…Ми ходимо вулицями, працюємо, ввечері повертаємося додому. Ми завжди поміж людьми, але ми самі по собі. Цей шалений ритм щораз більше нас підганяє, нам бракує часу, спокою, рівноваги. Завершується ще один рік, наближається  Різдво, колись таке радісне і очікуване. Ми самотні – у родинах і без них, у роботі і без неї. Самотні, бо не самодостатні. Людина потребує іншого, потребує співучасті, причетності, сопричастя.

Христос також був самотній, бо ніщо людське йому не чуже. Через своє народження Він зумів сягнути глибини людської самотності й відкинення, а відтак – розуміння і прийняття цього стану. Це дозволило Йому перетворити самотність у присутність, як співучасть у житті інших людей у формі сопричастя. Про це йшлося у відкритій лекції доктора богослов’я отця Михайла Димида “Образ Різдва Христового як відображення самотності і присутності в людській спільноті”, що відбулася 9 грудня у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи. Вона зібрала людей різних за фахом та віком, але не байдужих. Зустріч цікава насамперед тим, що змушує замислитися, оглянутися довкола. Після неї виникли деякі рефлексії. Може, хтось скаже, що ще не на часі говорити про Різдво, до нього ще майже місяць. До нього – ще лише місяць.

Самотність – це брак іншого, усамітнення – втеча від іншого, потреба побути самому. Самотність – рана душі, біль, потреба. Усамітнення – можливість знайти себе. Самотність – душевна травма, біль відкиненої людини, зневаженої, ображеної на когось, це також страх знову це пережити. Людина самотня не тому, що біля неї нікого нема, а тому, що в тому, хто є, вона не бачить ближнього.

Самотність і Різдво – у наш час це, напевне, актуально, як ніколи. А чи сьогодні Христос не самотній, коли ми Його не чуємо, не бачимо в ближньому, не готові йти за Ним? Чи в моєму домі сьогодні Христос не самотній, чи бачу я Його поруч, чи відчуваю присутність? Чи в часі Різдва я і моя родина святкуємо Його прихід, чи щось своє, щось інше? Важливо, щоб за “традиціями” та “святкуваннями” у Різдво Христос не був самотній поруч зі мною, у моєму домі.

Десь, як кажуть, “комерціалізація”, а в нас – “застолізація”: перед святами наготувати, закупити, а в свята з’їсти, “щоб не пропало”, випити. Але чи так важливо, що я з’їм на Різдво, а чи прийду я цього року, нехай не як царі з подарунками, а як скромний пастух привітати Народженого, чи Він буде самотнім. Самотнім, як мої рідні – батьки, дідусь із бабцею – до яких забракло часу поїхати.

Можливо, саме для цього у перед­різдвяний час і потрібно усамітнитися. Не від тих, хто поруч, а від усього того, що заважає їх побачити, вислухати, відчути їхню самотність. Може, вона через мене? Може, я спричинився до того, що комусь прикро?

Різдво – час подолання самотності. Христос прийшов у світ – і я більше не самотній. Я відчуваю Його присутність, бачу Його в тих людях, яких Бог мені сьогодні посилає, відкриваюся їм і ми разом перестаємо бути самотніми. Прийди до когось заколядувати, і він також уже не самотній, скажи незнайомому перехожому на вулиці “Христос рождається”, і він відчує, що не самотній. Різдво дає шанс... Чи ми його використаємо?..