Закінчення. Початок – у №87 (972) від 10 серпня 2010 року

Місце відпочинку Івана Франка

Після відвідання Вовкова наш маршрут проліг до села Кучаїв, яке межує з північного боку із Загір’ям, а з південного – з Підтемним. “Село, найімовірніше, назване на честь родоначальника якогось давньослов’янського роду, бо дуже часто поселення називалися за іменами їх засновників, – пояснює краєзнавець Микола Майданський. – “Чий двір?” “Кугаїв”. Кугаїв добре захований між горбами. Його будували так, щоб не бачили вороги”.

Ще здалеку на горбочку видніється нова церква, але справжньою цінністю і окрасою села є стара, дерев’яна – пам’ятка архітектури, яка охороняється державою. Церква датується 1693-м, але це рік, коли її привезли сюди з Карпат. Насправді вона значно старша. Церква побудована в такому місці, ніби замаскована. Її не побачиш ні здалеку, ні з висоти. Принаймні найновіша комп’ютерна програма, яка показує усі сфотографовані з космосу об’єкти, її “не бачить”. Не бачив колись і ворог, який нападав на наші землі...

Церковця в Кугаєві невелика, але цікава тим, що збудована із тесаних колод без жодного цвяха, вкрита ґонтою. Це – найстаріша дерев’яна церква у Пустомитівському районі. Є старіші муровані, а такого ж віку дерев’яна збереглася ще у Старому Сихові. Біля церкви – така ж дерев’яна дзвіниця. На жаль, деякі колоди і сама ґонта уже почали підгнивати.

У Кугаєві, як і у Вовкові, збереглося багато старих оригінальних будиночків, приміщення Народного дому, який збудований на початку ХХ століття. Що цікаво – частково з цегли, а частково – з глини. Громада, як могла, дбала про свій культурний заклад.

До Кугаєва належить хутір Грабник – унікальний куточок природи з двохсотлітніми липами, старовинними грабами, буками, дубами і пам’ятним знаком, який нагадує про те, що тут колись відпочивали Іван Франко, Михайло Павлик, письменник з Великої України Володимир Самійленко, польський поет Ян Каспрович, чеський художник і етнограф Людвік Куба, ще один чеський етнограф Францішек Ржегор. “Це було улюблене місце відпочинку львівської інтелігенції, – продовжує розповідь пан Микола. – Пам’ятний знак поставили тут завдяки старанням львівських письменників наприкінці 1980-х, коли здіймалась хвиля загальнонаціонального відродження. Тоді тут проводились фестини “Слов’янське коло”, на які приїжджали чехи й поляки.

На цьому місці колись був фільварок католицьких монашок-бенедиктинок. Ним управляв економ із Чехії на прізвище Дошлінг, а Францішек Ржегор, відомий чеський етнограф, який досліджував побут українців у часи Австро-Угорської імперії, був його швагром. Улітку він багато часу проводив на фільварку в Грабнику. Сюди й приходив відпочивати Іван Франко зі своїми приятелями. Кажуть, фільварок згорів під час українсько-польської війни”.

Уважно оглядаємо місцевість. Знаходимо хрест з характерним католицьким розп’яттям і написом польською мовою: “Благослови нас, Пане”. А навкруги – чудовий ліс: діброва з ліщиною, вкритою мохом, що свідчить про чисте повітря, вражають старі липи, трьохсотлітні дуби. Біда в тім, що цю місцевість, якій варто присвоїти статус Національного парку, уже починають забудовувати. Хтось навіть звів неподалік величезний сірий будинок, який місцеві люди прозвали “Титаніком”.

“Край світу” – Підтемне

Далі перед нами відкривається вид на село Підтемне. “Це – найглухіше село Пустомитівського району. “Колись його називали “краєм світу”, – продовжує екскурсію Микола Майданський. – З етнографічного і планістичного боку, воно збережене найкраще, можна сказати, і є таким, яким було років триста тому. Тут ще можна знайти ознаки давньоруського сільського укладу”.

Тоді сім’я або кілька сімей жили дворищами і вели спільне господарство. Дворище мало доступ до угідь, там була рілля, ліс, долина з пасовиськом. З іншого боку, воно було пристосоване до оборони і від хижих звірів, і від нападників. Підтемне мало унікальні природні умови захисту. Коли розливалася ріка, воно опинялося ніби на острові. Деякі сучасні хати Підтемного розташовані ще за тим давнім принципом дворищ.

У цьому селі теж був замок. Донині збереглися рештки його валів, скарпи, на яких колись стояли частоколи, терасові схили. Є тут своє Підзамче – місцевість, де мешкали люди, які служили у замку... Проїхавши старий вал, ми побачили костел, збудований перед Другою світовою, який репрезентує стиль функціоналізму – архітектуру, яка мала мінімум декоративних елементів і найпростіші геометричні форми. За радянських часів там був клуб, але він не прижився, бо наші люди не звикли танцювати в сакральній споруді.

Під час Другої світової в тутешньому лісі діяла розвідувальна школа німецької армії, і завдяки їй Підтемне нині... має дорогу. “До цього села за радянських часів нікому не було діла, – продовжує розповідь краєзнавець. – Тут навіть не було школи. На черговий ювілей Перемоги хтось із районних чиновників пригадав, що у 1943 році сюди, для розвідки німецької школи, скинули кілька радянських парашутистів, серед яких була одна жінка. Місцеві мешканці якийсь час їх переховували по хатах – від усіх: німців, українських партизанів, поляків, бо просто пошкодували людей. Так-от, місцевій владі стало соромно, що про це мало хто знає, збудували до села дорогу і поставили тим парашутистам пам’ятник. А ще у Підтемному збереглись руїни давньої оборонної вежі, в якій зробили капличку”.

Та найбільше вражає тут, знову ж таки, природа. Це справді райський куточок. У Підтемному є автентичні плавні. Ті самі, в яких колись наші предки ховалися від татар. У річковій долині ростуть унікальні рослини, водяться комахи і птахи, які охороняються і українським, і міжнародним законодавством. Зубра, забруднена у Львові, протікаючи через ці плавні, очищується. Саме на цьому місці закінчується Львівське плато і починається Опілля, яке тягнеться до Дністра.

Раковець: минуле і сучасне

З Підтемного наша дорога пролягла до села Раковець, яке колись теж було містом. Воно має два передмістя: одне вниз річкою, друге – вгору. Це місто було набагато більше, ніж Вовків, і мало дві назви: Раковець (від того, що тут водилися раки) або Млинівці, бо на Зубрі колись було багато млинів. У своїй верхній частині з планістичного боку воно збереглося таким, яким було за Австрії, а перша письмова згадка про нього датується 1466 роком. Очевидно, що поселення тут існувало раніше.

... Повільно під’їжджаємо до колишнього Середмістя. Воно дуже компактне, маленьке. Тут також добре збереглися скарпи, які служили обороною, є залишки рову, який теж варто берегти, як пам’ятку оборонного мистецтва. “Трохи вище була брама, – пояснює кразнавець. – А Передмістя тягнулося вздовж ріки. За Австрії міські привілеї для Раківця скасували. Не останню роль відіграло те, що поруч розвивалося інше велике місто – Львів”.

Центр Раківця формує квадратний ринок, характерний для будь-якого середньовічного міста. “Тут він унікальний тим, що розташований не на рівній площині, а на схилі, має перепад висот, – коментує пан Микола. – Один кінець ринку вищий від іншого на десять метрів. Цей ринок був забудований за класичною маґдебурзькою схемою: з чотирьох кінців відходило вісім вулиць. Тут вони коротенькі й маленькі, але усі збереглися”.

У верхній частині ринку зберігся також костел. Колись там був чудодійний образ, який поляки дуже шанували і вивезли в Польщу. Сакральна споруда збудована з місцевого тесаного каменю у середині ХІХ століття. Біля неї розташована плебанія – помешкання ксьондза – і фігурка Божої Матері. Поруч – старий польський цвинтар. У Раківці є невеличка громада римо-католиків, яка намагається рятувати свою святиню, але їй потрібна суттєва допомога з боку держави та доброчинців.

У Раківці теж був замок, орієнтовно у ХVІ – ХVІІ століттях. Про нього є письмові згадки, але зараз уже важко визначити його розташування.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття за проектом архітектора Нагірного на валах у Раківці збудували дерев’яну церкву. Цей архітектор відроджував український стиль і в мурованій, і в дерев’яній архітектурі. Біля церкви – старезний цвинтар з багатолітніми дубами, модринами, соснами. Тут їх ще не встигли повирубувати. “І не треба цього робити, – каже краєзнавець, – бо такі старі цвинтарі – це теж своєрідні природні заповідники. Не можна геть під корінь вирубувати усі старі дерева. Бодай десяту частину їх потрібно залишати – щоб “помирали” своєю природньою смертю, тобто всихали. Це як десятина Богові...”

Зараз Раковець більше відомий своїм цілющим джерелом, щорічними медовими і фольклорними фестивалями. Поруч із джерелом на лісовій галявині є унікальна церковця святих мучеників Маккавеїв, яка належить уже до сусіднього села Новосілки. І влітку, і в найбільшу холоднечу вода у джерелі має однакову температуру, тож тут завжди можна бачити сміливців, які ходять кругами по воді й випрошують у Бога зцілення. Й воно настає, бо місцевість ця і вода в річці та джерелі благословенні Богом.