Продовження. Початок – у числах 50, 52, 55
Діялося рівно вісімсот двадцять п’ять років тому – у тисяча сто вісімдесят п’ятому.
…Першого травня на дев’ятий день походу полки дійшли до верхів’їв Дінця. Спинились, щоб перепочити, напоїти коней, почекати на решту війська. Було тепле травневе надвечір’я. Ще сліпучо-яскраво світило сонце. І враз воно погасло. Настала тьма. “В солнци, – писав літописець, – учинися аки месяць, из рог его яко огнь жарящь исхождаще и страшно бе человеком видети знамение божие”. “Княже! – сказали бояри, – се есть не на добре знамение се!” Князь, охоплений азартом походу, звернувся до воїнів: мовляв, знамення – то Божа тайна, її ніхто не знає, а нам що Бог дасть, те й буде. “И тако рек, перебреде Донець”. Як Рубікон. До фатальної битви на Каялі залишалося десять днів.
“Несамовита актуальність”
“…Для нас залишається важливим фактом, що ідеї, висунені автором поеми, не тільки не втратили до сьогодні нічого зі свого значення, а навпаки – упродовж віків ще більше загострилися і набрали якоїсь несамовитої актуальності.
У наші дні по-свіжому і з тією самою не стертою силою над просторами України виють усі темні демони “Слова”. Україна – стара Руська земля, виставлена на ті самі і на ще гірші небезпеки від Сходу, і заклик поета стати на оборону рідної землі звучить по-давньому з неменшою силою”*.
Так писав про “Слово” видатний українець – поет, художник, мистецтвознавець, літературознавець, перекладач Святослав Гординський. Писав на чужині, коли рідна земля була не лише “за шеломянем”, але й за океаном та ще й за колючим дротом сталінського кордону. Він був і залишається одним із найглибших “словознавців”, на чию думку, як уже говорилося, навіть у радянські часи зважав академік Ліхачов у своїх виданнях. Гординський дав також оригінальний переклад – переспів поеми, що захоплює зухвалою винахідливістю, з якою автор втискає нерегулярну, речитативну метрику й строфіку “Слова” в різні віршовані ще й римовані форми… ніби показуючи цим розходженням з оригіналом, що адекватний, конгеніальний, з тим самим темпоритмом, з тим самим перепадом інтонацій – що такий переклад давньоукраїнського “Слова” на сучасну українську мову – неможливий. Так само, як і на сучасну російську, тим більше при настирливому намаганні російських перекладачів уникнути за всяку ціну будь-яких українізмів.
Але ми “на перше вернімся”, як казали літописці. Отож, “несамовита актуальність” “Слова”. На жаль, знов настали такі часи, коли ми ту актуальність відчуваємо на власній шкірі, коли гризня й усобиці наших “князів” і “князьків” довели до того, що новочасні половці “аки пардуже гніздо”, а по-теперішньому – як вовча зграя – знову ринули на Русь-Україну, знову ідуть “от Дона, і от моря, і от всіх стран Руськії полки оступиша”. Як помогли й помагають тим половцям наші честолюбні “князі” – те добре знаємо. Воістину, “востона бо, братіє, Київ “тугою, а Чернігов напастьми. Печаль жирня** тече средь землі Руської”. Нагадаймо також, що з подіями, які викликали до життя “Слово”, пов’язана і перша згадка на письмі назви нашої батьківщини – “Україна много постона” (1187).
Але ще більше вражає те, що “несамовита актуальність” “Слова” полягає не лише в приголомшливих паралелях із пізнішою історією України, в тому числі й з нашою сучасністю, але що саме та “несамовита актуальність” і зумовила, викликала появу “Слова”. Оце вже дійсно той феномен, яким нашій поемі не дорівнює ніщо – ні іспанський “Сід”, ні “Пісня про Роланда”, ні “Пісня про нібелунгів”, котрі переспівують міфи, легенди, перекази сивої давнини, тоді як “Слово” створене по гарячих слідах подій та ще й при активній участі тих, кого ті події торкалися, хто навіть був їхнім учасником. Кажучи сучасною мовою, “Слово” – це своєрідний злободенний відгук на надзвичайну подію – нищівну поразку групи руських князів у поході проти половців. Тисячі воїнів загинули, тисячі полонених було продано в рабство. Чотири руські князі пересіли в “сідло кощеєве” – стали бранцями, стали невольниками. Такого на Русі ще не було – воістину “а сицеї раті не слишано”…
Ганьба була ще нестерпнішою, тому що той розгром стався на тлі зовсім недавнього, у березні з того ж 1185 року переможного походу руських князів проти половців на чолі з великим київським князем Святославом Всеволодичем, і такого ж успішного його походу роком раніше – у 1184-му.
Ще більшим лихом, ніж ганьба переможених, стало страждання руського населення тих земель, на які, охоплені жадобою реваншу, кинулись половецькі орди: “се у Римові кричать под саблями половецькими, а Володимир – под ранами. Туга і тоска сину Глібову”. І якщо раніше перемоги Святослава Київського будили радісне схвалення не лише на Русі, але й на Заході, де багато княжих та королівських родин були спорідненні з Руссю – (Ярослава Мудрого звали “тестем Європи)” – то тепер нищівна поразка Ігоря збудила сум і тривогу. Таким чином у суспільстві виникають два полюси, два центри протилежних настроїв. Київ – то центр державної мудрості, розсудливості, що забезпечила ті перемоги шляхом єднання більшості князів під стягом князя стольного града Русі. І другий центр – кілька удільних князів, яким чужа слава не давала спокою і які вирішили й собі пошукати “чти і слави”: “переднюю славу похитим, а задньою сами ся поділим”, тобто в разі успіху затьмаримо славу попередніх перемог Святослава Київського, а слава “задньої”, тобто нової перемоги буде тільки “наша”.
Але перемоги і слави, як знаємо, не вийшло. І нищівна поразка Ігоря стала ще одним наочним прикладом згубності княжих усобиць, княжої “отаманщини” і наочним підтвердженням крайньої необхідності єднання. І ось тут ми підходимо до найважливішого моменту в осягненні таємниці виникнення поеми. Кому це було вигідно – щоб “Слово” було сказане?
Навряд чи головним героям походу кортіло вислухати на свою адресу розпачливе бідкання свого стрия (стрий – це давнє руське слово: дядько) Святослава Київського: “О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Се лі створисте моєй сребреней сєдінє? (Що ж ви натворили на мою сиву голову?)”. Навряд чи їм було б мило ще раз почути про свою ганьбу: “Бишася день, бишася другий, третьяго дні к полуднію падоша стязі Ігореви”? Натомість була людина, котра відчула, який урок усобним анархічним князям можна було дати на прикладі тієї ситуації – ситуації, коли запановує сваволя, (“се моє, а то моє же”), безладдя, аморальне нехтування рицарськими цінностями суспільної ієрархії, що в ті часи трималась “ на честі” взаємовідносин старшого і молодшого, сюзерена і васала. Пошана до тієї “честі” – вірність васала сюзеренові, вірність сюзерена своїм обов’язкам щодо васала, щодо його відданості і заслуг – це була основа феодально-рицарської етики, той неписаний, але всесильний закон, на якому трималось тодішнє суспільство. Ім’я йому – кодекс рицарської честі. Саме його силове поле пронизує поему, детермінуючи роль і місце її дійових осіб і оцінки їхнім діям. Якщо рицар найбільше дорожив своєю честю, то найбільша образа для нього була – безчестя. А власне саме тим “вичитує” своїх синовців “великий і грізний Святослав Київський буквально: “Но нечесно одолісте, нечесно бо кров поганую проліясте”. Тобто – не за правилами рицарського кодексу честі, бо вони, Ігор і Всеволод, як вискочки, самовільно пішли в сепаратний похід…
Носієм цього ідеалу дотримання закону рицарської честі і виступає у “Слові” Святослав Київський . І це з його подачі, з його інспірації і було написане і виголошене 15 серпня 1185 році “Слово о полку” – в його теремі, на з’їзді руських князів, зібраних з нагоди прибуття Ігоря Святославовича, врятованого з полону, і для обговорення оборони від половецьких навал. Такої думки дотримуються щодо цього Леонід Махновець, академік Рибаков та інші вчені. Розходяться вони лише в питанні, хто був автором поеми, хто вперше виголосив її перед князями.
– Неймовірно! – вигукне читач. – Замовна публіцистика в ХП столітті? Не така вже й неймовірність. Просто ми ще замало знаємо свою історію і місце в ній слова – усного й писемного. А ним захоплювались і тоді – і простий народ, і князі. Згадаймо, що відповіли новгородці князеві, який неодмінно хотів послати до них свого сина: мовляв, якщо у того дві голови, то хай посилає. А скільки різних оповідей, легенд, княжих промов у “Літописі Руському”! Дорожила словом і княжа еліта. Згадаймо “Слово о законі і благодаті” Іларіона на прославу Руської землі. Згадаймо “Поученіє” Володимира Мономаха, який не раз вдавався до слова у своїх діях. Згадаймо знову ж таки його блискучу промову на з’їзді князів у Любечі, зокрема, образ орача в полі, що його половець убиває стрілою, а його дружину й дітей забирає в полон. “К осени 1096 года, – писав академік Рибаков, – относится замечательный літературный памятник “Послание Владимира Мономаха к Олегу Святославичу” . В известном смысле это послание является прообразом “Слова о полку Игореве”, так как имело совершенно ясную практическую цель – прекращение княжеской усобицы”***.
І нарешті виявляється, що Святослав Київський також мав повчальний “літературний” прецедент: свого часу за його намовою чернігівський єпископ виголосив таку зворушливу проповідь, що князь Олег, який боровся із Святославом за чернігівський стіл, відмовився від свого наміру і постригся в ченці! Ось як цінив силу слова великий і грізний Святослав Всеволодович Київський. То чому ж йому було не вдатися до тієї сили, коли знов з’явилась нагода провчити і поставити на місце тих усобних сіверських Ольговичів, що розбивали єдність Русі, яку так намагався утвердити великокняжий стольний Київ?
Залишилось тільки знайти Співця.
Продовження – наступної суботи
------------------------------------------
*С.Гординський. На переломі епох. – Львів: Світ, 2004. – с.16.
** Жирня та ще й печаль – словосполучення, з яким важко примиритись сучасному читачеві. Можливо, справу полегшить те, що в гуцульській говірці є слово “жированє“ – збагачення різьбленої поверхні інкрустацією перламутром, сріблом, бакуном – у росіян: “не до жиру – быть би живу”. Тобто жир – багатство, обилие.
*** Б.А.Рыбаков. “Слово по полку Игореве и его современники. – М., 1971. – с. 77
Василь Глинчак
