Вишивальниця Анастасія Гелетій брала участь у виставці не тільки у Львові, але й у США

Упродовж кількох тижнів Львівський обласний будинок учителя був справжнім музеєм  народної вишивки – тут відбувалася обласна виставка вишиваних рушників, виготовлених  учителями – народними майстрами Львівщини, „Мамина світлиця”, присвячена Дню української писемності. Майстрині привезли свої роботи з різних районів області: Яворівщини, Старосамбірщини, Жидачівщини, Золочівщини, Радехівщини, Стрийщини, Пустомитівщини, а також зі Залізничного, Шевченківського, Сихівського районів Львова та Львівської правничої гімназії. На виставці зібрали майже сотню робіт. Деякі з них вишивали у 1922, 1926, 1938, 1939, 1941, 1943, 1944 роках. Поряд були сучасні вишиванки, до створення яких долучалися цілими сім’ями: матері з доньками, сестри. 

Учасницею виставки була і вчителька львівської СЗШ № 1 Анастасія Гелетій.

Мамина сорочка серцю мила

Вишивка в житті Анастасії Іванівни була завжди. Голку в руки взяла ще дівчам у школі. І першою її роботою був великий кольоровий папуга. Жінка пригадує, що вона дуже хотіла навчитися вишивати, й хоча спочатку голка не надто піддавалася тендітним пальчикам і нитки не хотіли рівненько лягати на полотно, але терпіння та старання дали результат. Першу вишивку жінка зберігає і досі. Хист до вишивання, мабуть, передався з генами, адже у родині вишивали і мати, і тітка. Старовинні сорочки зі ще зовсім не вицвілими нитками у родині зберігаються до сьогодні. Майстриня вишила сорочки і для себе, і для чоловіка, а ще понад дві сотні різноманітних рушників, серветок, картин, образів, церковних хоругов. Багато своїх робіт роздала, подарувала, деякі з робіт передала за кордон.

– Один з моїх рушників тепер в Іспанії, – розповідає жінка. – Для нього обрала яскраві нитки – зелені, оранжеві, червоні. Там люблять такі відтінки. Ще кілька рушників передала в Німеччину. Там мешкала донька, тож просила, аби вишити для неї. Українську вишивку за кордоном дуже цінують.

Помандрували рушники Анастасії Іванівни і за океан. Ще у середині 90-х років знайомі, які жили у США, влаштували виставку вишиванок пані Анастасії в Америці, й усі роботи там залишилися.

Вишиває жінка дуже швидко – рушник з-під її руки виходить за тиждень-два. Обирає переважно натуральні нитки, адже вони краще зберігаються. Й до всіх своїх робіт ставиться прискіпливо: є роботи, які жінка дуже любить, а є такі, які не надто до вподоби.

– Іноді починаю вишивати й робота мені відразу подобається, а деколи навпаки – почну вишивати, а воно чомусь не виглядає добре, а вже коли рушник готовий, тоді я задоволена, – розповідає жінка.

Були випадки, що вже майже готові роботи мало не викинула.

– Коли дошивала один рушник, не вистачало нитки буквально на кілька хрестиків. Я підібрала подібну, але не перевірила її на якість, а коли випрала, то нитка облізла, – говорить пані Анастасія. – Тож мусила кілька разів прати рушник, аби нитки всюди були однаковими. 

Ідеї для своїх робіт жінка черпає з різноманітних збірників, книжок інших вишивальниць, дещо придумує сама. Любить поєднувати нитки так, як пасує їй. А щоб робота була цілісною, гармонійною, може кілька місяців добирати певний візерунок. Так було і з рушником під Євангеліє, який жінка вишиває для церкви у Німеччині. Приїхав звідти  священик і замовив цю роботу, закінчити її пані Анастасія повинна була за два місяці, але лише кілька тижнів підбирала візерунок віночка, який мав би бути під хрестом на рушнику.

Мрія про книжку

Колекцію вишиванок поповнюють не тільки роботи самої майстрині, але й інші зразки, наприклад, вишивки різних регіонів привозять учні, знайомі. Багато старовинних робіт жінка тепер намагається відновити, нашиваючи нитки наново.

Захоплення Анастасії Іванівни поділяє і її чоловік Михайло. Зараз у нього є ідея, аби створити книжку чи альбом робіт своєї дружини.

Окрім вишивки, захоплюється жінка й роботами з бісеру. Хоча такі вироби почала робити не так давно, але сплела вже не одне намисто і для себе, і для знайомих та колег.

Свої знання і вміння вишивальниця намагається передати учням (Анастасія Іванівна працює учителем праці вже майже 20 років), але, як каже, не кожному дається приборкати голку й нитку. А ще бідкається, що тепер діти байдужі й дуже часто їм нічого не треба. Раніше такого не було. Болить серце вчителя, що наша система освіти значно відстає від європейської. Коли гостювала у доньки в Німеччині на початку 2000-х, то мала можливість відвідати місцеві школи. Тим, що там побачила, була просто вражена: і  оснащеністю класів, для кожного предмета є відповідне устаткування й учитель може будь-що показати практично, а не на картинках чи жестах, як у нас, і ставленням до освіти.

– У Німеччині, якщо дитина двічі не підготувалася до уроку, до школи викликають її батьків, аби вияснити причину: є труднощі з навчанням, дитині нецікаво чи, можливо, є інші причини, – каже Анастасія Іванівна. – Дітей, які не вчаться, можуть перевести у спеціальну школу.

Цьогорічна виставка “Мамина світлиця” не перша,  в якій брала участь пані Гелетій. Торік її роботи також були на цій виставці. Є ідея виставити й старовинні мамині сорочки. Можливо, таке ще вдасться зробити. Як розповів Володимир Парубій, директор Будинку вчителя, ідею зробити виставку старовинних сорочок озвучували вже не раз, зокрема і самі майстрині. Але наразі немає відповідного приміщення. Та сподіваємося, що ситуація найближчим часом зміниться.