У Франції завершують обговорення можливої заборони паранджі. У вівторок нижня палата тамтешнього парламенту ухвалила законопроект, яким передбачено штрафи за появу в паранджі в громадських місцях. Порушення оцінили у 150 євро. Чоловікам, які змушуватимуть своїх дружин одягати паранджу, загрожуватиме тюремне ув’язнення до року або штраф 15 тисяч євро. Таку ж ініціативу раніше ухвалили у Бельгії, і вже тривалий час обговорюють у Німеччині, Голландії та Великобританії. Франція ж поки подолала серединну ланку прийняття законопроекту, однак, найімовірніше, уже до осені заборону на паранджу офіційно затвердять на всіх рівнях.

Дискусії розпочалися близько року тому, коли Ніколя Саркозі заявив, що “паранджі не місце у Франції”. У травні заборону обговорювали на засіданні Ради міністрів, тоді президент Франції обґрунтував свої слова традицією дотримання гідності: “Нашу націю віддавна об’єднує ідея гідності людини, особливо гідності жінки. Паранджа, повністю закриваючи обличчя, вражає наші фундаментальні цінності”. Рада міністрів скерувала законопроект до нижньої палати парламенту – Національних зборів. Планується, що у вересні відбудеться затвердження на рівні Сенату – верхньої палати парламенту.

Упродовж року влада Франції неодноразово з’ясовувала думку громадян щодо можливої заборони на паранджу. Попри те, що більшість населення підтримує точку зору президента, чимало фахівців (серед яких і правоохоронні організації) стурбовані можливим обмеженням свобод прихильників ісламу. Легітимізація закону, кажуть вони, може спричинити радикалізацію мусульманської спільноти. Попри це, перші кроки в цьому напрямі зроблені ще наприкінці першої декади травня. Тоді парламентарії прийняли резолюцію, в якій повідомили, що “всі радикальні заходи, що ображають гідність та порушують рівність чоловіків та жінок”, є непоєднуваними із цінностями країни. Резолюція не мала юридичної сили, однак стала вершинним моментом у дискусії, що тривала майже рік.

Щоправда, досі залишається можливість, з одного боку, послаблення законопроекту Державною радою, а з іншого – застосування вето Конституційною радою. Перша може суттєво урізати перелік місць, в яких за появу в паранджі каратимуть штрафом, а друга має можливість звернути увагу на неконституційність законопроекту, оскільки, як повідомляють французькі спостерігачі, у нього немає жодного пункту, безсумнівного з точки зору права.

Найцікавішим у цій історії є обґрунтування потреби “відкритих облич”. Сьогодні необхідність заборони на носіння паранджі частіше обґрунтовують правами людини, вказують, що це – принизлива традиція. Однак наприкінці травня часопис “Le Figaro” повідомив про обговорення законопроекту міністерством закордонних справ із послами країн Перської затоки. “Для виправдання закону ми цілком можемо послатися на дотримання заходів безпеки, оскільки в контексті загрози тероризму таку проблему тут цілком розуміють. При цьому, однак, варто утриматися від висловів щодо принизливого носіння паранджі, оскільки багато жінок у цьому консервативному регіоні повністю ховають своє обличчя під покривалами”, – написала тоді у міністерство більшість послів. Сьогодні ж, захищаючи свою позицію, автори проекту не згадують ні про цих послів, ні про почуття тамтешніх жінок.

Ще один цікавий момент – кількість жінок, які сповідують іслам, зокрема тих із них, які закривають обличчя. Чимало критиків заборони доходять висновку, що законопроект має, радше, символічний характер, адже серед 5-6 мільйонів мусульман, які живуть у Франції, щонайбільше дві тисячі жінок носять паранджу. Однак є інші цифри, які вражають більше. Рік тому “Le Monde” повідомила, що лише 400 французьких мусульманок носять паранджу. Міністерство внутрішніх справ Франції тоді підтвердило цю інформацію, однак уточнило, що це не остаточна цифра, а результат регіональних спостережень Центральної дирекції внутрішньої документації у країні.
Тут варто згадати, що схожі історії раніше обговорювали і в Бельгії, що стала першою країною Європи, де заборонили паранджу на вулицях, і під час референдуму у Швейцарії.

Нижня палата парламенту Бельгії, що зазвичай дебатує довкола протиріч між фламандцями та валлонцями, голосуючи за цей законопроект у березні, була, на подив, єдиною. Обґрунтування тоді було суголосним до сучасних парламентських дискусій у Франції – захист базових цінностей, серед яких і рівність жінок та чоловіків. Подібно до Франції, тамтешній законопроект теж був досить символічним: серед десяти з половиною мільйонів бельгійців лише 400 тисяч мусульмани.

Мала підставова база давала про себе знати й у Швейцарії під час листопадового референдуму про заборону побудови мінаретів. Попри те, що 57,5% тоді підтримало табу, залишаються малозрозумілими мотиви, адже кількість мусульман у цій країні становить лише 400 тисяч (загальна кількість населення – 7,5 мільйона), а кількість мінаретів біля мечетей – лише чотири. До того ж один із мінаретів побудований ще у 60-х роках і до цього часу жодних протестних ініціатив не викликав.

З цього можна зробити чимало висновків, однак головний вказує не на неприйняття закритих облич чи існування страху перед ними. За усім цим стоять фундаментальні речі – реакція на зміну культурного обличчя Європи та її здатності реагувати на власну мутацію. Очевидно, формула європейської культури “єдність у різноманітті” сьогодні вимагає чіткішого окреслення рамок “інакшості” або досконалішого міграційного законодавства.