У селі Пнікут спільними зусиллями церкви й держави відкрився дитячий будинок сімейного типу

Незвичайне новосілля

Навесні цього року в гарну новозведену двоповерхівку на околиці  села Пнікут Мостиського району на Львівщині поселилася незвичайна сім’я: мати, якій нещодавно виповнився 31 рік, та восьмеро дітей: найстаршій дівчині – 20, найменшому хлопчикові – п’ять рочків. Неважко здогадатися, що діти  ці – прийомні й виховуються вони тепер у дитячому будинку  сімейного типу. Це нова форма соціальної роботи з покинутими дітьми. Наша держава вже усвідомила переваги такого виховання й зараз активно сприяє створенню прийомних сімей і ось таких будинків сімейного типу. У прийомній сім’ї може жити п’ятеро дітей, а якщо їх більше п’яти, то це – будинок сімейного типу.

У Пнікуті  – будинок сімейного типу формально, а за суттю своєю – це дім, де живе велика сім’я й панує злагода, любов і Боже благословення. Це видно відразу: за виглядом кожної дитини, за тим, як вона тулиться до своєї матері. Гелену Матисік, яка згідно з положенням про дитячий  будинок сімейного типу, є матір’ю-вихователькою, діти називають мамою. “Такий подарунок вони зробили мені у травні цього року, на День матері, – каже  Гелена. – Усі відразу, за винятком хіба що найстаршої Надійки. Вона у нас уже студентка, навчається у Львові. Здобуває фах кравця-модельєра у професійній школі отців-салезіян, приїжджає на вихідні та на канікули”. А всі інші діти живуть разом із Геленою.

Усі восьмеро дітей походять із двох неблагополучних сімей: четверо з однієї, четверо – з іншої. Перевага дитячого будинку сімейного типу ще й у тому, що дітей з однієї сім’ї не розлучають, братики і сестрички живуть разом. Отож, з однієї сім’ї є тут Надійка, про яку вже згадували, 12-річна Іванка, 10-річний Богдан і 8-річний Назар, а з іншої – 11-річна Наталя, 10-річний Василь, 8-річна Оксана і  5-річний Михасик. Ці діти за свій короткий вік зазнали вже багато. Одні походять з великої багатодітної родини, де загалом є 11 дітей, але всі інші – старші, а матір свого часу позбавили материнських прав, але зараз її уже нема – померла, батько також… Діти голодували, тинялися, зазнавали жорстокості й насильства. Одного з цих гарних, доглянутих тепер хлопчиків у рідній домівці весь час примушували сидіти під столом – щоб атрофувалися ноги. Мати хотіла, щоб він був інвалідом, бо так отримувала б на нього більше грошей. Старші, щоб той не вилазив з-під столу, весь час давали малюкові стусанів…

Це – лише один епізод із життя цих дітей. Голод­ними вони приходили до римо-католицького костелу у Львові просити хліба. Там і познайомився з ними отець В’ячеслав Дорош, який є вихідцем із села Пнікут, а також парафіяни. Гелена Матисік вирішила заопікуватися цими дітьми. Спочатку вони жили при монастирі в сестер, потім переїхали у Пнікут, де їм надали в тимчасове користування будинок. Прийняли ще четверо дітей і оформили дитячий будинок сімейного типу. Отець В’ячеслав тим часом дбав про те, аби спорудити для маленьких мешканців зручніший будинок. Сільська рада виділила на околиці села земельну ділянку – на місці колишніх радгоспних теплиць. Отець розпочав пошук коштів. Левову частку на цю будову дали прибутки з пасіки, яку утримує священик, та з пекарні цього села, яку він теж відкрив. Отець В’ячеслав каже з гордістю, що дім для дітей збудований лише за українські гроші. Ніхто з-за кордону не давав ані копійки.

А будинок справді добротний і гарний: такий, як зараз будують заможні сім’ї. На першому поверсі – величезна кухня і зал, які розділяються барною стійкою. Гарно, зі смаком підібрані меблі, тільки трішки більший, ніж у звичайних сім’ях, обідній стіл. Тут достатньо місця для всієї великої родини, і завжди є куточок для гостей. На першому поверсі – гостьова кімната і велика ванна, тільки в ній не одна, а три пральні машинки. На другому поверсі – п’ять спалень. У чотирьох сплять діти: по двоє у кожній. “Вони самі вибирали кольори для своїх кімнат, – розповідає Гелена, – бо кожному подобається щось інше”. Усе  тут гарно спроектовано, продумано, є спеціальні ніші для двоярусних ліжок і шаф, кожна дитина має свої меблі, багато іграшок і книжок: яскравих, гарних, які так і просяться до рук.

“Книжки – моя слабкість, – каже Гелена. – Кожного разу, коли їду в місто, щось нове привожу”. І діти тут читають. Кожен школяр має на літо список рекомендованої літератури і мусить її прочитати. За  високою барною стійкою примостилися Наталя й Василько, кожен читав щось своє. Хтось пішов до своєї кімнати. Як мінімум, десять сторінок щодня старші мусять прочитати. Менші тим часом хлюпалися  в надувному басейні перед будинком. Сонце нагріло воду так, що дітям не хотілося виходити з басейну. Веселий гамір, шум, плюскіт води й задоволені обличчя  дітей – це перше, що я побачила на підході до будинку. 

Заглянути в душу дитини

Зараз – канікули, тож діти відпочивають. Гелена каже, що дозволяє поспати їм довше. Навіть жартують: хто перший прокидається, той чистить картоплю. А першим встає найменший Михасик. Як ця молода жінка справляється з таким гуртом дітей? Чи хтось допомагає їй  у побуті? “Справляємось самі, – каже, усміхаючись, Гелена Матисік. – Кожна дитина має свої обов’язки. Всі мусять тримати у чистоті свої кімна­ти, також чистять картоплю, прибирають на кухні, миють посуд. Лише під час нав­чального року приходить вчителька і допомагає дітям вчити уроки, бо одній встежити за всіма важко”. Справді, діти потребують більше часу для вивчення уроків, бо не найздібніші. Дехто був досить запущений. Одна з цих дівчаток замість того, щоб іти у третій клас, мусила йти у перший, бо ж нічого не знала. Тепер нормально справляється з навчанням, але – найдоросліша у класі. До слова, всі діти вчаться у місцевій  сільській школі.

Цього року Гелена матиме шість школярів. Перед початком навчального року поїдуть у Чернівці на закупи – із цілим списком необхідних речей. Усі діти матимуть до школи новий одяг (тут не зловживають гуманітаркою) й усе необхідне до школи. На утримання кожної дитини держава виділяє кошти.

І ще біля будинку мене вразили грядки – акуратні, рівнесенькі рядочки суниць, цибулі, різноманітної зелені, помідорів. Огірки, акуратно попідв’язувані до дротів, так і пнуться вгору. Діти прямо з грядки їх зривають і їдять. І знають, що звідки береться, вчаться  потрошку ці грядки доглядати. А коли отець В’ячеслав приїжджає зі Львова на пасіку, яка є тут, недалеко від будинку, то бере із собою старших хлопців. Вони вже вміють ходити коло бджіл, навіть кажуть: “Ми хочемо мати свої вулики”.

Діти справді мають тут теплу, сімейну атмосферу. Недавно їздили відпочивати в Карпати – у село Яблуницю, а днями поїдуть на море – в Затоку під Одесою. Житимуть у приватному будинку, самі готуватимуть їсти і відпочиватимуть, купатимуться в морі.

Вагомим чинником виховання у цій сім’ї є молитва. Діти щонеділі й у свята ходять до місцевого римо-католицького костелу,  відвідують уроки катехизму при ньому, хлопці прислуговують під час Служби Божої. “Держава подбала про те, аби діти мали необхідні матеріальні речі, але про душі дитячі ніхто не дбає, – каже отець. – Тут вони дізнаються про Бога, про добро і зло, а не про різницю між обрядами”. Річ у тім, що римо-католицькому священикові уже не раз робили закиди: дітей тут ополячують. “Це говорить тільки хворий націоналіст, – каже священик. – Діти  виростуть і  виберуть собі обряд (більшість із них хрещені у греко-католицькій і в православній церквах). – Нам треба шукати те, що нас об’єднує. Важливо мати у серці поняття Бога, добро, важливо, щоб дитина виховувалась при храмі, мала любов і потім несла її у світ”.

Таке поєднання зусиль Церкви, держави, громади дає свої плоди. Ці діти ведуть себе вже цілковито вільно, врівноважено – як усі їхні однолітки. “Треба було бачити, якими вони були спочатку: залякані, брудні, недовірдиві”, – пригадує священик.

У якому стані ці діти, видно навіть з фотографій. Мені показали три фотографії одного з хлопчиків: перша зроблена у той день, коли його тільки привели сюди. Друга – через місяць, третя – через рік. Відчувається величезна різниця. З першої фотографії дивилося на світ залякане дитя. Погляд – недовірливий, з-під лоба, як у вовченяти… На другому фото дитина вже усміхнулася, а з третього поглядає кругленький, веселий, впевнений у собі хлопчик.

Тож чи варто з’ясовувати, хто до якої конфесії належить, і докоряти один одному за те, що займається прозелітизмом (перетягуванням, переманюванням)? Нехай інші конфесії роблять щось подібне, проявляють більшу активність. А тут справді рятують душі дітей, і видно, що справа ця благословенна Богом.

По сусідству вже збудований другий такий  будинок – із великою кухнею, холом і п’ятьма спальнями нагорі. Наприкінці серпня в ньому поселиться сім’я – чо­ловік і жінка, які беруть на виховання шестеро чужих дітей (усі – з однієї неблагополучної сім’ї). Вони мають двох власних дітей – сина-студента, який залишиться у Львові, і доньку-дев’ятикласницю, яка погодилася переїхати в село. Подружжя вже пройшло процедуру державної реєстрації, спеціальні курси для прийомних батьків…

“Нам буде тепер веселіше”, – каже Гелена. А отець В’ячеслав розповідає про свої плани: тут, у Пнікуті, хоче збудувати п’ять таких будинків сімейного типу – можна сказати, ціле містечко. Три наступні він планує зводити паралельно. Так легше, бо гуртом купуватимуть більше будівельних матеріалів. Й на один будинок уже знайшовся спонсор за кордоном – в Австрії. Люди побачили, що робиться справді добра справа. На два інші будинки отцеві знову доведеться шукати кошти. Сподівається на власну пасіку, пекарню і допомогу добрих людей. А, коли на околиці Пнікута виросте ще три будинки, отець планує збудувати великий спортзал і гарний ігровий майданчик. Цілий комплекс, для якого уже має назву – “Веселе містечко”.