Отець Йосиф Казанова, колишній координатор усіх українських душпастирів в Іспанії, каталонець, про вибір греко­католицького обряду, мандрівку серед людей і велику любов до українців

Його постать у сучасному українському житті - своєрідний феномен. Історія міжнаціональних стосунків на зламі попереднього й теперішнього століть знає не так вже й багато прикладів, щоб особа з усталеним етнічним темпераментом і яскраво вираженими національними рисами, присвятила більшу частину свого свідомого життя служінню народові, наділеному іншими звичаями і традиціями. Йдеться про іспанця за походженням, священика, отцядоктора Хосепа Казанову­Мартореля. Його незвичайна доля - це мандрівка людини, яка пройшла крізь решето випробувань, але досягла поставленої мети.

А водночас - повчальний урок багатьом із нас, почасти озлобленим і заблукалим, які безжально топчуть те найсокровенніше, що залишилося у спадок від дідів і прадідів...

Наприкінці листопада отець Йосиф (а саме так, на український манер, кличе його наша заробітчанська братія) знову завітав до Мадрида, аби відправити Службу Божу для українських парафіян храму Матері Божої Доброї Звістки. Вперше він зробив це майже вісім років тому. Саме тоді, перед його першим візитом я вперше довідався, що отець Йосиф, хоч і уродженець Каталонії, проте чудово розмовляє українською. Ба більше, послуговується нею під час відправ. Це викликало своєрідний шок. Адже тоді у мене з голови ще не встигли вивітритися згадки про українські реалії, коли росіяни, купу літ живучи в Україні, так і не спромоглися вивчити нашу мову. А тут каталонець!..

Тоді мене, до певної міри, заінтригувало також і його прізвище. Ніні, жодних паралелей з однофамільцем душпастиря - підкорювачем дамських сердець, який вважав себе філософом, легендарним Джакомо Казановою не проводив. Навпаки, вималювалася цікава противага: там - ловелас, тут - священик.

Признаюсь відверто: оці дві обставини - володіння українською мовою і таке колоритне прізвище - викликали величезну симпатію до отця Йосифа ще до знайомства з ним. Згодом, після кількох зустрічей з душпастирем (а мені поталанило спілкуватися з ним навіть у його помешканні в Тореро) до симпатії долучилися ще й повага, шана, захоплення. Його добродушність, щирість, відвертість, простота і доступність притягують кожного, неначе магнітом. Наприклад, під час свого минулого приїзду до Мадрида він проповідував не з амвона, став серед людей. А цього разу, після завершення літургії, не відмовив нікому, хто хотів з ним поспілкуватися. Безперечно, мені також кортіло ще раз погомоніти з отцем, на що він радо пристав.

- Шляхи Господні незбагненні. Трапилося так, що після Другої світової війни в Барселоні відбувався міжнародний євхаристійний конгрес. Його учасниками серед інших були і три греко­католицькі єпископи. Тоді я вперше побував на архієрейській Службі Божій у візантійському обряді, яку супроводжував хор українських студентів мадридського університету. Ця літургія настільки приємно сколихнула мене, що вирішив будьщо познайомитися з її виконавцями. Від них довідався про трагічну долю УГКЦ, її велику потребу в духовних проводирях і місіонерах. І тоді ж у душі, перед Всевишнім, твердо постановив допомагати цьому народові, його Церкві, поки не забракне сил і вміння. Зробити, проте, для цього треба було багатенько: вивчити мову, пізнати культуру, звичаї, опанувати богослужбову літературу, літургійний спів. Але ці заняття були настільки цікавими, що я поринув у них з головою. Згодом опинився у Папській греко­католицькій колегії святого Йосафата в Римі.

- Боже благословення відчуваю повсякчасно. Це з Його допомогою можу відбути Богослужіння, висповідати охочих, навіть подолати чималу відстань до Мадрида. Деколи відправляю в недалеких місцевостях від моїх рідних теренів: Барселоні, Жероні, Ґісоні. Господь ще дає здоров'я. Напевно, вважає, що я свою місію ще не виконав. Можу лише тішитися з цього і бути Йому безмежно вдячним.

- А хіба міг відмовити? На перші Богослужіння, що їх ми відправляли в третю неділю місяця в храмі Святої Надії, приходило всього лише зо двадцять осіб похилого віку, що приїхали сюди під час війни чи відразу після неї. Вони ж попросили, щоб я служив покаталонськи, оскільки їхні дружини й діти, що народилися й виросли вже тут, українською не володіли.

Приблизно в той же час на заробітки почали прибувати ваші співвітчизники. Виникла потреба відправляти вже українською мовою. І поступово ми почали послуговуватися нею. У 1998 році спільними зусиллями організували тиждень української культури. Тоді до нас прибули вельми поважні гості: відомий історик з Парижа Жуковський, дослідниця історії церкви Софія Сеник з Рима, поет Іван Драч з Києва та владика Юліан Ґбур. Зауважу, що цей захід запам'ятався не лише українцям, але й іспанцям.

- Очевидно, чутки про нашу парафію розлетілися за межі Барселони. І якось до мене звернувся єпископ сусідньої провінції Леріда, запитавши, чи не можу обслуговувати українську громаду містечка Ґісона. Тоді там налічувалося майже 300 осіб. Я погодився. Невдовзі до Барселони приїхав Глава УГКЦ Блаженнійший кардинал Любомир Гузар. Він попросив мене взяти під опіку українських вірних уже у всій Іспанії. Просив шукати місця їх компактного проживання. І якщо знадобляться душпастирі, сприяти їхньому приїзду.

- Я прирівнював себе до рибалки, який закинув вудочки в кількох місцях і пильнує, клюнула рибка чи ні. Ясна річ, цікавився, де живуть і працюють українці, намагався налагодити з ними контакт. Поступово почав освоювати нові місця. Спершу побував на півдні, в Уельві. Знайшов багато українців у Валенсії. Потім були містечко Вільяробледо в провінції Альбасете, столиця Наварри - Памплона.

Надзвичайно цікавою виявилася "розвідка боєм" у Малазі. Там розповіли, що багато жіночок, в тому числі українки, збираються на морській набережній. Деякі з них мають свій особливий інтерес щодо сильної статі. Ну, як туди заявитися мені, священикові? Але пішов. Наближаюся до того місця і починаю вітатися: "Слава Ісусу Христу". Дехто здивовано витріщав очі, а дехто все ж відповів згідно з християнським звичаєм. До них і підійшов, завів розмову. Троєчетверо українських заробітчанок погодилися зібрати на літургію земляків. І вже незабаром ми відслужили її в храмі святого Івана. Прийшло 40 осіб, чимало з яких сповідалися. Скільки сліз радості тоді було пролито. А одній з жіночок я витирав навіть хустинкою обличчя, бо потекли мальовидла.

- Я б не вживав слово перепони. Швидше, труднощі, пов'язані, так би мовити, з "проблемами росту". Найперше, іспанцям треба було добряче розтовкмачити, хто такі греко­католики. Деякі непорозуміння виникали, коли заходила мова про перебування тут одружених священиків. Тоді уже виник прецедент, оскільки в Торрев'єсі й Аліканте служив отець Олександр Дорикевич, який мав сім'ю. Потрібен був час, аби все увійшло в нормальну колію. Один мій приятельєпископ довір­ливо мені сказав: "Розумієш, Йосифе, ми - владики - подібні на мариновану рибу, якій треба тривалий час вимокнути, щоб бути готовою до вживання".

- Мені приємно, що мої старання не пропали намарно. Я, направду, тішуся, що вже стільки священиків є тут. Це - ніби моє потомство. Повноваження координатора всіх українських душпастирів, делеговані мені Главою УГКЦ, я передав молодшому отцю Гектору Зіммеру. Але за справи Церкви я спокійний. Особливо після призначення апостольського візитатора, яким спершу був єпископ Гліб Лончина, а тепер владика Діонізій Ляхович. Та головне, що українські вірні згрупувалися навколо своїх парафій, які не лише стали центрами релігійного життя, але й суспільнокультурного.

- Звичайно, дуже приємно. Приємно вдвічі, тому що настав час, коли українські державні органи відзначають працю священика. Вбачаю у цьому жесті глибоку вдячність усього українського народу.

- Мандрую значно рідше. Роки даються взнаки. Але священики запрошують мене, аби відвідував їхні парафії. Коли ж їду, то щоразу бачу щиру прихильність людей, які приходять до церкви. Це дуже тішить. Як і те, що зі мною хочуть поспілкуватися, сфотографуватися, запрошують у гості. Іноді виникають казуси, бо дехто гадає, буцімто я українець, якого доля вже давно закинула сюди, тому в мові відчутний акцент. Однак я цим дуже задоволений.

- Українцізаробітчани - народ працьовитий, виважений. Приємно, що поміж ними нема ворожнечі. У мене жодного разу не виникало підстав соромитися за них. Щоправда, в одному містечку шеф поліції попросив мене, аби я звернувся до чоловіків з проханням менше заглядати в чарку. При цьому він дуже дивувався: п'ють у вихідні багацько, але до праці в понеділок виходять, як штик.

А ще переважно заробітчани - люди побожні. Горнуться до церкви, як можуть підтримують її. Подивляюся також і щирим почуттям ваших земляків, які не приховують їх, не соромляться. Знаєте, що для іспанців є найважливішим під час похорону? Не розчулитися і не заплакати. Люди приймають навіть заспокійливе, аби не розридатися. Мені це не подобається.

- Думаю, що позитивно. Поступово налагоджуються добрі стосунки на парафіяльному рівні. Але, як на мене, спілкування могло б бути більш тісним. Не кажу вже про світське життя. Хоча не може не тішити така деталь: мої знайомі іспанські священики подоброму заздрять мені, промовляючи: "Йосифе, ти щасливий, бо навколо тебе в'ється багато молоді. А ми маємо лише стареньких бабусь". І як мені не тішитися, коли доводиться давати шлюби, хрестити дітей.

- Виходить, що так. Проте пік цього відчуття припав на неділю 21 квітня 1991 року. Тоді, пізно ввечері, я прибув до ІваноФранківська. Приїхав, щоб прочитати студентам духовної семінарії курс лекцій про Святі Тайни. З цим приїздом, вочевидь, сповнилася чи не найбільша мрія мого життя: побувати на землі народу, з церквою якого я пов'язав свою долю.

Довідка

Хосеп Казанова­Марторель народився 26 грудня 1929 року в містечку Торейо поблизу Барселони. Навчався спершу в гімназії, а потім в університеті на правничому факультеті. Оскільки змалку мріяв про священицьку чи, радше, місіонерську діяльність, то вступив до духовної семінарії у Барселоні. Після двох років навчання перевівся в Рим до Папської греко­католицької колегії святого Йосафата. Завершивши студії, потрапив до Німеччини, де в 1960 році був рукоположений у сан священика. Після майже дванадцятирічного душпастирювання у Мюнхені за власним бажанням подався на місіонерську діяльність до Африки. В Того перебував упродовж дев'яти літ. Повернувшись до Німеччини, був призначений парохом української громади в Гамбурзі. Крім того, йому доручили обслуговувати ще й українські осідки в Скандинавії: Копенгагені, Стокгольмі, Мальме, Лунді. В середині 1990х років, коли настав час іти на пенсію, повернувся до рідного Торейо, де мешкає донині.