Етносоціолог, культуролог, науковець широкого гуманітарного профілю. Це – Катерина Грушевська. Вона – дійсний член НТШ у Львові та співробітник Науково-дослідної кафедри історії України ВУАН, учений секретар Українського соціологічного інституту (Відень) та Культурно-історичної комісії (Київ), керівник Кабінету примітивної культури та народної творчости ВУАН, науковий працівник інших академічних установ, вона – незмінний редактор наукового збірника “Первісне громадянство та його пережитки на Україні”. Була надзвичайно обдарованою особистістю, відзначалася всебічною ерудицією і винятковою працьовитістю, це – індивідуальність великої жертовности. Справді, прегарно заявила про себе “по лінії дослідчій і організаційній”, “у багатьох галузях науки дала блискучі докази свого таланту” (М. Грушевський).

Катерині Грушевській зорів високий науковий лет, вагомі творчі здобутки, окреслені новаторськими пошуками з використанням модерних методологій соціологічної науки. Вчена поклала початок новому напрямкові в українській етнології, збагативши вітчизняну науку вагомими працями із соціальної праісторії України, дослідженнями про український епос як унікальний різновид фольклору. Грушевська – автор чотирьох книг, десятків ґрунтовних статей, низки наукових перекладів, соціологічних програм, питальників для збирання народної творчости, дослідження обрядовости та побуту. В дослідженні примітивної культури, первісного громадянства, народної пісенности нікого не  було в Україні для порівняння з нею.

Народилася Катерина Грушевська у Львові 21 червня 1900 р. в родині видатного українського історика і громадсько-політичного діяча Михайла Грушевського та педагога-перекладача, просвітньої діячки Марії Грушевської (Вояковської). Власне батьки відіграли вирішальну роль у навчанні, вихованні та формуванні юної Катрусі (Кулюні). Початкову освіту здобувала вдома у зв’язку із легеневою хворобою: мати дала основи початкової освіти, навчала іноземних мов; батько відкрив дорогу у велику науку, вивів на европейські стежки новітніх методологій народознавчих досліджень. Отож, посилені заняття під опікою матері, батьків зразок працелюбности та наукової цілеспрямованости стали підмурівком формування майбутньої ученої. А ще вплив інтелектуальної атмосфери, що панувала в будинку-віллі на вул. Понінського, відвідини Києва, села Криворівні на Гуцульщині, де у “майже казковому куточку” виникало зачарування незайманою природою, народною творчістю, звичаями та обрядами, народною демонологією – там, очевидно, й починався етнолог і фольклорист Катерина Грушевська.

Напрями наукової та громадської діяльности М.Грушевського, його участь у суспільно-політичних рухах епохи відбивалися і на долі всієї родини, рівно ж і Катерини, яка ділила з батьками роки заслання та еміґрації (в Росію і Европу, “почесне заслання” в Москву за совєтів).

Із 1918 – 1919 рр. з’яв­ляються її перші публікації в ЛНВ, а в 1923 р. вийшла етнологічна розвідка “Примітивні оповідання, казки і байки Африки і Америки” (Відень). Після повернення в Україну в 1924 р. зосередила свою творчість у комісіях Науково-дослідної кафедри історії України ВУАН. Як результат студій у ділянці творчости первісних народів виходить праця К.Грушевської “З примітивної культури: Розвідки та доповіді” (1924), що вражала як новизною матеріалу, так і ориґінальністю наукового методу. Своєю студією авторка вводила в науковий обіг ідеї філософських, соціально-психологічних та культурологічних здобутків европейської науки (О.Конт, Г.Спенсер, В.Вундт, Е.Дюркґейм, Л.Леві-Брюль, К.Леві-Строс). Так органічно застосовуючи новітні методи до аналізу первісного мислення, примітивної культури, сама прислужилася розвиткові нового напрямку етнології в Україні.

Вагомим результатом наукових пошуків ученої стали етнологічні публікації в наукових збірниках історичної секції ВУАН, журналі “Україна”, “Записках НТШ”, багатьох випусках квартальника “Первісне громадянство та його пережитки на Україні” (в ньому К.Грушевська виступала як головний редактор, вийшло 8 випусків). Серед найвагоміших публікацій тут були її студії з виходом на історіософський, культурологічний аспект. Засвоєння етносоціологічного досвіду до первісних пережитків на українському ґрунті поставило нашу вчену в когорту перспективних етнологів Европи.

Ще одним успіхом К. Грушевсь­кої-ученої був її внесок у дослідження українського героїчного епосу (народних дум) та його носіїв – кобзарів; думи вважала неоціненним народним скарбом, що заслуговує всебічного вивчення і рятування, адже в них зосереджена ідейна наснага, що віддзеркалює душу народу, історичний код нації. Корпус дум планувався у шести томах, вийшло друком два (1927, 1931), і до сьогодні це – найповніше і найґрунтовніше серед усіх видань героїчного епосу. Однак повному корпусові дум, що мав стати “дійсно невмирущою окрасою нашої науки” (М.Грушевський), побачити світ не судилося,  як й іншим творчим задумам ученої.

У міжчасі 1927 – 1928 рр. Катерина Грушевська ще встигла відбути закордонне відрядження (Австрія, Німеччина, Франція) з метою розширення міжнародних наукових зв’язків, знайомства з відомими вченими-етнологами. Вникала у форми і методи европейських етнологічних інституцій. Проте більше половини шестимісячного перебування за кордоном слід було відвести на термінове лікування (Долішня Австрія). Здавалося, що заповідалося на добрі умови для плідної наукової праці для чільного працівника ВУАН.

Та не судилося. Нависла небезпека над історичними установами ВУАН і тими комісіями й кабінетами, якими керувала дочка Грушевського. Нависла небезпека над самим М.Грушевським як “українським буржуазним істориком”, над К.Грушевською як “представником буржуазної етнології та фольклористики”. По академічних установах снували різні комісії, друкувалися погромницькі статті, організовувалися наклепницькі доноси і на академіка-історика, що “стояв на класово-ворожих позиціях”, і на його дочку, яка “взяла на себе почесну ролю фашизму ревізувати погляди Енґельса”. Дослідження вченої в ділянці громадянства в Україні трактувалися як “націоналістичні пережитки”, не могли власті дарувати їй вивчення українського героїчного епосу.

Тим часом “працю­вати для України” М. Грушевському “запропонували” в Москві. Разом із батьком 1931 р. поїхала в те північне місто в якості “помічника академіка”. Наприкінці березня М.Грушевського заарештували, конвоювали до Харкова, інкримінувавши йому керівництво контрреволюційною організацією. Несподівано вченого відправили в Москву, його залишили “на волі” під опікою ОДПУ – НКВД, стеження було встановлено і за доч­кою, для якої, як і для брата батька, Олександра, планувалася “своя організація”, що також матиме на меті “повалення радянської влади на Україні”.

Після загадкової та невдало укритої смерті Михайла Грушевського 24 листопада 1934  р. Катерина віддалася напруженій праці для систематизації, редагування та підготовки до видання спадщини батька (10 т. “Історії України-Руси”, 6 т. “Історії української літератури”). Та в ніч з 10 на 11 липня 1938 р. органи НКВД арештували її, кинули у в’язницю, де пройшла довгі місяці слідства, нічних допитів, морального і фізичного тиску, щоби нарешті дочекатися страшного вироку.

Вину К.Грушевської було “доказано”, провину “вмотивовано”. Насправді, вона провинилася перед совєтською системою, бо… була дочкою академіка М. С. Грушевського, творця історичної метрики українського народу, автора фундаментальної “Історії України-Руси”, голови Центральної Ради УНР; бо вона сама була відомою вченою з українським ім’ям, свідомою патріоткою. Тоталітарна комуносистема в агонії нищення цвіту української інтеліґенції не могла змиритися з реальністю, що після невдало замаскованої смерті М. Грушевського справа його триває, ідеї живуть, твори видаються, і продовжувачем наукових справ великого вченого, носієм його ідей, упорядником видань є його дочка. Катерина продовжує батьків творчий подвиг, глибоко усвідомлює і своє призначення, свою місію в українській науці. Але в кабінетах НКВД формувалося інше поцінування її громадських і наукових діянь.

Військовий трибунал КОВО на судовому засіданні 15 – 16 квітня 1939 р. виніс вирок К.М.Грушевській про позбавлення волі у ВТЛ на вісім років із висилкою на п’ять років. Невольницький шлях засудженої проліг “до самых, до окраин”: Магаданська обл., Бухта Наґаево, радгосп “Ельґен“. Єдине, чим жила, про що безперестанно думала, – що з науковою спадщиною батька; друге – це листи, були і намагання добитися переслідства. Просить матір клопотати про перегляд справи, і та у відчаї та сподіванні звертається у високі совєтські інстанції. Від дочки вістки одержує рідко, більшість листів не доходять до адресатки – вони повертаються, доводячи згорьовану хвору жінку до крайньої розпуки.

Сьогодні на підставі нововиявлених матеріалів (лист Марії Грушевської до Володимира Дорошенка від 13.ХІ.1942 р., супровідний лист київського конвою від 26.ІІІ.1941 р., документ Інформаційного центру УВД Магаданської обл. від 9.ІХ.2005 р.) можемо стверджувати, що перегляд справи К.Грушевської таки відбувався, і в кінці 1940 – на початку 1941 р. вона перебувала в Києві.

За повідомленням Інформаційного центру УВД Магаданської обл., на територію цієї області К.Грушевська прибула 30 серпня 1939 р., етапована 7 липня 1940 р. “в тюрму г. Москвы”. Із листа Марії Грушевської: “…І нарешті 4 грудня [1940 р.] (на Введеніє) прийшов з НКВД чоловік з тим, щоб я дала для К.Г. теплі річи і гроші… і – через 4 місяці, в квітні (на Вербну неділю) одержала листа власноручного від Кулюні з Москви, де вона в досить надійних тонах пише мені, що діло її переглядається!.. Останнього листа від неї я одержала 20 червня, себто [за] два дні перед війною…”

Наводимо також текст супровідного листа конвою: “26.03.1943 г. Из внутренней тюрмы УГБ НКВД № лич. дела 84 и 54 Грушевская Екатерина Михайловна сдана в Московскую внутреннюю тюрму 2 отдела НКГБ СССР 27.03.1941 г. Принял заключенную и 2 пакета. Дежурный по тюрме Мартынюк. Начальник конвоя политрук НКГБ Нициевский”.

Отож, перегляд справи К. Грушевської таки відбувався. Її справу переглядали і у Владивостоку, і в Москві, і в Києві, знову в Москві. Яка ухвала цього перегляду – невідомо. Фактом залишається те, що в Москві вона перебувала десь до червня 1941 р. А далі почалася війна… “Казали, що всіх політичних арештованих вивезли в Казань”; “Та дама на станции Уфа встретилась с ней и провели [вместе] несколько месяцев”; “Говорили, что она будто бы где-то работает в Сибири”… Це окремі фрази з листування Марії Грушевської, засновані на чутках, здогадках, домислах.

“Одну потіху маю – в своїй доньці, котра дуже гарно працює науково і в декотрих галузях наукової праці починає мене зовсім добре заступати”. Так написав колись Михайло Грушевський, а мама тужила: “Дорога моя донечко. Пташинонько моя далека! Так я страшенно тужу за Тобою, так несказанно скучаю!.. Де Ти?..” За документами кримінальної справи К.М.Грушевської, померла вона 30 березня 1943 р. у Темниківських лаґерях (Дубровлаґ). За даними Ольги Грушевської, поховано мученицю в Новосибірську. А Марія Сильвестрівна довго чекала, з “гіркою надією” сподівалася на повернення дочки. Померла в 1948 р. у вісімдесятирічному віці, набагато переживши її.

Сподіватися віднайти місце поховання Катерини Грушевської навряд чи можемо, бо ті поховання-могили є далеко, їх надзвичайно багато. Після стількох років, опісля усвідомлення того – скільки сотень тисяч і тисяч українського невинного люду кістьми лягло в холодну, мерзлу азійсько-сибірсько-колимську землю, скільки замело їх крижаним снігом на далеких північних просторах! Хто згадував сі поховання, шукав ті забуті могили ?

Василь Горинь

Про автора
Василь Горинь, заслужений працівник культури України, кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Інституту українознавства імені
І. Крип’якевича НАН України