соте через десяте знаєме.

– Та дорога йшла сюда понад ріку, над Опір.”

Так той чоловік ішов день чи два. На тім місці й “охляв”. Відпочив, місце роздивився. Йому сподобалося. Побудував собі хату й залишився у ній жити. Потім й інші коло нього поселилися. А як переписували населення, то спитали у нього:

– Хто звідки?

А він чесно й зізнався, як було.

У відповідь на запитання про назву села він сказав: “Ніяк. Ту-м охляв, та й усьо”.

Так писав про Тухлю Іван Франко

“Стародавнє село  Тухля – се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками, всього коло півтора тисячі душ. Село й присілки лежали не там, де лежить теперішня Тухля, але геть вище серед гір, у просторій подовжній долині, що тепер поросла лісом і зоветься Запалою долиною. В ті давні часи, коли йде наше оповідання, Запала долина не була поросла лісом, але, навпаки, була управлена і годувала своїх жильців достатнім хлібом.

Простягаючись звиш півмилі вдовж, а мало що не чверть милі в ширину, рівна й намулиста, обведена з усіх боків стрімкими скалистими стінами, високими декуди на три або й чотири сажні, долина тота була немов величезним кітлом, із якого вилито воду. І певно, що воно й не інакше було.

Чималий гірський потік впадав від сходу до тої долини високим на півтора сажня водопадом, прориваючи собі дорогу поміж тісні, тверді скали, і, обкрутившися вужакою по долині, випливав на захід у таку ж саму тісну браму, розбиваючись поміж гладкі кам’яні стіни і гуркотячи ще кількома водопадами, поки чверть милі понижче не впав до Опора. Високі, стрімкі береги тухольської кітловини покриті були темним смерековим лісом, що надавав самій долині іюзір ще більшого заглиблення і якоїсь пустинної тиші та відрубності від усього світу.

Так, справді, се була величезна гірська криївка, з усіх боків тільки з великим  трудом доступна, – але такі були в тих часах ненастанних війн, усобиць і нападів майже всі гірські села, і тільки дякуючи тій своїй неприступності, вони змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє свобідне, староруське громадське життя, яке деінде силувалися чимраз більше підірвати горді, війнами збагачені бояри.

Тухольський народ жив головно скотарством. Тільки та долина, де лежало село, а також кілька поменших порічин, не покритих лісом, надавалися до хліборобства і видавали щороку багаті збори вівса, ячменю і проса. Зате в полонинах, що були, так само, як і всі доокружні ліси, власністю тухольської громади, паслися великі отари овець, у котрих спочивав головний скарб тухольців: з них вони добували собі одежу й страву, омасту й м’ясо.

У лісах довкола села паслися корови і воли; але сама місцевість, гориста, скалиста й неприступна, забороняла держати багато тяжкої рогатої худоби. Другим головним джерелом достатку тухольців були ліси. Не говорячи вже про дрова, котрих мали безплатно і на топливо, і на всякі будинки, – ліси достачали тухольцям звірини, лісових овочів і меду. Правда, життя серед лісів і недоступних диких гір було тяжке, було ненастанною війною з природою: з водами, снігами, диким звіром і дикою, недоступною околицею, – але тота боротьба вироблювала силу, смілість і промисловість народу, була підставою й пружиною його сильного, свобідного громадського ладу”.

Ірина Вороняк