У час кризи можна чудово відпочити і довідатися багато цікавого, не від’їжджаючи далеко від Львова. Захоплюючий  маршрут зі справжньою рекреацією можна здійснити долиною річки Зубри –  автотранспортом, на велосипедах, конях і навіть пішки…

У південному передмісті Львова – біля сіл Сихів та Козельники – бере свій початок річка Зубра. Колись кришталево чиста, а нині не дуже, річка котить свої тихі води впродовж сорока п’яти кілометрів на південь і впадає у Дністер. Протікає через села Зубра, Жирівка, Вовків, Загір’я, Кугаїв, Підтемне, Раковець, Новосілки, Красів, Бродки та Демня. Цікаво, що цей невеличкий потічок за Сихівським житловим масивом витікає якраз у цетрі східноєвропейського вододілу. То ж помандруємо долиною Зубри, запросивши до подорожі  краєзнавця Миколу Майданського.

Тут були замки і старовинні міста

Назва річки промовиста: у цій місцевості колись водилися зубри. Назви інших навколишніх сіл та місцевостей теж вказують на їх “лісове” походження: Лисиничі, Вовків, Сокільники, Козельники, Ведмежа... “Пояснення тут досить просте: від Липник і аж до Дніст­ра тягнуться великі масиви лісів. У давнину вони належали знатним власникам – князям, феодалам, монастирям – і використовувались як мисливські угіддя, а тому досить добре збереглися, – розповідає краєзнавець Микола Майданський. – Тепер ці ліси входять до зеленої зони міста й мають забезпечувати киснем Львів і навколишню густозаселену місцевість”. На жаль, зараз їх почали масово нищити.

... Виїжджаємо із Сихова на Стрийську трасу і в Липниках спускаємося в долину Зубри. Відразу ж вікна нашого авто починають “потіти” – вкриватися парою. “Тут, у долині річки, інакша температура й вологість, – пояснює мій супутник. – Долина Зубри напрочуд гарно збереглася. Вона оточена пагорбами, які на верхніх схилах вкриті лісом, а на нижніх – з надр виходить вапняк, пісок і крейда – такі породи, на яких ростуть рідкісні види рослин, занесені до Червоної книги. Вони просто не мають іншого місця для життя, бо потребують саме цих хімічних елементів, спеціального зволоження, тому такі схили і заплави річок треба оберігати – не розорювати, не забудовувати”.

Проїжджаємо Загір’я, Вовків і робимо першу зупинку у селі Милятичі, на невеликому пагорбі біля школи. Звідти й розпочинається наша екскурсія. На перший погляд нічого особливого в селі нема. “А саме тут був колись давньоруський замок, один із тих, якими так славився наш край у давнину, – розповідає Микола Майданський. – Характерною особливістю цих замків були їх невеликі розміри, тому вони й не збереглися, але в давні часи, до винайдення вогнепальної зборої, такі замки мали важливе оборонне значення. Основним елементом оборони була заплавна долина, яка доповнювалася греблями, утворювалось непрохідне болото. З другого боку замок мав терасну структуру. Ці тераси збереглися ще дотепер. На його місці згодом побудували палац і фільварок – маєток панів Терлецьких. Про це збереглися відомості з ХVІІ століття. Кажуть, що звідси ішов підземний перехід до Старого Села”.

На схилах пагорба ще й зараз можна знайти багато різних артефактів, які свідчать про те, що на цьому міс­ці була давня оборонна споруда. Зберігся закинутий парк зі старими деревами, чітко простежується лінія оборони. Й одразу видно – це цитадель. Колишній палац, який датують кінцем ХVІІІ – початком ХІХ ст., в радянські часи, та й ще донедавна, використовували як клуб. Зараз ця будівля валиться: кілька років тому буря знесла дах. Всередині – купи сміття. Неподалік від цієї палацової споруди,  прямо під відкритим небом, лежать напівзнищені і вже покриті мохом барокові статуї. Одна з них – Діана, адже чітко простежуються мисливські атрибути: собака, мисливські паски, елементи кріплення сагайдака для стріл. “Це сидячі фігури. Мабуть, колись вони були на брамі палацу, – розмірковує краєзнавець. – Така брама є у соборі святого Юра, тільки там фігури релігійного змісту, а тут – міфологічного. Подібний замок був колись в селищі Оброшино. Вони будувалися приблизно одночасно”. На жаль, і цей занедбаний палац, і купи сміття, і Діана з собакою є реальним прикладом того, як ми ставимося до своїх культурних надбань. На цьому місці варто було б провести розкопки, палац відновити, адже він ще у досить хорошому стані.

Давньоруський город Волоков

Далі на нашому шляху – Вовків. Село цікаве вже своїм розташуванням, адже Зубра тут робить велику петлю, утворюючи широку заплавну долину. “На цій петлі, на пагорбі, колись був давньоруський город Волоков, – продовжує свою розповідь Микола Майданський. – Принаймні, у ХІІ столітті він уже існував”.

При в’їзді в село на високому пагорбі видніється занедбаний костел, колишній шедевр модернізму. Його збудував у 1924 – 1929 роках архітектор Віктор. “Вовківський костел вважається найкращим представником цієї доби, – продовжує нашу екскурсію пан Микола. – На початку ХХ століття, коли поляки мали свою державу, вони у такий спосіб намагалися ствердити своє панування”. На стінах святині видно сліди руйнувань під час наступу радянських військ, але найбільше цю сакральну споруду зруйнувало те, що за колгоспу в ній зберігались міндобрива. Це дуже пошкодило стіни будівлі. Сучасні засоби дають змогу відновити цей костел, але наразі до нього нікому немає діла...

У Вовкові є стара де­рев’яна церква початку ХVІІ століття, збудована у традиційному галицькому стилі. Колись вона була вкрита гонтою. Рятуючи свою святиню, місцева громада перекрила її бляхою, а зверху обшалювала дошками, пофарбованими олійною фарбою. Одне слово, з добрих міркувань зроблено все, аби те, що потрібно оберігати, швидше руйнувалося: під бляхою і олійною фарбою дерево не дихає...

На церковному подвір’ї збереглося приміщення плебанії – хати священика, в якій зараз є музей видатного громадського і релігійного діяча ХІХ століття, одного з провідників українського відродження Миколи Устияновича (автор відомих пісень “Верховино, світку, ти наш”, “Гей, браття опришки, налийте горілки, докиньте ще дров...”). Він був парохом цього села. Родина Устияновичів залишила великий слід в українській культурі. Син отця – Корнило Устиянович – відомий художник. У садибі, де він народився, є пам’ятник митцеві... Оглянувши експозицію музею, можна довідатись багато цікавого про цю шляхетну галицьку родину.

А центр Вовкова із його трикутним, ще “домагдебурзьким” ринком, просто вражає. Деяким тутешнім будинкам уже років по двісті. Розташовані вони по периметру ринкової площі, і вже отим творять своєрідну оборонну лінію. Навіть не віриться, що за якихось 15 кілометрів від Львова можна зробити таке перевтілення в часі. Здається, що ті давні міщани там живуть донині, білять свої хати вапном, підводять глиною, малюють печі... Правда, дехто вже примуд­рився “прикрасити” такі музейні будинки металопластиковими вікнами.

– Село Вовків – живий приклад того, як виглядало місто в середньовіччі – без прикрас, без хитрощів, – продовжує екскурсію Микола Майданський. – Ось на ринку збереглась громадська помпа, а от звідси йшла дорога на греблю. У старій частині міста є гарно збережене приміщення школи ХІХ століття. Також збереглося приміщення колишнього Народного дому. Одне слово, справжній скансен – музей під відкритим небом.

Ми також побували на місці колишнього Вовківського замку, Підзамча, дитинця давньоруського города, старої Стрийської дороги, якою колись возили сіль. Окрема тема – тамтешня природа. Які дивовижні старі верби, скільки бузькових гнізд! У Вовкові ще збереглася гребля, старий брід. Здається, ось-ось затарахкотить віз, завантажений дрогобицькою сіллю, і коні обережно ступатимуть у брід...

Закінчення – наступного вівторка