Закінчення. Початок у №86(971)
А тепер про отой злощасний cвист. Переконаний, що козаки виступали в похід “без зайвого лементу”, а тим більше свисту, добродій Ганжа обурений тим, що тим свистом (“засвистали козаченьки”) сповнені не тільки радянські видання, але й навіть видання часів незалежності”. Мовляв, недопрацювали, недопильнували “незалежники”. І як же, напевне, він би здивувався, коли б, претендуючи на істину в останній інстанції, з’ясував собі, що ні радянські, ні “незалежницькі” видання тут ні до чого, бо той свист лунає ще... з 1827 року, коли в збірнику Михайла Максимовича “Малоросійскія песни” і була вперше опублікована та прекрасна козацька пісня!
Лунав той свист, як уже говорилось, і в записах пісні Степана Руданського, Миколи Лисенка і в численних збірниках пісень протягом усього XIX століття. Навіть в Галичині Яків Головацький записав варіант, що основним змістом різнився від загальновідомого тексту, але з тією ж першою строфою – “засвистали козаченьки”. Лунав той свист і з уст українських січових стрільців, і з уст петлюрівців, і холодноярських повстанців. Чули ми його і в блискучому виконанні Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю радянської армії за участі неперевершеного Івана Козловського – і якось нікого не разив той свист, і ніхто не ляскав себе по чолі, не питав, як пан Ганжа, “чому ж тоді в усіх виданнях українських народних дум свищуть козаченьки всупереч логіці?” А якій логіці? А отій, що “козаки в похід уставали тихцем, без галасу й свисту (старі люди кажуть, що часом навіть копита коням обмотували повстю”). Тут аж язик свербить, щоб пригадати Шевченкове: коли старі люди брешуть, то й я за ними. От тільки цікаво дізнатися, де то пан Ганжа знайшов таких “довгожителів”, що обдарували його небилицями про обмотані повстю копита. Бо ось у того ж Шевченка, який і справді ще міг чути справжніх старих козаків та гайдамаків – у того ж Тараса Григоровича “інформація” про виступ козаків у похід дещо інша:
У неділеньку та ранесенько
Сурми-труби вигравали.
В поход, у дорогу славні компанійці
До схід сонечка рушали.
Випроважала вдова свого сина,
Ту єдиную дитину.
Випроважала сестра свого брата.
А сірому сиротина
Випроважала: коня напувала
До зірниці із криниці,
Виносила збрую – шаблю золотую
І рушницю-гаківницю.
Випроважала три поля, три милі,
Прощалася при долині.
Дарувала шиту шовками хустину,
Щоб згадував на чужині.
Як бачимо, не навшпиньки, не потихеньку виводили козаки своїх гнідих та вороних (не треба плутати їх з конокрадами, що взували коней в повстяні постоли) та й не безшумно вирушали вони в похід, а з музикою (“сурми-труби вигравали”), а значить, і з піснею, із хвацьким, молодецьким присвистом-свистом. Як це й зараз чуємо на армійських плацах, хоч би у тій же “Марусі – раз-два-три...”.
Отож, щодо свисту: робиться і смішно, і сумно, і ніяково за людей, коли читаєш подібні, як сказав би Юрко Винничук, бздури. Мовляв, козаки не свистали, вирушаючи в похід. Свистали! Свистали і коня підкликаючи, свистали і дівчину викликаючи (“кличе козак дівчиноньку не голосом – свистом”), свистали, подаючи сигнал товаришеві, як і давно (“Свиснув Овлур за рікою”), свистали, пришпорюючи коня (“Свиснув козак на коня – оставайся здорова”). І свистали, підхоплюючи пісню, бо свист – це вираз такого стану азарту, збудження, коли нормальним голосом його передати не можна.
Отож, варто вже нарешті покінчити з непорозумінням з тими “засвітами” і повернути славній маршовій козацькій пісні її прекрасний звуковий образ, її чудове повноголосся – “за-сви-ста-ли”, а не триматися нечуваного в нашій мові стовпотворіння аж чотирьох приголосних, які штовхаються між собою, як школярі в дверях: “засвіТВСТали”. Зрештою, природа мови бере своє. Один з музикантів, який часто грає на весіллях, зізнався автору цих рядків: “Знаю, що треба би “засвіт встали”. Але ми співаємо “засвистали”.
– Добре – скаже хтось з читачів. – А як же такий авторитет, як Ліна Костенко? Адже у неї в романі “Маруся Чурай” “засвіт”:
А завтра засвіт
встануть козаченьки,
Але не буде Гриця серед них.
Однак, це якраз той приклад-виняток, що лише підтверджує правило. У романі полтавські козаки виступають у похід з міста, пригніченого трагічними обставинами: загинув їхній побратим, в темниці Маруся – творець їхніх улюблених пісень. Тут справді не до свисту, не до пісень...
Нічого не міняє і та версія, що, мовляв, пісня спочатку мала мінорне звучання, що це нібито була Марусина пісня-скарга на неприхильність Грицевої матері. І що в такому вигляді пісня могла починатися словом “засвіт”. Можливо. Проте народна муза перетворила ту пісню на виняткової краси і сили військовий марш і повертати її силоміць до “первісного” вигляду – невдячна справа. Згадаймо, що первісними в Богдана Лепкого були слова “Видиш, брате мій, товаришу мій...”. Але домінація у вірші звукового образу – отого журливого журавлиного “кру-кру- кру” закономірно привела до звукової уніфікації усього твору – “Чуєш, брате мій...”.
Якби там не було, панові Ганжі годиться подякувати за привід врешті-решт поставити крапку в усій цій історії. Хотілось би вірити – остаточну.
Василь Глинчак
Про автора
Василь Глинчак, заслужений журналіст України, мистецтвознавець, популяризатор національної історії і культури на українському телебаченні. Був ведучим програми “Скарби музеїв України”. Автор низки відеофільмів та програм про національно-визвольний рух: “Смерть на світанні”, “І тоді пролунав постріл”, “Розстріляний вертеп”, “Пам’яті генерала Чупринки”, першого в історії документального півторагодинного фільму про УПА “Українська повстанська” (1992 рік). Лауреат всеукраїнського конкурсу “Калинові острови” (за проблемний фільм-дослідження “Як Русь Україною стала”).
