Спершу тільки наш був безмовним. Зараз він – найкоротший на планеті

“Луганські комуністи оголосили конкурс на найкращий вірш для гімну України. Одна з умов – музична основа має бути гімном Української Радянської Соціалістичної Республіки. А ось слова треба написати інші. Текст має складатися з трьох куплетів і трьох приспівів”.
Радіо “Свобода”

Нечуване у світі

Славні (гімни) слушно величають візитками країн. Наприклад, німці, співаючи у своєму, що вітчизна для них – понад усе, відкидають усі сумніви в їхньому патріотизмі. Британці ж засвідчують їхнім “Боже, бережи королеву!” і вірність власним традиціям, і те, що вони живуть на батьківщині джентльменів. Натомість президія Верховної Ради, затверджуючи 15 січня 1992 року наш гімн без... слів, мабуть, вважала, що гасло радянського лікнепу – “Ми не раби. Раби німі” – начебто й не про українців...

Та оскільки гімн – не симфонія, а пісня, а з неї, як стверджує народна мудрість, навіть слова не викинеш, то президія піддала сумніву й здоровий глузд нації, від чийого імені узаконила безсловесний музичний герб держави. Чому ж члени тієї президії, більшість яких запевняли у своїх патріотичних та антикомуністичних переконаннях, обмежилися мелодією гімну?.. Радше, тому, що більшість нардепів, які проголосили незалежність України від СРСР, були комуністами. І проголосили не тому, що ненавиділи Радянський Союз, а тому, що в ньому компартію за її спробу заколоту заборонили.

От і вирішили українські члени Компартії Радянського Союзу законсервувати “УРСР із його прапором, гербом і гімном. Але врешті-решт пожертвували ними, бо досягли багато чого іншого, маскуючись напівпоступками членам президії парламенту.

І однією з них був указ про гімн, позаяк екс-комуністична більшість Верховної Ради за бажання цілком могла його скасувати. Тож навряд чи членам президії парламенту завдячувала Україна принаймні безсловесним тоді музичним гербом.

По-перше, не надто уже й перечили вони більшості парламенту, аби та, борони Боже, не позбавила їх “тепленьких” крісел у президії. Зокрема, не підтримали 1990 року вимоги студентів, які голодували в Києві, переобрати той парламент. По-друге, журналіст Леся Шовкун згадувала в київській газеті “Україна молода” від 23.08.2002 р.: “Виступали проти усталеного вірша “Ще не вмерла...” не лише запеклі комуністи, а й представники правого крила Верховної Ради. Вони мали свої смаки і якісь міркування”.

Павличка – на поличку

Чи не були ці міркування мотивовані тим, що одним із варіантів Державного гімну розглядали пісню “Вставай, Україно, вставай!” композитора Анатолія Сердюка на слова одного з членів президії Верховної Ради поета Дмитра Павличка? Ось такі:

Вставай, Україно, вставай,
Виходь на дорогу свободи,
Де грає широкий Дунай,
Де ждуть європейські народи.
Вставай та кайдани порви,
Дай познак, ясніший від грому,
Що ти не рабиня Москви,
Й рабою не будеш нікому.
Вставай, Україно, вставай,
Єднай Чорне море й Карпати,
І свій переболений край
Не дай ворогам розламати.
Вставай та здіймай знамено
Вселюдської згоди й любові,
Щоб волі святої вино
Спожити без помсти і крові.

Ми, звісно, вдячні панові Павличку за його чудові “Два кольори”. Однак “Ще не вмерли України і слава, і воля” уже обрані нашим гімном тими, хто гинув із ним на устах тоді, коли Павличко писав: “Йде Україна – зоря моя. Партія – серце її! Ум її – партія!”...

Якби не Канада...

Хто ж наполіг на затвердженні мелодії гімну? Ініціатор тієї події перебував у тіні доти, поки 4 березня 2003 року тодішній нардеп Борис Андресюк на запитання “Що думаєте про гімн “Ще не вмерла України”?” у програмі “Державний гімн України – чи треба від нього відмовитися і взяти собі інший?” на “Радіо Свобода” відповів так:  “Я сьогодні мав розмову з першим Президентом Леонідом Кравчуком, і він згадував, як це все починалося, коли він, будучи першим головою нашої держави, здійснив візит до Канади, і він тоді ще просив спеціального дозволу, щоб йому дозволила Верховна Рада повісити на його президентський автомобіль вперше наш жовто-синій прапор. Він сказав, що коли він приїхав в Канаду з нашим прапором, то канадці-українці там просто плакали від щастя”.

На жаль, нинішній заступник голови адміністрації Президента України Ганна Стеців, котра працювала тоді на “Радіо “Свобода”, перебила розповідь Андресюка про те, “як це все починалося”. Тож можемо лише припустити, що мелодію гімну узаконили 1992 року тому, що Кравчука спонукали до цього як українці з Канади, так і його візити до закордонних колег, а також їхні – у нашу країну. Адже на урочистостях із цих нагод лунали лише чужоземні гімни й не віддавалася така шана главі нашої держави...

Агонія УРСР

Однак і указ президії Верховної Ра­ди від 15 січня 1992 року не тільки не припинив, а й додав знущання над Державним гімном. Бо, як з’ясувалося тоді, щойно пункт 3 того документа дозволив “визнати таким, що втратив чинність, Указ президії Верховної Ра­ди Української РСР від 22 березня 1978 р. “Про Державний гімн Української РСР”.

Тобто президія Верховної Ра­ди засвідчила тим пунктом, що аж до 15 січня 1992 року в нашій країні, чию незалежність від СРСР її парламент проголосив ще 24 серпня 1991-го, чинним залишався “Державний гімн УРСР”, що розпочинався рядками “Живи, Україно, прекрасна і сильна, В Радянськім Союзі ти щастя знайшла”...

А статус безпрецедентного в історії людства німого гімну наш парламент законсервував і в Конституції України, вписавши 28 червня 1996-го в неї статтю 20-ту: що Державним є “національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради”. Та хоч і визнав, що  гімн має мати текст, але знову залишив славень без нього.

Чому? Бо комуністам і соціалістам, які усе ще кількісно переважали тоді інших нардепів, кісткою в горлі застряг текст “Ще не вмерли України і слава і воля”, яким супроводжували свою збройну боротьбу проти комунізму та соціалізму вояки Української Народної Республіки й Української повстанської армії.  

Дитя компромісів

Тож коли у Верховній Раді в муках народжували Конституцію України, то, як згадував у київській газеті “Дзеркало тижня” від 28.06.2002 р. політолог Сергій Рахманін, “єдиним питанням, у якому жодна зі сторін довго не хотіла поступатися, було питання державних символів”. Зі слів С. Рахманіна, “результатом “перестрілок” стало “перемир’я”, закріплене в статті 20 Основного Закону, яке дозволяло повернутися до затвердження Великого державного герба та Державного гімну пізніше, так би мовити, “на тверезу голову”.

На цей компроміс – безсловесний гімн – ліві й праві погодилися тільки тому, що боялися не прийняти через нього Основний Закон. Бо той, як запевняв Рахманін, “позбавив Леоніда Кучму (тодішнього Президента – “Пошта”) можливості протягнути довічні надзвичайні повноваження через референдум”.

Ложку меду в свою діжку абсурду парламент вніс 6 березня 2003 року, постановивши у Законі “Про Державний гімн України”, що ним нарешті є не лише мелодія, а й текст його першого куплета та початок приспіву.

Праві нардепи запевняли, що решти “Ще не вмерли України і слава, і воля” вони зреклися заради компромісу зі своїми лівими колегами, бо тодішній Президент, якого відсутність тексту в державному славні влаштовувала, виніс його на розгляд парламенту лише для того, аби посварити учасників тодішніх акцій протесту “Україна без Кучми!”. Та позаяк комуністи й соціалісти не голосували навіть за перший куплет та приспів гімну, то компромісу тоді досягли, радше, україно- і російськомовні нардепи.

Завдяки ньому наш найменший у світі Державний гімн складається зі шести рядків:

Ще не вмерли України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Жертви змови 

Жертвами компромісу стали такі куплети з першої публікації “Ще не вмерли України і слава, і воля” у № 4 львівського журналу “Мета” за 1863 рік:

“Наливайко, Залізняк
І Тарас Трясило
Кличуть нас із-за могил
На святеє діло.
І згадаймо славну смерть
Лицарства-козацтва,
Щоб не втратить марне нам
Свойого юнацтва.
Ой, Богдане, Богдане,
Славний наш гетьмане!
Нащо віддав Україну
Москалям поганим?!
Щоб вернути її честь,
Ляжем головами,
Назовемся України
Вірними синами!
Наші браття-слов’яни
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щоб ми
Позаду зістались.
Поєднаймось разом всі,
Братчики-слов’яни:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!”.

Не потрапило до Державного гімну й закінчення приспіву “Ще не вмерли...”:

“Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей, пора встати,
Пора волю добувати!”

А також куплет, який, за даними журналістки “України молодої” Лесі Шовкун, “дописаний пізніше поетом Даниловичем”:

“Станем, браття, в бій кривавий, від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому.
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє”.

Скільки авторів?..

Тим часом у статті 1-й Закону “Про Державний гімн України” про Даниловича – ані слова. Там сказано, що “Державним гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами першого куплета та приспіву твору П. Чубинського”.

Тож Міністерству юстиції не завадило б, провівши консультації з літературознавцями, або підтвердити, або спростувати публікації про те, що авторами “Ще не вмерли України і слава, і воля” були й інші поети. Бо, наприклад, кандидат технічних наук Володимир Сиротенко зі Львова запевняв у київських газетах “Урядовий кур’єр” (від 1.4.1997 р.), “День” (від 2.10.1999 р.) , а також у “Світлиці” (від 10.12.2004 р.) і книзі “Незнайомий вам Тарас Шевченко”, що “Ще не вмерли України і слава, і воля” написав 145 років тому, в 1862-му, його прадід – уродженець Чернігова Микола Вербицький-Антіох. Натомість Чубинському, стверджує Сиротенко, належать лише приспів гімну й правки до нього, які вніс ще й батько Максима Рильського – Тадей.