28 липня минуло три роки, як не стало співака, засновника гурту “Соколи”, народного артиста України Івана Мацялка. Валентина Бондар-Мацялко згадує про чоловіка, про неймовірне кохання і про те, що в житті не буває випадковостей

Вересень 1993-го видався напрочуд теплим. Вечоріло. Валентина Бондар поспішала до гуртожитку окрилена. Ще б пак! Сьогодні вона гарно зіграла роль у Львівському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Юрія Дрогобича. Ще й отримала першу зарплату. Люди, які йшли назустріч актрисі, несли величезні грона винограду. І їй так захотілося соковитих ягід. У центрі Дрогобича зайшла в овочевий магазин. Стала в чергу за незнайомцем з розкішними чорними кучерями. Чоловік оглянувся і мило усміхнувся Валентині. Потім ще раз і ще… Вона намагалася не звертати уваги. Бо що їй до того незнайомця?! І раптом: “Що робить така молода симпатична дівчина у Дрогобичі?!”. “Я – актриса”, – відповіла. Слово за словом – зав’язалася розмова…

“Відчуваю: ти – моя доля”

“Чи знаєте, хто я?!” – не вгамовувався чоловік. “Ні”, – мовила щиро. “Іван Мацялко, соліст гурту “Соколи”. Про існування “Соколів” Валентина поняття не мала. Захоплювалась дещо іншою музикою. У Дніпропетровську, де щойно закінчила театральне училище, ходила на концерти Олександра Малініна, Бориса Гребенщікова, гурту “Модерн Токінг”… Але ж незручно казати галичанинові, що ніколи не чула пісень “Соколів”, тож вирішила долучити свої артистичні здібності. “О, так! Знаю такий гурт. Приємно з Вами познайомитись”, – відповіла несподівано для самої себе.

…Коли Валентина та Іван з налитим сонцем виноградом вийшли з магазину, обоє зрозуміли: їм не хочеться розходитися... “Може, Ви трохи мене провели б?!” – Іван знову усміхнувся актрисі. “Дивне прохання. Чому я маю його проводжати?” – майнула думка, однак чоловік так приворожив Валентину, що вона пішла за ним... Валентині тоді було 19, Іванові – 39. Співак прекрасно виглядав на свої літа, йому ніхто не давав його віку.

– У кав’ярні, – згадує Валентина, – за філіжанкою кави Іван розповідав, що знайомий з відомими телевізійними дикторами, співаками – Тамарою Стратієнко, Павлом Зібровим. “Як він – з невеличкого Дрогобича – може знати таких відомих людей?! Ну, добре, розповідай байки”, – ловила себе на думці актриса. Однак Іван відразу припав Валентині до душі інтелігентністю, толерантністю, чоловічою харизмою. За своєю внутрішньою культурою то був чоловік європейського рівня, мужчина її мрії. Обмінялися номерами телефонів.

…Минув тиждень, другий. Іван не телефонував, хоча знав, в якому гуртожитку живе Валентина. “Забув, – думала. – Мабуть, я собі ЙОГО придумала?!”. У неї було чимало прихильників, знала собі ціну і не могла дозволити собі першою зробити крок, хоча дуже хотілося зателефонувати співакові… Якась невидима сила тягнула її до нього. Серце щеміло і тужило за ним… Страшенно скучала за чоловіком, якого майже не знала. Однак не покидало передчуття, що вони неодмінно зустрінуться.

– Я йшла містом й оглядалася довкола: раптом його побачу?! – розповідає Валентина. – Не раз заходила в магазин, в якому познайомились, але Івана там не було. І раптом пролунав  телефонний дзвінок: “Це Мацялко. Пам’ятаєте такого?”. Радість переповнювала мене, однак з усіх сил я стримувала себе. “Так, пам’ятаю”, – відповіла помірковано. То було 21 вересня 1993 року. З’ясувалося, за місяць, поки ми не бачилися, він поховав батька. А на свій день народження (21 вересня) Іван застудився. Тож попросив мене купити на ринку продукти.

“Валентино, може б Ви стушкували мені капусти?” – попросив Іван, коли актриса з продуктами переступила поріг Іванової квартири. Вона погодилася і водночас збентежилася. Адже абсолютно не вміє готувати – це робила мама. Іван був мудрим чоловіком. Відразу зметикував, що й до чого. Сам приготував вечерю, запросив колегу, аби разом відсвяткувати свій день народження.

– Як нині пам’ятаю: готую на кухні каву, – говорить Валентина. – Іван раптом обіймає мене за плечі і, дивлячись у вічі, на повному серйозі каже: “Відчуваю: ти – моя доля”. Від несподіванки я не знала, що відповісти. Навіть почали труситися руки. Іван дуже мені подобався, і цього я не приховувала.

Той вечір перевернув усе їхнє життя. Валентина Бондар жила то в Івана, то в гуртожитку. Іван варив їй смачні каші і, щоб не остигли, поки Валентина повернеться з театру, обмотував каструлі рушниками... Вона розповідала йому абсолютно все – таємниць між ними не було. Іван поволі ставав для неї більше, ніж чоловіком, – був другом, братом, батьком... Оберігав її від недоброзичливих очей. Слідкував за кожним її кроком. Як старший і досвідченіший, настановляв: “Валентино, з тією людиною не спілкуйся. Бачу: нещира вона”. Актриса швидко відчула: під надійним крилом свого Іванка їй буде спокійно і затишно. Як каже актриса, чоловік був для неї ангелом-охоронцем. 

З образу хлопчиська – в леді

Родом Валентина із Житомирщини. Крім неї, Тетяна Іванівна і Сергій Несторович Бондарі виховували чотирьох синів: Олександра, Володимира, Бориса і Сергія. Однак великої сім’ї актриса не пам’ятає. Мама народила її у 39 літ. Різниця у віці з найстаршим братом – 18 років. Хлопці були шибениками, їх “гучна” слава частенько заважала їй порозумітися з учителями.

– У дитинстві я була таким собі “хлопчиськом”, говорила: “я сам”, “я зробив”, – усміхається актриса. – Ходила у джинсах з коротко підстриженим волоссям. Любила перешивати на себе мамині сукні. Пригадую, дуже сподобалась тканина на маминому пальто. Вона збирається на роботу – а пальто… вкорочене під мій ріст. Батьки мене не наказували, бо дуже любили. Я часто одягала мамині сукні і уявляла себе Кармен, Офелією... Давала інтерв’ю (сама запитувала – сама ж відповідала). Мікрофон заміняв звичайнісінький флакон з-під дезодоранту.

Хотіла стати балериною. Просила маму віддати мене в балетну школу. Але батьки “трусилися” наді мною, леліяли – і балет залишився у мріях. Любов до мистецтва Валі привив дядько Олександр Бондар, режисер Дніпродзержинського музично-драматичного театру. Коли приїздив до них у відпустку, вона захоплено слухала розповіді про театр, ролі, дивилася світлини з вистав. Потім розігрувала спектаклі перед друзями, ляльками.

– Батьки хотіли, аби я стала лікарем, – продовжує Валентина. – Професію актора сприймали як несерйозну. Для батьків вона була незрозумілою. Та в родині був “культ” дітей: що діти сказали – батьки виконували. Говорили лише: “Не будемо перечити, аби ви не нарікали, мовляв, могли б чогось досягти, а ми завадили. Будете самі набивати ґулі. Життя навчить…”. Вдячна батькам, що допомогли втілити мрію у реальність тим, що не заважали мені.

…У Дніпропетровському театральному училищі Валентина Бондар подолала великий конкурс – 30 осіб на місце. За іронією долі, на вступних іспитах читала монолог 60-річної жінки, яка… втратила чоловіка.

– Коли я стала студенткою, швидко зрозуміла: треба “вибиратися” з образу “хлопчиська” і ставати леді, – розповідає Валентина. – Перша моя покупка – мешти на високих підборах. Купила на розмір менші, бо не знала, як нога має в них почуватися. Взула і дивуюся: “Як то жінки мучаться на високих підборах?!”. Уже на 4-му курсі я стала справжньою “зіркою”. Працювала диктором комерційного телебачення у Дніпропетровську. Мене впізнавали у місті. На зароблені кошти навіть купила плаття на випускний вечір в театральному училищі. Після закінчення училища на роботу мене запрошували у Дніпропетровський, Чернівецький, Черкаський, Одеський театри. Тим часом, тодішній головний адміністратор (нині – директор) Дрогобицького театру Микола Гнатенко серед майбутніх актрис шукав героїню для вистав. Моя режисер-педагог порадила: “Навіщо тобі, Валентино, їхати до Чернівців або Одеси? У Львівському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича гратимеш головні ролі. Тим більше, ти так хотіла на Західну Україну”.

Валентина Бондар приїхала до провінційного Дрогобича – і була шокована: все в місті “крутиться” навколо невеличкого театру і Ратуші... Лише тепер жінка розуміє: доля привела її в галицьке містечко, щоб там зустріла свою другу половинку... Не минуло місяця, як у Дрогобичі вона познайомилась з Іваном.

“Тебе не покину…”

– У нього був “зірковий” період – визнання, гастролі, концерти, – згадує Валентина. – Мене, Богу дякувати, в театрі відразу полюбили. Грала головні ролі – Оксану у “Сватанні на Гончарівці”, Наталку в “Лимерівні”, Харитинку в “Наймичці”. Знялася у ролі вчительки в документальному польському фільмі про Бруно Шульца. Згодом Іван помітив: я заспокоююсь тим, що маю, і почав “провокувати”: “Мабуть, ти погана актриса?! До старості працюватимеш у Дрогобичі? От якби працювала на заньківчанській сцені, я зрозумів би, що чогось вартуєш”. Тобто чоловік постійно підстібував, щоб я не заспокоювалася на досягнутому. Мені ж хотілося довести, що можу досягти більшого. “Не віриш у мене?! – не втримувалась я. – Неодмінно працюватиму у Львові!”. Я вдячна  Федорові Стригуну, головному режисерові театру ім. М. Заньковецької за те, що повірив у мене…
У 1996-му Іван пішов із “Соколів” і переїхав до Тернополя, де успішно працював з гуртом “Світозари”. Валентина перебралася до Львова в омріяний заньківчанський театр і відразу зіграла прекрасні ролі – Шаріки (“Шаріка” Я. Барнича), Ксені (“Гуцулка Ксеня” Я. Барнича), Наталки (“Наталка-Полтавка” І. Котляревського), згодом – роль Тетянки (“У неділю рано зілля копала” О. Кобилянської), Оксани (“Доки сонце зійде…” М. Кропивницького), Марії (“Неаполь – місто попелюшок” Н. Ковалик), Соні (“Ханума” А. Цагарелі), Сільви (“Сільва” І. Кальмана)… Увесь рік щотижня їздила до коханого у Тернопіль. Тривалий час не могла знайти у Львові квартиру. Кілька разів ночувала на вокзалі. Бувало, посеред ночі добиралася до їхньої з Іваном дрогобицької “хрущовки”.  

– Врешті-решт ми втомилися від життя на два міста й опинилися на роздоріжжі, – розповідає Валентина. – Наші дороги ледь не розійшлися. “Або щось змінюємо у стосунках, або розходимося”, – не втрималася я і перестала їздити до Івана. Було сумно, що він не може визначитись. Нам було непросто удвох. Обоє лідери, обоє ревниві (страшенно ревнували один одного). Наші емоції бурлили. Втримати мене міг тільки сильний чоловік. Таким був Іван Мацялко.  Та його лякала велика різниця у віці між нами. Ще й горе-друзі не раз підштрикували: “Що робитимеш з такою молодою? Гляди – покине тебе”. Співак боровся сам із собою. Ще до нашого знайомства батько запитав Івана: “Чому так довго не одружуєшся, сину?”. На що Іван відповів: “Моя жінка – ще в колисці”. Як у воду дивився...

…У 1997-му Мацялко зателефонував коханій: “Погано себе почуваю. Приїжджай!”. Валентина приїхала і почула приголомшливу  новину: в Івана – синдром Рейтера (рак кісток). Тепер жінка їздила до нього мало не щодня. Відіграла виставу – і на потяг. У неї був насичений творчий період, потрібно було зарекомендувати себе в театрі. Та їй було однаково – вона їхала, щоб морально підтримати коханого чоловіка.

– Іванко був прикутий до ліжка півроку, – каже актриса. – Ніхто його не навідував, наче забули... Якось він не втримався: “Не приїжджай, Валентино! Я можу залишитися інвалідом, а ти – молода…”. “Що б не трапилось, я ніколи тебе не покину”, – мовила я чоловікові. Тоді чудо сталося: поволі Іван почав спинатися на ноги. “Якщо Господь поверне мені здоров’я, за твою доброту, Валентино, хоч до Рима тебе відвезу, і ми там обвінчаємось”, – мовив Іван з болем у голосі, коли ми гуляли в лікарняному дворі. “Ти в мене такий фантазер. Скажи, ще – Папу Римського зустрінемо”, – пожартувала я. “А що – і зустрінемо”, – у словах Івана відчувався водночас щем і надія...

Їх благословив Папа Римський

– У 1998 році нам здалося, що Іван одужав, – продовжує актриса. – У Львові винаймали з чоловіком помешкання. Влодко, дяк церкви Святої Анни познайомив нас з отцем Романом Шафраном. Йому ми розповіли “свою правду”. Священик увійшов у становище, зателефонував до Рима священику Іванові Музичці, і ми полетіли до Ватикану. В літаку, на честь нашого одруження, Іван подарував мені сережки з діамантами. До речі, він заздалегідь купував дорогі речі для своєї майбутньої дружини, ще не знаючи її. Коли чоловік щось дарував, то ніяковів, навіть не було зв’язку між словами.

– З перепустками на аудієнцію до Папи Івана Павла ІІ нам допоміг Володимир Смерек, який свого часу працював у секретаріаті Папи. Це було несподівано. Ми були одягнуті буденно. На аудієнцію до Папи чекали приблизно 10 польських делегацій (у кожній – 15-20 осіб). У нашій делегації було троє: ми з Іваном і Володимир. Вийшов чернець і повідомив: Іван Павло ІІ зле себе почуває, тому не буде до кожного підходити. Мовляв, зможете лише з ним сфотографуватися. Виходить Святійший Отець, а навпроти нього – ми. Папа спочатку підійшов до найближчої до нього делегації, потім – до нас. Володимир переклав Івану Павлу ІІ італійською мовою, що актриса і співак з України просять благословення на свій шлюб. Папа посвятив хрестики в наших руках, потім прикладав руку до чола мого та Івана. Пам’ятаю, Святійший проникливо подивився Іванові у вічі, наче читав: на його долю випаде велике випробування. То був 1998 рік.

Вони припустити не могли, що їм судилося бути разом… лише дев’ять літ. В Італії відсвяткували скромне весілля, на якому був присутній 99-річний отець Антоній. Студити співали сороміцьких пісень. Вінчав українську актрису і співака апостольський візитатор УГКЦ в Італії, владика Гліб Лончина. Валентина Бондар “взяла” чоловікове прізвище – Мацялко. На той час вона була уже вагітною. Весілля з коханою жінкою, народження дитини… Співак оживав на очах...

…Коли народилася Ганнуся, Валентина навчалася заочно на 3-му курсі театрознавчого факультету Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Немовля не давало матері змоги поїхати до столиці на сесію. Тож іспити за дружину один раз складав Іван. Потім вона спокійно їхала на навчання, гастролі, грала вистави, залишаючи Івана з донькою. Була впевнена: дитина буде нагодована і доглянута.

– Іванко був найкращим татом на світі, – каже Валентина Мацялко. – Брав доньку на концерти, відвозив і забирав з художньої гімнастики, вокалу. Ми з донькою не завжди знаходили спільну мову. Памятаю, прийшов якось чоловік: “Що, дівчата, знову не поділили?”. Він мав вплив на доньку. Ганнуся малою слухала лише Іванка.

Народився співак у селі Батятичі Кам’янко-Бузького району Львівської області у простій селянській родині. Батьки співали у церковному хорі і привили йому любов до пісні. Старший брат Михайло – любов до скрипки. Завів його до музичної школи у Кам’янці-Бузькій. Потім Іван навчався у музпедучилищі. 1983 року став солістом ансамблю ”Верховина”. А 1989-го Іван та Михайло Мацялки створили гурт “Соколи”. Займався у Миколи Копніна, колишнього соліста Маріїнського театру, який мав у Дрогобичі власну вокальну школу. Співак був дуже віруючим. Щонеділі ходив на службу Божу до дерев’яної церкви, що в Музеї народної архітектури і побуту. Часто сповідався.

Іван був правдолюбом і дуже прямолінійним. Дружина просила стати гнучкішим. Та співак не терпів лицемірства. Бездареві сміливо казав, що він бездар. У Мацялка було багато заздрісників. Він до краплини віддавав себе людям, та не всі раділи його успіхам, славі, харизмі...

Іван почав їздити з концертами. Це зараз Валентина розуміє, що йому не можна було цього робити. Гастролями, постійними переїздами він ще більше підірвав кволе здоров’я. Мав слабкий імунітет. Швидко застуджувався. Поволі співакові ставало гірше. Він дуже схуд, втрачав сили. Дружина плакала наодинці, перед чоловіком – трималася.

– Мене ніколи не обходило, чи є щось у холодильнику. Це було Івановою заслугою, – розповідає актриса. – А коли захворів, пам’ятаю, на ринку ми купили продукти. Іван уже не мав сил нести сумки. Я беру торби і підбадьорюю чоловіка: “Ти багато літ нас годував. Тепер – моя черга. Сама зароблю гроші. Ти тільки живи! Не зможу я без тебе”. До останньої миті я вірила: чоловік житиме. Іван відчував, що йде із життя. В останній день зізнався, що дуже любить мене, згадував Рим, наше весілля, як ми втекли від гостей і… побажав щастя...

– По смерті чоловіка світ для мене почорнів. Ганнуся, якій тоді виповнилося 9 літ, казала: “Не плач, мамо, бо татові на небі буде погано”. Я пережила втрату чоловіка завдяки донечці, підтримці Іванового брата Михайла, колективу заньківчан (це велика дружня родина). Тепер я впевнена: людина народжується – а доля її вже написана. Нам лише здається, що кожний крок робимо самі. Це доля посилає нам обставини, людей. На перший погляд, випадкових, насправді – в житті нічого нема випадкового. 

…Три роки як не стало Івана Мацялка. 21 вересня йому виповнилося б 54… Живе Валентина з донечкою Ганнусею. Жінка впевнена: такого турботливого, люблячого  чоловіка і батька, яким був Іван, вона більше не зустріне.

– Не віддам серце тому, хто мене недостойний, – стверджує актриса. – Краще бути самотньою, але гордою і незалежною. Інколи я замкнена, живу у своєму світі. Інколи саму себе не розумію. Життя без Івана стало для мене суворим. Та я сильна. Треба підняти на ноги доньку, тож не маю права розслаблятися. Хоча часом хочеться бути слабкою і заховатися за сильні чоловічі плечі...

Іван любив говорити дружині: “Займайся ще чимось, крім театру. Ейфорії слави вічно не буде”. Лише згодом слова чоловіка вона зрозуміє як належить: слава, молодість, краса – все це швидкоплинне. Щодня жінка прокидається о 6-й ранку. Займається йогою. Гарно співає, записує диски з естрадними піснями. Бере уроки вокалу у професорів. Вивчає англійську, співає англомовні пісні.

– У пісні Мар’яна Гаденка “Жіноче щастя”, яку я виконую, є слова: “Я біль у собі переживу з роками. І сльозами рясними не заллю. Хай рознесеться ген поміж вітрами краплинки сліз від болю і жалю”. Важливо мати внутрішню свободу, навчитися відпускати те, що неможливо змінити і не побиватися за ним. Де я – там має бути сонце, радість, гарний настрій, – каже жінка. – Намагаюся бути оптимісткою. Адже ми послані на цей світ, щоб випромінювати позитивну енергетику, робити добро, допомагати тим, хто цього потребує. Інакше діти будуть напрацьовувати те, чого не встигли ми. Мій брат Сергій (нині покійний) хворів на епілепсію, і я пам’ятаю, як він страждав. Я бачила, в яких непривабливих умовах жили хворі в притулку. Тому дуже хотіла б заробити стільки грошей, аби побудувати гарний притулок для неповносправних дітей. Не варто боятися ставити перед собою великі цілі. Треба піднімати перед собою високо планку, не лінуватися щодня працювати над собою  –  лише так можна досягнути успіху. Буду щасливою вже тому, що дуже цього прагну.

…Під кінець нашої розмови до гримерної театру зайшла 11-річна Ганнуся Мацялко. Навчається у галицькому правничому ліцеї “Ерудит”. Вивчає англійську та іспанську. Займається художньою гімнастикою, грає на піаніно, співає в дитячому ансамблі “Передвістя”.

– Батьки вселили в мене впевненість, що я особлива, найкраща, – каже Валентина. – І це дуже допомагає мені у важкі хвилини. Намагаюся передати доньці такі ж відчуття, дати їй максимум любові. У багато чому раджуся з нею. Тепер вона – мій друг. Де і що вдома лежить – знає тільки Ганнуся. Тримає порядок, щира, відверта, правдолюбна – моя кровинка завжди буде нагадувати мені коханого Іванка...

Валентина Шурин